Як виникла “Кримська солідарність”, яку Росія визнала “іноземним агетом”

“Кримська солідарність” постійно змінювалася, ніби підлаштовуючись під потреби. У певний момент важливо було показувати, що відбувається на півострові — так з’явилася мережа громадянських журналістів, які вели стріми, фотографували, записували коментарі адвокатів після судових засідань і родичів після чергових обшуків. Думаю, якби не вони, про Крим перестали б згадувати й говорити значно раніше. Їхня робота стала ще актуальнішою після того, як на півострів із різних причин перестали їздити журналісти “з материка”.

Згодом адміністративних справ, особливо після масових затримань біля судів, куди кримські татари вперто приходили підтримати ув’язнених, стало настільки багато, що з’явилася ціла школа громадських захисників — юристів без адвокатських посвідчень, які могли брати участь в адміністративних провадженнях.

Поступово політв’язнів ставало дедалі більше, а разом із цим зростала й кількість дітей, у яких забрали батьків. Так виник окремий напрям “Кримське дитинство”.

Щомісяця “Кримська солідарність” проводила збори. Іноді на них приїжджали співробітники поліції з “Центру Е” або прокуратури, а якось у Судаку в 2018 році приїхав спецпідрозділ, автозаки, службові собаки. У всіх перевірили документи, намагалися залякати. Фото — саме звідти.

Згодом досвід “Кримської солідарності” намагалися перейняти об’єднання родичів політв’язнів із російських регіонів, де відбувалися масові релігійні репресії, — Башкортостану, Дагестану та інших. Але, здається, ніде повною мірою кримський досвід відтворити не вдалося. Думаю, і це багато що пояснює про саму “Кримську солідарність”: це було неможливо з двох причин. По-перше, було складно відтворити кримськотатарську моноетнічність, по-друге — важливий для об’єднання релігійний чинник. Безумовно, у “Кримській солідарності” були й цілком світські люди. Не беруся стверджувати, що їхня участь була ситуативною (тим більше, що багатьох із них просто насильно вигнали з Криму), але в підсумку найстійкішими все ж залишалися релігійні мусульмани.

Водночас “Кримська солідарність” — це насамперед кримськотатарське об’єднання, хоча на щомісячні збори іноді приходили й українці, а допомогу організація надавала взагалі всім, хто її потребував: від родини Олега Сенцова та матері Володимира Балуха до деяких сімей так званих “кримських диверсантів”. Не пам’ятаю, щоб за моєї присутності хоч раз обговорювали, хто заслуговує на підтримку, а хто ні. Такого питання просто не виникало.

Я пишу про це в минулому часі, тому що давно не був у Криму й описую те, що бачив на власні очі. Але, звісно, “Кримська солідарність” як працювала, так і працює зараз. І, думаю, існуватиме доти, доки в ній буде потреба.

І це також багато що про неї пояснює. Це не суто правозахисне об’єднання, адже в ньому, як на мене, дуже багато наслідків досвіду кримськотатарського національного руху за повернення з депортації з його ненасильницьким спротивом — пікетами, виходами на Червону площу, колективними зверненнями. Але й не зовсім національний рух, тому що релігійний чинник (ще раз — дуже важливий для учасників об’єднання) тут радше об’єднує, ніж відокремлює. І вже точно це не релігійне об’єднання: воно відкрите, з дуже чітким правозахисним фокусом і для участі в ньому немає жодних обмежень.

“Кримська солідарність” — це, мабуть, потроху від усього. Абсолютно унікальне об’єднання — низове, самодостатнє й у античному розумінні демократичне, певною мірою національне, з великою участю жінок. Це взагалі, як на мене, феномен: коли дружини, а також діти політв’язнів, залишившись без батька, беруть на себе зовсім не властиві їм ролі й змушені жити так, як навряд чи жили б, якби не арешт. Саме це колись мав показати подкаст “Захисниця. İmayeci”.

І ще. “Кримська солідарність” — дуже важливе явище для розуміння того, що відбувається в Криму протягом останніх 12 років окупації. Без згадки про “Кримську солідарність” узагалі неможливо описати те, що відбувається на півострові. Я, звісно, маю на увазі гуманітарний, людський аспект.

Сьогодні “Кримську солідарність” у Росії визнали “іноземним агентом”, і, думаю, на цьому там можуть не зупинитися. Окрім самого об’єднання, до списку внесли одинадцятьох людей, які, на думку російського Мін’юсту, пов’язані з ним: адвокатів, юристів, громадянських журналістів. Сервер Мустафаєв перебуває в ув’язненні ще з 2018 року. Лутфіє Зудієва тепер має подвійний статус — і особисто, і як журналістка “Кримської солідарності”. Уся моя підтримка вам, хочеться всіх обійняти. Це гірко й неправильно, такого не повинно відбуватися. І ще це дуже злить.

Але мені дуже подобається одна історія, я люблю її розповідати й постійно це роблю.

У лютому 2017 року в Кам’янці на околиці Сімферополя проходив обшук у будинку Марлена Мустафаєва. Поліція перекрила весь квартал, за огорожею стояли адвокати, зібралися десятки кримських татар. Журналісти “Кримської солідарності”, серед яких Сервер Мустафаєв і Ремзі Бекіров (він також зараз у в’язниці), запустили стрім із телефонів. Я приїхав разом із Лєною Волошиною з France24, яка зараз написала книжку про російську пропаганду. І несподівано поліцейські почали затримувати всіх, у кого був увімкнений телефон. До ГАЗелі посадили десятьох людей і майже одразу повезли їх до Київського районного суду. Пам’ятаю, як машина від’їжджала, а з вікна висунулася рука з піднятим догори великим пальцем — Таухід. Я приїхав до суду трохи раніше, там уже було близько півтори сотні кримських татар. І коли привезли затриманих, десятки людей дістали телефони й увімкнули їх. Вони навіть нічого не записували — просто увімкнули, щоб показати: можна затримати десятьох людей, але на їхнє місце прийдуть інші.

Антон Наумлюк, журналіст