“Такі події дають відчути біль та спонукають робити ще більше”: у Києві презентували виставку про цивільних бранців “Украдене щастя”

Громадська організація “Цивільні вільні” презентувала у Києві виставку “Украдене щастя”, яка складається з 16 картин-колажів. Вона присвячена українським цивільним, незаконно утримуваним Росією, та їхнім родинам. Проєкт також має привернути увагу до тисяч бранців Кремля, які досі перебувають у російській неволі.

 Про це повідомляє кореспондентка видання  ZMINA.

Фото: Еліна Суліма/ZMINA

Як розповіла голова громадської організації “Цивільні вільні” Марія Сізьонова, ідея виставки належить одній із засновниць громадської організації – Олені Цигіпі. Спочатку вона планувала зняти фільм, який мав би показати життя людини до ув’язнення та як воно змінилося після нього. Однак під час обговорення проєкту стало зрозуміло, що створення фільму потребуватиме значних фінансових ресурсів. Тому організатори вирішили зробити виставку картин та залучили для її проведення спонсорів, які допомогли профінансувати проєкт.

“Ми зійшлися на тому, що це повинні бути картини, які можуть показати її ідею, її авторську ідею, але трошечки по-іншому”, – пояснили представниця організації.

Презентація відбулась 19 серпня у культурному просторі “Цінності” (Київ, вул. Володимирська, 69). Експозиція триватиме до 30 серпня. 

За словами Марії Сізьонової, працівники простору перейнялися болем родин і допомогли в реалізації заходу.

Над створенням картин працювала членкиня спільноти “Цивільні вільні” Людмила Плачкова, матір якої закатували росіяни, а батько досі утримується в неволі (йдеться про Олега та Тетяну Плачкових). Художниця багато спілкувалася з родичами героїв портретів, щоб якомога більше дізнатися про людей, яких зображувала на полотнах.

За її словами, вона не хотіла, щоб усі роботи були однаковими, тому головним завданням для себе вважала показати життя людей до та після війни. Герої її портретів колись жили звичним життям, а сьогодні утримуються у російській неволі, тоді як їхні родичі роблять усе можливе для їхнього порятунку.

“Я кожну історію проживала через себе. Мені потрібно було дізнатися більше про людину. Якою вона була? Хто її родина? Що для неї було важливим у житті? І мені було важливо показати, що ця людина була щаслива і в неї все забрали, а зараз усі перебувають в стані невідомості”, – розповіла вона.

За словами Людмили, найважче було працювати над портретом власних батьків. Цю картину вона залишила наостанок і близько місяця готувалася до роботи.

“Мені всі питали: “Чому ти не робиш?” А я кажу: “Я не можу”. Мені настільки було важко. Мені потрібно було показати їх правильно. Я не розуміла, чи потрібно мене туди додавати”, – каже мисткиня.

Вона розповіла, що перейняла від батьків цінності, на яких будує власне життя. Вона називає їх “світлими людьми”, які завжди допомагали іншим, і пригадує, що саме вони навчили її бути доброю та жити по совісті.

“Я їм безмежно вдячна за те, що всесвіт нагородив мене такими батьками. Вони мене навчили, що потрібно допомагати, потрібно бути добрим. Для мене мама – це пів серця, яке в мене забрали. І пів серця – це мій тато”, – розповіла вона.

Водночас Людмила зізналася, що не хоче дозволити ненависті змінити її, як не хотіла б цього її покійна мама. Авторка додала, що їй шкода людей, які катували її батьків, адже, на її думку, вони не знають, що таке любов.

“Я з одного боку їх ненавиджу, а з іншого боку я не хочу очорнити своє серце цією ненавистю, тому що я загублю сама себе. Я загублю оцю доброту, якою пишаюся“, – каже активістка.

Особливо важко авторці дався портрет Григорія Сінченка, якого вона називає дуже сміливим чоловіком. Вона створила кілька варіантів картини, але саме вибір його матері допоміг найточніше передати, як сильно війна розділила життя Григорія на “до” і “після”.

“Історія Григорія була найсіріша, дуже важка. Є таке відчуття, коли тобі просто важко і ти не можеш дихати. Оця картина мені далася дуже важко“, – зазначила дівчина.

