“Героїзм не може бути системою, системою має бути безпека”: Євген Коляда про примусову евакуацію, захист та страхування для волонтерів на п’ятому році великої війни
П’ятий рік повномасштабной війни щодня триває евакуація населення із зон наближенийх до бойових дій. Російський наступ на Донеччині, Харківщині та Запорізькому напрямку, постійні удари FPV-дронами, збільшення небезпеки навіть у десятках кілометрів від лінії фронту змушують державу, поліцію, рятувальників та волонтерські організації щодня шукати нові підходи до порятунку цивільних. Водночас дедалі гострішими стають питання, де проходить межа між захистом дитини та правами батьків, хто несе відповідальність за життя людей, які відмовляються евакуюватися, і чи готова держава взяти на себе повний супровід тих, кого вивозять із небезпечних територій.
Правозахисники звертають увагу на ризики нового законодавства. У Центрі прав людини ZMINA наголошували, що закон про примусову евакуацію дітей потребує чітких процедур, а ключове значення матимуть підзаконні акти, які визначать порядок ухвалення рішень, механізми оскарження та повернення дітей після усунення загрози. Водночас гуманітарні організації, які фактично забезпечували більшість евакуацій із перших місяців повномасштабної війни, наполягають на необхідності залучення громадянського суспільства до розробки цих механізмів.
За чотири роки війни евакуація цивільного населення перетворилася з хаотичних рятувальних операцій на складну систему із транзитними центрами, спеціалізованими екіпажами, броньованими автомобілями, цілодобовими гарячими лініями та координацією між державними структурами й волонтерським сектором. Проте разом із цим змінилася і сама війна. Сьогодні волонтери працюють в умовах постійної загрози дронових атак, а питання їхньої безпеки, страхування та державних гарантій стає не менш важливим, ніж порятунок людей.
Про те, як змінилася евакуація за роки повномасштабної війни, чому новий закон про примусову евакуацію дітей викликає суперечки, чи мають волонтери право на спеціальний захист і чому громадянське суспільство має стати частиною державної системи цивільного захисту – в інтерв’ю виданню ZMINA розповідає керівник благодійної організації “Координаційний гуманітарний центр” Євген Коляда.
Закон щодо примусової евакуації є дискусійним, але кожна дитина має бути убезпечена
Ваша організація працює у 20 регіонах України й займається евакуацією цивільних, зокрема дітей, із прифронтових територій. На ваш погляд, наскільки актуальним і необхідним є закон про примусову евакуацію дітей?
Складне питання. Складний закон. Він дуже дискусійний. Я маю власну позицію і позицію нашої організації. Передусім я керуюся Конституцією України. У третій статті сказано, що життя і здоров’я людини є найвищою цінністю, а держава відповідальна за їхній захист. Тому сам механізм захисту дітей безумовно потрібний. Але критично важливо, яким чином він буде працювати. Багато організацій, які займаються евакуацією дітей, і багато правозахисних структур, які виступали проти закону, говорять про ризики. І я з ними в цьому погоджуюся.
Водночас наша позиція полягає в тому, що кожна дитина має бути убезпечена. Дитина залежить від рішень дорослих, адже за неї рішення ухвалюють батьки. І кожен випадок є індивідуальним. Ми як благодійна організація не маємо права нікого змушувати. Ми працюємо виключно на допомогу державі та регіональній владі, допомагаємо з логістикою, евакуацією, забезпеченням людей усім необхідним.
Водночас цей закон важливий ще й тому, що він фактично вперше системно закріплює процес евакуації цивільного населення. За всі роки повномасштабної війни окремого закону про евакуацію не існувало. Вона відбувалася завдяки рішенням регіональних адміністрацій, рад оборони та численним підзаконним актам. Сьогодні закон збирає весь цей процес докупи. Але є багато положень, які ще потребують деталізації.
Які саме ризики ви бачите?
Передусім це невизначені критерії реальної загрози. Закон говорить про загрозу життю та здоров’ю людини, але не конкретизує, як саме її оцінювати, як документально підтверджувати й за яким алгоритмом ухвалювати рішення. Це означає, що в різних регіонах можуть бути різні підходи.
