Примирення ніколи не завершується: про виклики деколонізації в Південній Африці
Деколонізація Південної Африки почалася не з виходу Нельсона Мандели з в’язниці в 1990 році або з кінця апартеїду в 1994 році. Вона почалася в 1850-х роках, коли африканці отримали доступ до друкарських верстатів і почали видавати газети трьома або чотирма мовами корінних народів на одній сторінці.
Цей 170-річний проєкт триває й сьогодні, стверджує докторка Глоніфа Мокоена з Університету Вітватерсранду, але не в шкільних навчальних програмах – які вона називає “втраченою справою”, – а в повідомленнях WhatsApp, у бісероплетінні та в повсякденному рішенні говорити зулуською, а не англійською.
Розповідаючи на Третій міжнародній конференції Crimea Global про те, як колишні колонії можуть позбутись імперських уявлень, Мокоена закликала аудиторію переосмислити, де відбувається деколонізація. “Старше покоління підкріплює колоніальні ідеї, кажучи онукам: “Вчіть англійську – це міжнародна мова”. Саме ці люди потребують деколонізації”, – сказала вона.
ZMINA публікує її виступ під час конференції.
Докторка Глоніфа Мокоена на онлайн-дискусіїТривала історія деколонізації в Південній Африці
Що стосується Південної Африки, я хотіла б зазначити, що проєкт деколонізації розпочався, щойно більшість африканців отримала доступ до друкарського верстата. Африканці, які здобули освіту в галузі друкарства і працювали друкарями, почали видавати газети та книжки мовами корінних народів у 1850-х і 1860-х роках.
Деякі з найперших газет Південної Африки насправді видавалися мовами корінних народів. Тож у нашому випадку не можна сказати, що деколонізація почалася з кінцем апартеїду в 1994 році, – цей процес триває з 1850-х років. Найбільшим викликом сьогодні є прийняття позиції, яку свого часу займали багато перших африканських письменників.
Наприклад, ці газети дбали не тільки про свої мови, а й про всі інші місцеві мови. Вони виходили кількома мовами корінних народів. На одній сторінці могли бути статті трьома або чотирма різними мовами. Це було буквально найперше уявлення про деколонізацію.
Якщо перенестися приблизно до 2002 року, після багатьох років дискусій про те, чи існує читацька аудиторія для корінних мов, з’явилася газета моєю рідною мовою – зулуською.
Ця газета стала однією з найпопулярніших у Південній Африці. Це доводить, що не тільки нові технології роблять деколонізацію можливою. Деякі з найстаріших технологій, таких як друкарський верстат, також роблять деколонізацію можливою, оскільки друк газети є одним з найпростіших способів заохотити людей думати, писати та говорити рідною мовою.
Занадто часто проєкти деколонізації зосереджуються лише на формальній освіті – на тому, що відбувається в класі. Але в цьому й полягає проблема: одним зі способів функціонування колоніального мислення є створення поля конфлікту навколо шкільної навчальної програми.
Для мене як історикині й феміністки це часто не є надто продуктивним способом боротьби чи спротиву колоніалізму – обирати те саме поле, яке вже обрав колонізатор. Система освіти часто є найсуперечливішим простором деколонізації. Але це не єдина арена, яку ми як деколоніальні філософи й мислителі можемо вибрати для цієї роботи.
Є ще багато інших аспектів деколонізації: музика, культура, музеї, артефакти, відновлення традиційних ремесел корінних народів. Наші бабусі й дідусі часто намагалися навчити нас робити речі так, як це робили наші предки, – килими, циновки, покривала, прикраси з бісеру та інші вироби.
Наведу особистий приклад. Коли я зустріла деяких ваших українських колег у Південній Африці, я сказала їм, що хочу сфотографувати їхні вироби з бісеру, щоб надіслати ці фото моїй мамі, яка любить бісерні вироби та цікавиться різними стилями з усього світу. Це один зі способів вивести деколонізацію з найнестабільнішого простору – дискусій довкола шкільних програм.
Багато деколоніальних філософів зосереджуються на обговоренні шкільних програм. Але це переважно марна справа. Люди, які керують цими програмами, часто самі підтримують колоніальні уявлення про культурну перевагу.
Комплекс “міжнародної мови”
Візьмемо, наприклад, Південну Африку. Англійська мова часто вважається міжнародною мовою. Саме це речення – “англійська мова є міжнародною мовою” – породжує комплекс неповноцінності. Носії корінних мов починають думати, що вони самі не є “міжнародними” лише тому, що їхня мова не називається “міжнародною”.
Навіть саме слово “мова” містить у собі великий колоніальний багаж. Виникають питання на кшталт “А в чому різниця між мовою і діалектом?”. У Південній Африці багато мов насправді взаємопов’язані. Вони як одна родина. Проте колоніалізм розділив їх, нав’язуючи людям: “Ти говориш зулуською, ти – коса, ти – сесото”. Водночас багато з цих мов є взаємно зрозумілими.
Ми маємо створити простори, де люди зможуть вільно користуватися цими мовами, не турбуючись про те, говорять вони “стандартною”, “міжнародною”, “корінною” чи мовою, що “зникає”. Усі ці терміни містять у собі колоніальні побоювання щодо того, як зберегти мови.
Від WhatsApp до архівів: щоденна деколонізація
Традиційні технології – газети, радіо, телебачення, мовлення – сприяють деколонізації. У Південній Африці люди використовують WhatsApp, щоб писати своїм сім’ям цими мовами, хоча школи наполягають, що вони мають розмовляти англійською як “міжнародною мовою”.