Людмила наголосила, що повернення цивільних із російської неволі значно складніше, ніж військовополонених. Особливо складною є ситуація з верифікацією людей, утримуваних інкомунікадо, оскільки росіяни їх не підтверджують.

“Якщо ти цивільний і засуджений, то це особлива проблематика, тому що засуджених не хочуть міняти”, – зауважила авторка.

За словами активістки, під час створення картин вона використовувала як Photoshop, так і штучний інтелект. Малювати вона почала ще в дитинстві, а до окупації міста займалася оформленням весіль і свят.

“Свого часу я хотіла навчатися на дизайнера інтер’єру, однак відмовилася від цієї ідеї. Тобто я така творча людина. Зараз намагаюся більше працювати у креативному напрямку, тому що мені це подобається”, – додає вона.

Серед присутніх на заході також були представники Координаційного штабу, Міністерства закордонних справ та Офісу омбудсмана.

У коментарі ZMINA посол з особливих доручень з питань військовополонених, цивільних та зниклих безвісти Дмитро Пономаренко зазначив, що такі події допомагають людям, не дотичним до теми воєнних злочинів, усвідомити їхній масштаб.

“Саме такі події дають можливість відчути всю важливість, весь біль і всю необхідність зробити якомога більше для того, щоб повернути наших людей”, – наголосив представник МЗС.

Він також наголосив, що хотів би бачити такі заходи не лише в Україні, а й за кордоном. За словами Пономаренка, Міністерство закордонних справ може посприяти проведенню таких подій в інших країнах. Адже за кордоном такі заходи можуть допомогти знайти додаткову міжнародну підтримку та посилити вплив на Росію, яка перешкоджає поверненню українців.

Представник Координаційного штабу Олег Слободяник також вважає, що такі історії мають лунати на міжнародному рівні, адже саме вони допомагають передати біль родин і донести до світу масштаб трагедії.

“Це те, що болить. Цей біль ніхто по-іншому, на жаль, не передасть. Він відчувається і має вразити всіх“, – наголосив він.

За його словами, більшість жінок, чиї історії представлені в експозиції, він знає особисто, і за кожною картиною стоїть окрема історія про зламане війною людське життя.

“Я вражений виставкою. Більшість історій знаю особисто. Але кожного разу це щось інше, що тебе дійсно чіпляє, тому що це всесвіт, який було втрачено”, – сказав посадовець.

Слободяник також розповів, що бачить іншу сторону цієї трагедії, коли українські діти ростуть без батька.

“Я бачу іншу картину, коли хлопці роками утримуються в неволі. І ти розумієш, що для когось це вже частина втраченого життя. Для когось це втрачене майбутнє. Для когось це діти, які виростають, а батьки цього не бачать”, – додає представник Коордштабу.

Він також наголосив на важливості збереження людяності під час війни та неприпустимості перетину межі, яка відрізняє українців від росіян.

“Не знаю, чи робить це нас більш вразливими, але я вважаю, що саме наша людяність нас відрізняє і ми маємо рухатися саме цим шляхом”, – зазначив він.

Інша членкиня ГО “Цивільні вільні” Люсьєна Зіновкіна розповіла, що над проєктом працювала ціла команда: хтось запропонував ідею та назву, хтось втілював це все в життя, а хтось займався організацією виставки та пошуком приміщення.

“Ми самі не очікували, що це настільки буде реалістично та напрочуд вражає. Це реально командна робота, і, в принципі, завдяки цьому, мабуть, все і вийшло, тому що одна людина не впоралась би”, – зазначає вона.

Представниці спільноти планують показати експозицію за кордоном, зокрема у Бельгії та Німеччині.

Нагадаємо, що у вересні 2023 року в окупованому Мелітополі співробітники ФСБ затримали Олега та Тетяну Плачкових. Місце перебування подружжя тривалий час приховували від родичів, але згодом з’ясувалося, що їх утримували в підвалі. Пізніше стало відомо, що жінка померла в місцевій лікарні у травні 2024 року. А чоловіка нібито вивезли до Ростова-на-Дону РФ. Наразі Олег Плачков перебуває у СІЗО-8 в окупованому Криму, однак зв’язок з ним відсутній.