Другий складний момент — механізм вилучення та повернення дитини. Не визначено порядок швидкого оскарження рішень, немає чіткої процедури повернення дитини після усунення небезпеки.
Ще один блок питань стосується застосування примусу. Закон відсилає до загальних норм про повноваження Національної поліції, але не встановлює спеціальних стандартів саме для евакуації дітей, не прописує меж застосування сили і не визначає порядок фіксації таких дій. Усе це створює ризики.
На мою думку, вирішальне значення матимуть саме підзаконні акти. Вони визначать, як працюватиме весь механізм. І тут моя принципова позиція полягає в тому, що до їхнього написання обов’язково має бути залучене громадянське суспільство. Бо цей закон готувався без його участі, хоча саме громадські та благодійні організації стали ключовими учасниками евакуаційних процесів.
У 2022 році понад 80% евакуацій цивільних робив саме благодійний сектор
Ви сказали, що за ці роки евакуація дуже змінилася. Якою вона є сьогодні?
Евакуація у 2026 році кардинально відрізняється від того, що було у 2022-му. Тоді не існувало ні алгоритмів, ні відпрацьованих процедур. Ми діяли в умовах абсолютного хаосу. Сьогодні все зовсім інакше. Ми маємо спеціалізовані гуманітарні підрозділи швидкого реагування. Це навчені хлопці та дівчата, які працюють професійно. Вони мають броньовану техніку, різні типи автомобілів — пікапи, мікроавтобуси, автобуси, великий транспортний парк. Ми вже можемо забезпечувати повний цикл евакуації людини — від її будинку до кінцевого місця тимчасового проживання в іншій області.
Паралельно разом із державою ми будуємо логічну систему, в якій благодійний сектор буде органічною частиною процесу. Зараз ми активно співпрацюємо з Міністерством соціальної політики, Міністерством розвитку громад і територій, Державною службою у справах дітей. Для нас принципово важливо, щоб цей величезний ресурс, ця експертиза, не були втрачені. Від того, наскільки якісно буде побудований процес, залежатиме успіх кожної евакуації й якість допомоги кожній постраждалій людині. Ми вже пройшли великий шлях і фактично перебуваємо на фінальному етапі створення системи координації евакуації. При цьому ми не забуваємо, що Україна — демократична країна. А демократія означає існування незалежних інституцій, які можуть захищати права людей. Я говорю про Офіс уповноваженого Верховної Ради з прав людини, про Державну службу у справах дітей. Це інституції, які мають бути незалежними й неупередженими. Кожна людина, кожна дитина може звернутися до них у разі порушення своїх прав. Державна служба у справах дітей зараз дуже активно працює. Вони супроводжують кожну дитину, відстежують ситуацію, вибудовують процес. Нам дуже імпонує їхній підхід до роботи.
Волонтери не мають права на жоден примус
Але якщо повернутися до самого поняття примусової евакуації, то хто сьогодні несе відповідальність за дитину після того, як її евакуювали?
Це компетенція служб у справах дітей та органів опіки. Вилучення дитини можуть здійснювати Національна поліція, ювенальна превенція або спеціалізовані підрозділи “Білий янгол”.
А волонтери можуть це робити?
Ні. Ми не маємо права застосовувати жодного примусу. Ми — неурядові, незалежні організації. Навпаки, ми маємо виступати своєрідним нейтральним спостерігачем за цим процесом. Ми зацікавлені в тому, щоб кожна дитина була в безпеці, а всі процедури відбувалися відповідно до законодавства. У жодному разі не повинно бути картинок, які в людей асоціюються із силовими затриманнями: люди в масках, фізичний примус, “закидання у бусики”. Такого не має бути. Зазвичай усе виглядає зовсім інакше. Приїжджають поліціянти, приїжджають волонтери. Вони пояснюють людям, чому потрібно виїхати, розповідають, де можна жити, яку допомогу отримати. Але є випадки, коли родини категорично відмовляються.