Ось що я виявила у власній роботі: більшість людей не усвідомлює, наскільки багато матеріалів люди сто років тому створювали місцевими мовами, уже тоді уявляючи деколонізацію Південної Африки. Значна частина цих матеріалів лежить у бібліотеках та архівах, просто чекаючи, щоб хтось їх відкрив і “оживив”.
Моя перша ключова думка: шкільна або університетська програма часто не є найкращим місцем для обговорення деколонізації. Чому? Тому що часто саме старше покоління підкріплює колоніальні ідеї, кажучи дітям, онукам, племінникам і племінницям: “Ні, ви повинні вивчати англійську мову. Це міжнародна мова. Не переймайтеся з приводу своєї рідної мови”.
Саме ці люди потребують деколонізації. Я розумію, що це звучить дивно: більшість із нас прагне мати шкільну програму, у якій ми впізнаємо себе, однак старше покоління часто стає голосом колонізатора, навіть бувши корінним, навіть належачи до тієї самої мовної спільноти, що й ви.
Естетика свободи
Другий момент, про який я хочу сказати: для мене не може бути політики без краси. Коли ми намагаємось уявити, ким ми хочемо бути без колоніального тягаря, – ми не можемо просто уявити себе такими, що сидять у парламенті, маючи владу або бувши незалежними.
Дехто з вас, можливо, пам’ятає, що, коли наш шановний колишній президент Нельсон Мандела вийшов з в’язниці, він був одягнений у костюм і краватку. Незабаром після того, як він став президентом, він змінив це, обравши стиль сорочки, який навіть не був африканським – він був з Індонезії. Це був його спосіб відійти від ідеї, що президент повинен носити костюм і краватку. Це був красивий жест – визнання всіх людей у світі, які боролися за свободу Південної Африки, а також твердження: щоб тебе сприймали серйозно або вважали деколоніальним, костюм і краватка не є необхідними.
Не може бути політики без краси. За що ми боремося? За інший світ, у якому люди більше не будуть культурно залежними від західного світу, який диктує модні тенденції.
Мене часто просять виступити в школах з лекцією про культурну апропріацію. Іншою стороною культурної апропріації є своєрідний шовіністичний нативізм, коли люди вважають: якщо ти відстоюєш свою культуру, це означає, що інші люди не мають права до неї долучатися. Я часто кажу людям, що в багатьох наших культурах є стільки прекрасного, що цього вистачить, щоб поділитися з іншими.
Південна Африка має тривалу історію прибуття людей з Південно-Східної Азії – з Індійського субконтиненту, як би ви це не називали. У День спадщини багато хто просто обирає одяг своєї етнічної групи, але чому б не вшанувати й тих людей з інших частин світу, які також сформували Південну Африку?
Ви можете носити сарі в День спадщини, тому що це частина нашої спадщини. Краса є політичною, і ми маємо включити її в нашу розмову. Ми маємо відійти від думки, що тільки західний одяг і західна культура є модними або професійними – що тільки західні зачіски й пряме волосся є модними або професійними.
Усі ці питання є політичними. Нам потрібно знайти мову, щоб говорити про деколонізовану естетику – культурну сферу, де люди почуваються комфортно, проявляючи себе такими, якими вони є, а не наслідуючи чужу культуру, вважаючи її “культурою переможців”. Адже існує також уявлення, що це змагання і що хтось має бути оголошений переможцем. Це колоніальний спосіб мислення – що ми змагаємося з іншими культурами й хтось має вийти переможцем.
Ми всі можемо бути переможцями, якщо будемо красивими. Мені подобається думати про південноафриканську спадщину як про сукупність інших культур, які вплинули на Південну Африку, щоб ми не просто обговорювали, що таке “корінне”, а й розмовляли про те, як корінні народи перейняли культури з інших місць і зробили їх своїми, натуралізували їх і створили нові форми краси.
Існує цілий світ прекрасних речей, які ми маємо обговорювати, коли говоримо про те, що означає бути деколонізованим.
Примирення ніколи не закінчується
Нарешті – про примирення. Багато хто вважає, що примирення є одноразовим процесом. Проте досвід Південної Африки показує, що примирення ніколи не є завершеним. Думаючи про примирення з колишнім колонізатором, ви не маєте на увазі надання йому “індульгенції”. Саме так дехто характеризував Комісію правди і примирення: мовляв, людям просто дали “прощення”. Однак це не відповідає тому, як цю комісію було задумано.
Ви даєте людям можливість узяти на себе відповідальність за злочини, які вони скоїли проти інших.
Ще одне зауваження, яке я хочу зробити: колоніалізм в одному місці – це колоніалізм скрізь. Колоніальний менталітет – це інфекційна хвороба, яка може вразити будь-кого. У певному сенсі ми всі зацікавлені в цьому – ті з нас, хто зазнав утисків, зацікавлені в солідарності, щоб не доводилося завжди боротися самотужки.
Розмірковуючи про примирення, варто пам’ятати, що Південна Африка виробила певну модель, але вона не має бути єдиною. Ця розмова повинна тривати між усіма народами, які зазнали колонізації та утисків, і її не слід сприймати як одноразовий акт: мовляв, “ми здійснили примирення, а тепер можемо рухатися далі”.
Насправді це безперервний процес переосмислення завданої шкоди, несправедливості та самого поняття відновлення. Як зцілити рани, страждання й біль, яких люди зазнали під час колоніального режиму?
Глоніфа Мокоена, доцентка та дослідниця Інституту соціальних і економічних досліджень Вітс при Університеті Вітватерсранду, Південно-Африканська Республіка
