Страх аутингу та недовіра до інституцій: чому ЛГБТІК+-люди не звертаються по допомогу після випадків ворожості
Серед 316 опитаних ЛГБТІК+-людей лише 62 повідомили, що зверталися по допомогу, пораду або реагування через ворожість. Ще 167 не робили цього, зокрема через недовіру до інституцій, побоювання безрезультатності звернення та ризик небажаного розкриття своєї ідентичності. Водночас понад три чверті респондентів висловили готовність користуватися спеціальною онлайн-формою для повідомлень про такі випадки.
Про це йдеться в аналітичному звіті “Коли шкода залишається невидимою”, який підготувала ГО “Бюро “Ми – є!”.
Ілюстративне зображення. Фото: The Miami StudentДослідники зʼясовували, чому випадки ворожості, погроз, переслідування та дискримінації щодо ЛГБТІК+-людей часто залишаються поза увагою організацій і державних установ, а також які умови могли б зробити звернення по допомогу безпечнішим.
Для цього в серпні 2026 року провели онлайн-опитування 535 людей, а в серпні-вересні – 11 глибинних інтервʼю.
За результатами опитування, лише 19,6% з 316 респондентів, які відповіли на запитання про пошук допомоги, повідомили, що зверталися по неї. Водночас 52,8% зазначили, що не зверталися, а 19,3% – що відповідного випадку не було. Решта не змогли визначитися або не захотіли відповідати.
Автори звіту наголошують, що ці дані не можна вважати загальним показником звернень серед постраждалих ЛГБТІК+-людей в Україні, оскільки частина опитаних не мала відповідного досвіду.
Серед 167 людей, які не зверталися по допомогу, 43,7% пояснили це тим, що вважали пережиту ситуацію не досить серйозною. Ще 35,3% не очікували, що звернення щось змінить, 32,3% не мали досить сил чи інших ресурсів, а 31,1% не довіряли інституціям. Крім того, 26,3% не знали, куди можна звернутися, а 25,7% боялися аутингу – небажаного розкриття сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності.
В одному з глибинних інтервʼю учасник пояснив, що не вважав погрози достатньою підставою для звернення, оскільки вони не завершилися фізичним нападом. На думку дослідників, такий досвід показує, як люди можуть применшувати пережиту шкоду й відмовлятися від пошуку підтримки, якщо не зазнали безпосереднього насильства.
Найчастіше по допомогу зверталися до друзів, близьких і психологів, тоді як державні установи згадували значно рідше. Серед 62 людей, які повідомили про звернення, 80,6% назвали друзів або близьке оточення, 32,3% – партнера чи партнерку, стільки ж – психолога. До ЛГБТІК+-організацій зверталися 19,4%, а до правозахисних – 8,1%. Лише один респондент згадав звернення до юриста, ще один – до Офісу Омбудсмана. Поліцію та суд не назвав ніхто із цієї групи.
Дослідники застерігають, що відсутність таких відповідей у невеликій вибірці не означає, що ЛГБТІК+-люди загалом не звертаються до правоохоронців.
Водночас окремі запитання про довіру показали суттєву різницю в ставленні до різних установ. Зокрема, про довіру до ЛГБТІК+-організацій повідомили 83,4% респондентів відповідного блоку. Натомість про недовіру до поліції зазначили 73%, до судової системи – 67,7%, до Офісу Омбудсмана – 61,9%.
На думку авторів звіту, висока довіра до певної організації ще не гарантує, що людина звернеться по допомогу. Її можуть зупиняти страх розкриття персональних даних, відсутність ресурсів або сумніви в тому, що проблема заслуговує на увагу.
Водночас більшість опитаних позитивно оцінила можливість повідомляти про випадки ворожості через спеціальну онлайн-форму. Серед 318 респондентів 76,7% заявили, що готові або радше готові користуватися таким сервісом. Найважливішими умовами його використання учасники назвали анонімність (69,8%) та зрозумілий порядок подальших дій (68,2%).
55,6% вважали перешкодою відсутність інформації про те, хто саме отримає їхнє повідомлення. Ще 51,2% не хотіли б залишати персональні дані, а 46,3% не довіряли тому, як ці відомості зберігатимуть. Майже половина респондентів – 49,1% – хотіла б мати можливість просто повідомити про випадок без подальших дій.
Ще 45,4% обрали можливість отримати правову консультацію, 39,2% – психологічну підтримку, а 29,3% – допомогу з підготовкою офіційного звернення.
За висновками дослідників, система підтримки має дозволяти людині самостійно вирішувати, що робити після пережитого випадку: лише зафіксувати його, отримати консультацію чи звернутися до відповідних органів.
Водночас людину не мають змушувати самостійно визначати, чи становить пережита ситуація кримінальне або інше правопорушення, ще до першого звернення по допомогу.
Автори звіту також рекомендують державним установам і громадським організаціям забезпечити конфіденційність, пояснювати порядок використання персональних даних та надавати людям зрозумілий зворотний зв’язок після звернення.
Нагадаємо, що в грудні 2024 року в Україні запустили правозахисну платформу “ВАРТОВІ” для документування злочинів на ґрунті ненависті до ЛГБТІК+-людей. Ініціатива передбачає юридичний супровід постраждалих та допомогу під час взаємодії з правоохоронними органами.
Правозахисники тоді наголошували, що працівникам поліції іноді бракує знань і практичних механізмів, щоб належно фіксувати та розслідувати злочини, мотивовані гомофобією чи трансфобією.
Крім того, у Верховній Раді досі перебуває на розгляді законопроєкт № 13597, який має посилити відповідальність за дискримінацію та злочини на ґрунті нетерпимості, зокрема за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності.
Автори дослідження “Коли шкода залишається невидимою” наголошують, що кількість офіційних скарг не може бути єдиним показником масштабів проблеми. Адже частина людей не звертається по допомогу саме через недовіру, страх розкриття особистої інформації або відсутність зрозумілого механізму захисту.