Евакуація на Харківщині у червні 2026 року. Фото: Євгеній ХаустовЯ пам’ятаю Бахмут. Тоді батьки буквально ховали дітей у підвалах, не показували їх ні владі, ні волонтерам. І це дуже демотивує. Тому що ти ризикуєш життям, щоб дістатися до населеного пункту. Ризикують поліціянти. Нещодавно ми втратили екіпаж на Харківщині, у Великобурлуцькій громаді. Вони їхали на евакуацію. А коли ти доїжджаєш до села, де знаєш, що живе сім’я з п’ятьма дітьми, а тобі показують лише батьків, бо дітей сховали в підвалах, це дуже важко морально. Поряд уже зруйновані будинки, російські війська стоять неподалік, дрони літають над містом, а люди все одно відмовляються. Ми використовуємо всі можливі способи інформування — листівки, гарячі лінії, смс-повідомлення, роботу місцевої влади, психологів. І якщо після всього цього люди продовжують відмовлятися, то виникає питання: чи адекватно вони оцінюють ситуацію? Доросла людина має право приймати рішення за себе. Вона може написати заяву про відмову від евакуації, записати відеозвернення і взяти відповідальність за своє життя на себе. Це нормальна практика. Але коли йдеться про дітей, усе значно складніше. Після тривалих розмов з психологами, після численних спроб переконати родину ти починаєш думати насамперед про дитину. Бо саме перед нею ти будеш винен.
Нещодавно була історія в Ківшарівці. Сім’ю з дітьми вдалося евакуювати. Тоді ще не було цього закону. Усе трималося на діалозі, переконанні, психологічній роботі. Я жодного разу не бачив застосування фізичної сили. Але різні психологічні методи переконання існують. Родину вивезли. Вони отримували допомогу, безкоштовно жили в гуртожитку в Харкові, мали доступ до гуманітарної підтримки, могли знайти роботу. Їм ніхто не заважав жити. Але з невідомих причин вони вирішили повернутися. Як саме повернулися — теж незрозуміло. І вже після повернення поруч стався приліт. Мати отримала поранення, дитина пережила сильний шок. І тут виникає питання: наскільки адекватним було це рішення? До ухвалення закону зробити щось було неможливо. Не можна було сказати: “Ваша дитина перебуватиме в безпеці, а коли ви прийдете до тями, зможете її забрати”. Без відповідного механізму цього просто не існувало. Але в мене теж є питання до держави. Чи забезпечить вона належні умови для таких дітей? Куди саме їх будуть везти? Як інформуватимуть батьків? Яким буде механізм повернення? Чи буде дитина забезпечена всім необхідним? Сьогодні цих відповідей поки що немає. Саме тому я дуже сподіваюся, що держава швидко напрацює підзаконні акти.
З власного досвіду можу сказати: за всі роки ми не бачили випадків, коли батьки остаточно відмовлялися від дитини. Навіть коли ситуація доходила до критичної точки, коли поліціянт казав: “Все, я забираю дитину”, — батьки в останній момент погоджувалися. Плакали, нервували, істерили, але їхали разом. Я не знаю жодного випадку, коли дитину забрали окремо, а батьки залишилися. І якщо ми визнаємо, що батьки, які зловживають алкоголем або наркотиками, можуть становити загрозу для дитини, то чому ми не можемо говорити про загрозу в ситуації, коли через рішення дорослих дитина щодня перебуває під російськими обстрілами? На мою думку, це питання захисту дитини. І Конституція України, і міжнародне право говорять про те, що людина має бути під захистом.
Війна змінилася. Тепер небезпека починається за десятки кілометрів від фронту
Які головні виклики ви бачите зараз у сфері евакуації?
Найбільший виклик — це зміна самої війни. Якщо у 2022–2023 роках ми говорили про артилерію, авіацію, лінію фронту, то зараз усе змінилося. Сьогодні головною загрозою стали дрони. Раніше ми могли умовно визначити небезпечну зону в двадцять кілометрів від лінії бойового зіткнення. Зараз цього вже недостатньо. Ми бачимо, як росіяни використовують так звані дрони-матки для FPV-дронів. Вони збільшують дистанцію ураження. Якщо раніше FPV працював на двадцять кілометрів, то зараз ми вже говоримо про сорок. І це вже не поодинокі випадки. Ми бачили атаки безпілотників на околицях Харкова. У Херсоні дрони давно стали звичною реальністю. Вони літають над містом, скидають вибухівку, атакують цивільних. Тому безпекові підходи потрібно переглядати. Робота за 20 або 30 кілометрів від лінії фронту без броньованої техніки взагалі має бути заборонена. Я б навіть говорив уже про 40 кілометрів. Ми повинні думати наперед. Це своєрідна червона зона. Зона евакуації. І люди, які працюють у ній, повинні бути захищені.
Керівник благодійної організації “Координаційний гуманітарний центр” Євген Коляда. Фото: “Думка”Що саме ви вкладаєте в поняття захисту волонтерів?
Ми називаємо це пакетом duty of care — пакетом турботи. У гуманітарній сфері це міжнародний стандарт. І насамперед він означає засоби особистого захисту – бронежилети, каски, аптечки, засоби зв’язку, радіостанції. Усе це має бути відповідної якості. Це не історія про те, що людина просто пішла на ринок і купила собі бронежилет. Є спеціальні методичні матеріали, є консультації з українськими неурядовими організаціями, є рекомендації щодо класів захисту. Так само з раціями. Вони повинні відповідати певним технічним вимогам. Це все давно розроблено і це має бути нормою.
Ще один обов’язковий компонент — тренінги. Ми розробили спеціальні навчальні програми для волонтерів, які займаються евакуацією цивільного населення. Є окремі програми для тих, хто працює після російських ударів. Адже існують команди швидкого реагування, які виїжджають на місце прильоту, допомагають людям, закривають пошкоджені будинки, організовують евакуацію. Усе це вже напрацьовано.
Ще один надзвичайно важливий напрям — страхування життя і здоров’я волонтерів. Ми вважаємо, що кожен волонтер, який працює в зоні ризику, повинен бути застрахований. І це теж наша велика перемога. У 2023 році ми домоглися запуску такої системи. Зараз уже стартує четверта фаза страхування. Для родин волонтерів це дуже важливо. Людина повинна знати, що в разі трагедії її сім’я не залишиться сам на сам із бідою. Наші військові мають державні гарантії. І ми всі безмежно вдячні їм за захист країни. Але чому волонтери не повинні мати бодай мінімальних гарантій? Ми теж рятуємо людей. Ми теж щодня ризикуємо. І ми активно адвокатуємо це питання. Волонтери роблять колосальну роботу. Держава могла б робити частину цих процесів самостійно, я в цьому не сумніваюся. Але, можливо, це було б менш ефективно. Тому що головне, що є в нашій спільноті, — це бажання допомагати. Людина просто вирішує: я поїду й врятую когось. Вона розуміє, що ризикує власним життям, але все одно їде і робить це заради абсолютно незнайомих людей.
Я часто кажу, що волонтери — це як приватна клініка. Коли ви приходите до хорошої приватної клініки, вас знають на ім’я, приділяють вам увагу, пояснюють кожен крок, ставляться до вас із повагою. Так само працюємо і ми. Ми є приватною клінікою для людей. І наша конкуренція між собою — це здорова конкуренція. Ми конкуруємо не за людей. Ми конкуруємо за нові ідеї, за нові підходи, за можливість залучити більше ресурсів. І від цього виграють тільки люди, бо весь цей ресурс спрямований на допомогу. Ми точно не повинні конкурувати між собою за постраждалих.
Разом з іншими організаціями адвокатуємо використання РЕБів для волонтерів
Як ви ставитесь до Міжнародного гуманітарного права, згідно з яким волонтери не можуть користуватися такими спеціальними засобами, як РЕБи, антидронові рушниці та детектори дронів, щоб не втратити захист як цивільні?
Міжнародне гуманітарне право не таке погане і не таке страшне, як іноді здається. Якби всі його дотримувалися, багатьох проблем узагалі не існувало б. Ми часто говоримо: “Міжнародне право не дозволяє”. Але чи справді це так? Ми провели великий форум у Женеві. Спеціально в Женеві, тому що саме там фактично народилося міжнародне гуманітарне право. Ми привезли туди волонтерів із прифронтових регіонів України. Людей, які мають величезний досвід евакуації та гуманітарного реагування. І ми отримали дуже важливий сигнал від швейцарського уряду. Вони підтримують необхідність зміни підходів. А можливо, змінювати нічого й не потрібно. Можливо, достатньо просто уважно перечитати вже існуючі норми.
Зараз ми разом з організаціями, які займаються адвокацією, аналізуємо питання використання РЕБів. Тому що це один з головних викликів. Для нас РЕБ — це не товар подвійного призначення. Для нас – це засіб захисту волонтерів. І я маю обережний оптимізм. Раніше вже була успішна історія з аналізаторами дронів. Тоді міжнародне гуманітарне право ніхто не змінював. Організації просто детально його проаналізували й підготували великий документ, який доводив, що аналізатори дронів є засобом захисту, а не товаром подвійного призначення. Це дозволило міжнародним організаціям закуповувати таке обладнання для гуманітарних місій. Звичайно, із відповідними процедурами перевірки та верифікації. І сьогодні ми намагаємося пройти такий самий шлях щодо РЕБів.
Фото: з мережіКомпенсація родині загиблого волонтера може становити 2 млн грн
Якщо говорити про захист волонтерів, ви згадали про страхування. Я правильно розумію, що зараз держава Україна не забезпечує страхування волонтерів, а цим займаються міжнародні партнери? Як вдалося побудувати цю систему і скільки людей уже отримали такі гарантії?
Держава цього не робить. Формально існує постанова №604. Вона належить до сфери Міністерства у справах ветеранів. Але фактично цей механізм не працює. У ньому є правова колізія. Родини загиблих волонтерів не можуть отримати компенсацію, тому що для цього необхідно надати один документ, який практично неможливо отримати. Йдеться про підтвердження від військової частини або формування, яке перебувало в районі загибелі волонтера. Але військові не збирають такої інформації про цивільних людей. Вони ведуть облік своїх військовослужбовців. Волонтери не входять до цієї системи. Через це родини просто не можуть зібрати весь пакет документів і фактично позбавлені можливості отримати компенсацію. Тому зараз ми разом із Міністерством соціальної політики працюємо над новим механізмом.
Мінсоцполітики визначене профільним міністерством у сфері розвитку громадянського суспільства, і ми дуже активно взаємодіємо з командою міністерства. Створена робоча група, до якої входять організації громадянського суспільства, правозахисні структури, експерти. І зараз ми вже перебуваємо на фінальному етапі цієї роботи. Я дуже сподіваюся, що рішення буде ухвалене. Якщо не помиляюся, компенсація у випадку загибелі волонтера або отримання першої групи інвалідності становитиме два мільйони гривень.
Але є дуже болісне питання. Швидше за все, ця постанова не матиме зворотної сили. Тобто вона не поширюватиметься на родини тих волонтерів, які загинули раніше. І це, на мою думку, несправедливо.Тому що сім’ї, які втратили своїх рідних у 2022-му чи 2023 році, нічим не відрізняються від тих, хто, не дай Боже, втратить близьку людину завтра. Тому ми паралельно думаємо над планом Б. Ми будемо звертатися до міжнародних партнерів та донорів, щоб вони допомогли підтримати ці сім’ї. Бо справедливість має бути для всіх.
Якщо говорити про страхування для волонтерів, то, коли ми запускали цю ініціативу, не було нічого. Не було правового визначення. Не було механізмів. Не було жодних готових моделей. Було лише бажання зробити це. Ми детально вивчили законодавство і зрозуміли, що така система не суперечить українському праву. Після цього почали звертатися до страхових компаній. І коли у 2023 році ми приходили до них з пропозицією страхувати волонтерів, які працюють на прифронтових територіях, займаються евакуацією, працюють у броньованих групах і щодня ризикують життям, усі відповідали однаково: “Ні”. Ми не отримали жодної пропозиції. Для страхових компаній це математика. Вони бачили тільки ризики.
Але згодом, завдяки величезній кількості переговорів і адвокаційної роботи, ми знайшли компанію, яку жартома називаємо “компанією-жертвою”. Це була соціально відповідальна компанія, яка допомагала Збройним силам України і погодилася ризикнути. Спеціально під нас вони розробили окрему програму страхування. Так з’явилася перша фаза. Тоді ми застрахували півтори тисячі волонтерів. Поліси покривали нещасні випадки та військові ризики без обмеження за відстанню від лінії фронту. Максимальна страхова виплата становила 180 тисяч гривень. Пілотний проєкт працював протягом року. І саме тоді ми зрозуміли, що ця модель життєздатна. Для мене головним показником була не кількість виданих полісів. Мене цікавило інше — скільки страхових випадків реально були компенсовані. І тоді цей показник становив 91%. Це дуже хороший результат.
Після завершення першої фази ситуація змінилася. Страхові компанії спілкуються між собою. Вони побачили, що система працює. І коли ми запускали другий етап, то отримали вже тринадцять пропозицій. При цьому ми збільшили суми виплат. Компенсація за нещасний випадок зросла до 300 тисяч гривень. Сума за військові ризики тоді залишалася на рівні 180 тисяч. Вартість самого полісу практично не змінилася. Вона становила близько 50 доларів.
Із кожним новим етапом ми вдосконалювали систему. Сьогодні вже стартує четверта фаза страхування. Загалом за ці роки повномасштабної війни ми застрахували сім тисяч волонтерів. Наразі компенсація за нещасний випадок і військові ризики фактично зрівнялася і становить 300 тисяч гривень. А під час нового етапу ми хочемо підняти цю суму до пів мільйона. Не впевнений, що вдасться повністю зберегти нинішню вартість полісів, адже є інфляція, змінилися ризики. Але сам факт того, що сім тисяч людей отримали страхові гарантії, для мене є великою перемогою. За весь цей час у нас близько 94% успішно врегульованих страхових випадків. І це, мабуть, найважливіше.
Як ви працюєте зі страховими компаніями?
Від самого початку ми розуміли, що людина не повинна залишатися сам на сам зі страховиком. Тому ми виступаємо не лише спонсором програми. Ми також виконуємо роль контролера. У кожного волонтера є можливість звернутися до нас. Працює гаряча лінія. Якщо виникають проблеми, якщо страхова компанія відмовляє або з’являються якісь бюрократичні питання, ми включаємося в процес. Спочатку розбираємося в ситуації, а потім, якщо потрібно, вступаємо в адвокацію. За весь час таких складних випадків було буквально кілька. І навіть там ситуація не завжди була однозначною. Насправді перелік документів, які необхідно надати, дуже невеликий. Потрібне підтвердження від лікарні, поліції або іншого профільного органу. Усі інші дані ми вже надаємо самі. Адже до отримання страхового полісу кожен волонтер проходить процедуру верифікації.
Я вважаю, що це хороший початок, проте міжнародна допомога не є безкінечною. І рано чи пізно ми повинні перейти до державної підтримки. У держави ще є час, але його стає дедалі менше. Тому що четверта фаза може стати останньою, яка фінансуватиметься міжнародними партнерами. І я все частіше чую від наших донорів одну й ту саму думку. Вони кажуть: “Поступово ці механізми має перебирати на себе держава”.
Ми вже знаємо про 113 загиблих волонтерів
А ви відчуваєте, що держава готова брати на себе таку відповідальність? Адже ми бачимо, що більшість ресурсів спрямовується на оборону, і чиновники можуть сказати, що просто немає коштів.
Мінфін завжди каже, що грошей немає. Мені здається, що в них це написано на вході до будівлі. І я певною мірою їх розумію. Ми воююча країна. Міністерство фінансів відповідає за стабільність держави, за те, щоб усе працювало. Тому вони мають бути дуже обережними. Але в нас теж є аргументи. І ці аргументи повинні бути почуті. Зараз ми маємо підтримку Міністерства соціальної політики. І рухаємося поступово. Ми не приходимо й не кажемо: “Завтра держава повинна взяти на себе страхування всіх волонтерів”. Ми говоримо: “Давайте почнемо з компенсацій”. Тому що саме це — питання справедливості. Я нагадаю, що відповідно до закону України про волонтерську діяльність організація, яка залучає волонтерів і укладає з ними договори, повинна страхувати цих людей. Також вона повинна забезпечувати належні умови роботи. Але зараз ми говоримо насамперед про компенсації сім’ям. І ми почали збирати інформацію про всіх загиблих волонтерів.
Євген Коляда. Акція пам’яті загиблих волонтерів у Харкові.На сьогодні ми маємо інформацію про 113 загиблих волонтерів. Але я впевнений, що їх більше. Кожен випадок потребує верифікації, і в нас уже є відповідний механізм для цього. Після завершення цієї роботи ми зможемо побачити повну картину. Зрозуміти динаміку. Побачити, коли і за яких обставин гинули люди. І на основі цього формувати статистику. Так, це звучить дуже жорстко, але ми повинні мати можливість прогнозувати. Тільки так можна розрахувати обсяги необхідного фінансування. І зараз ми бачимо, що загальна сума, яка знадобилася б для компенсацій, не перевищує 200 мільйонів гривень. Але це сума за всі роки повномасштабної війни. Якщо розподілити її по роках, то йдеться приблизно про 50 млн грн щороку. У масштабах держави це не ті кошти, які можна назвати непідйомними. Особливо якщо врахувати, скільки робить для країни благодійний сектор. І тому тут є абсолютно справедливий суспільний запит. Чому родина загиблого військовослужбовця отримує 15 мільйонів гривень компенсації, а сім’я волонтера не може претендувати навіть на 2 мільйони? Йдеться не про конкуренцію. Йдеться про справедливість. Про вдячність держави людям, які теж здійснювали героїчні вчинки. І продовжують це робити щодня.
Якщо говорити про виклики, які ви бачите зараз, то що є найважливішим?
Сьогодні настав час регуляції. Це головний виклик. У перші роки великої війни ми всі працювали в умовах надзвичайної ситуації. Багато процесів будувалися буквально на ходу. Але зараз потрібно переходити до системності. Процес евакуації повинен бути врегульований. Причому в кожному регіоні він має враховувати місцеву специфіку. Тому що Донеччина відрізняється від Харківщини. Харківщина відрізняється від Херсонщини. Не може бути однакового шаблону для всіх. Евакуація не повинна бути хаотичною. Кожен має чітко розуміти свою роль. Хто за що відповідає, хто де працює, хто координує. І лідером цього процесу повинна бути держава. Так само необхідно врегулювати реагування на російські удари. Тут велика роль належить Міністерству внутрішніх справ, ДСНС, профільним структурам. Усі ці механізми мають бути чіткими.
Ще один дуже важливий напрямок — це верифікація гуманітарних організацій. Сьогодні відповідальність за розробку такого механізму покладена на Міністерство соціальної політики. Якщо організація пройшла верифікацію, тоді вона може бути офіційно залучена до процесів евакуації. Я нагадаю, що відповідно до українського законодавства саме Державна служба з надзвичайних ситуацій відповідає за евакуацію населення. Але реальність така, що з перших днів повномасштабної війни цю роботу значною мірою взяв на себе благодійний сектор. Тому ми повинні бути в законі. Ми повинні бути верифікованими, сертифікованими. Організації повинні проходити спеціальні тренінги. І всі учасники процесу мають працювати за єдиними механізмами. Це еволюція для всього волонтерського сектору і для всього громадянського суспільства. Після завершення війни ми можемо перетворитися на добровільні формування цивільного захисту. Ми повинні інтегруватися в державну систему цивільного захисту. Той досвід, який сьогодні має Україна, унікальний. Його можна буде поширювати на інші країни. Але спочатку ми повинні вибудувати цю систему в себе.
Якщо говорити про нинішню ситуацію на прифронтових територіях, де сьогодні найскладніше працювати?
Ситуація постійно змінюється. Були періоди, коли найбільш драматичною була Бахмутська громада, потім — Авдіївка. Зараз одним із найскладніших напрямків залишається Покровський. Там дуже велика інтенсивність бойових дій. І водночас там досі залишається цивільне населення. Люди до останнього не хочуть виїжджати. Для когось це дім. Для когось — земля, господарство, могили рідних. Хтось просто не вірить, що війна прийде саме до нього. І це одна з найбільших проблем, тому що ми завжди стикаємося з людським фактором.
У багатьох людей працює психологічний механізм заперечення. Вони можуть жити під обстрілами роками й казати: “Та все буде нормально”. Хоча поруч уже немає ні лікарні, ні аптеки, ні води, ні електрики. Іноді ми приїжджаємо до людей, а вони кажуть: “Ще тиждень посидимо”. А через два дні в цей будинок прилітає. І тоді починається екстрена евакуація. Тому ми постійно повторюємо: найкраща евакуація — це завчасна евакуація. Коли людина виїжджає не в останню хвилину.
На жаль, війна забирає життя не лише цивільних, а й тих, хто їх рятує. Ви згадували про втрати серед волонтерів…
Так, і це одна з найболючіших тем. Ми втратили В’ячеслава Ільченка. Він був людиною, яка займалася евакуацією. Він рятував інших і загинув під час виконання своєї місії. Такі історії дуже важко переживаються, тому що це люди, яких ти знаєш особисто, з якими працював, з якими планував майбутні проєкти. І раптом їх немає. На жаль, це реальність нашої війни. Саме тому я постійно кажу: волонтерство не повинно будуватися лише на героїзмі. Героїзм не може бути системою. Системою має бути безпека. Має бути підготовка, страхування, підтримка сімей, державна політика. Бо люди не повинні залишатися сам на сам із наслідками війни.
Якщо згадати початок повномасштабного вторгнення, то тоді все було зовсім інакше. Ми не мали таких знань, не мали досвіду, не було методичних матеріалів, не було спеціалізованих екіпажів, не було броньованих автомобілів, не було такого рівня взаємодії між організаціями. Ми діяли інтуїтивно. І дуже багато чому вчилися вже під час роботи. Українське громадянське суспільство пройшло неймовірний шлях. Те, що у світі будувалося десятиліттями, ми створювали буквально за кілька років. І це стосується не тільки евакуації. Це стосується гуманітарного реагування загалом. Ми навчилися працювати швидко. Навчилися координуватися. Навчилися довіряти одне одному. І саме ця довіра стала одним із найважливіших ресурсів.
Що буде найбільшою помилкою після завершення війни?
Втратити цей досвід. Оце буде справжня трагедія. Тому що ми маємо унікальні знання, унікальні практики, унікальних людей. І якщо після перемоги все це просто розчиниться, то ми втратимо величезний ресурс. Саме тому я говорю про інтеграцію громадянського суспільства в систему цивільного захисту. Про добровільні формування, про підготовку людей, про верифікацію організацій, про єдині стандарти. Тому що ми не повинні починати все з нуля. Ми вже маємо фундамент. І на цьому фундаменті потрібно будувати майбутнє.
Для мене сьогодні головний виклик — це діалог, не конфронтація, не боротьба, а саме діалог. Ми не говоримо державі, що вона щось робить неправильно. Ми говоримо: подивіться, у нас є досвід, у нас є рішення, у нас є люди. Давайте працювати разом, тому що кінцева мета в нас одна – це захист людей, дітей, цивільного населення. І якщо ми будемо чути одне одного, то зможемо створити систему, яка працюватиме не тільки під час війни. І тоді Україна зможе поділитися цим досвідом із цілим світом. Тому що сьогодні українські волонтери, рятувальники, медики, психологи, гуманітарні організації створюють практики, яких у такому масштабі не мав майже ніхто. І я дуже хочу, щоб через багато років ми згадували цей період не лише як час величезних втрат, а й як час, коли українське суспільство навчилося бути сильним, відповідальним і здатним рятувати життя. І саме це, мабуть, є найголовнішим.
