Імплементаційний закон про міжнародні злочини потребує доопрацювання – тіньовий звіт для ЄС

Верховна Рада ухвалила імплементаційний закон для адаптації кримінального законодавства України до норм міжнародного кримінального права, зокрема Римського статуту. Громадські організації назвали це позитивним кроком, але наголосили, що закон потребує доопрацювання, оскільки не повністю відповідає міжнародним стандартам. Вони вказали на низку проблем: від невідповідності формулювань міжнародним стандартам до відсутності належної системи захисту потерпілих та свідків.

Про це йдеться в тіньовому звіті, підготовленому коаліцією громадських організацій до звіту Єврокомісії щодо України у 2024 році.  

Авторський колектив наголошує, що в попередньому звіті, від 2023 року, Європейська комісія згадувала потребу адаптації кримінального законодавства України до міжнародних стандартів. Тоді комісія закликала Україну, зокрема, розширити ознаки складу міжнародних злочинів, передбачити кримінальну відповідальність за скоєння злочинів проти людяності та інститут командної відповідальності. В останньому звіті Європейська комісія також сказала, що Україні потрібне таке законодавство. 

9 жовтня 2024 року Верховна Рада ухвалила імплементаційний закон, спрямований на адаптацію кримінального та кримінально-процесуального законодавства України до норм міжнародного кримінального права, зокрема положень Римського статуту. Закон передбачив відповідальність за злочини проти людяності, принцип універсальної юрисдикції, визначив поняття командної відповідальності, ввів поняття воєнних злочинів та вніс зміни до статей, що передбачають відповідальність за злочин агресії та злочин геноциду.

Громадські організації назвали ухвалення імплементаційного закону позитивним кроком, утім вони наголосили, що це лише початок роботи з адаптації українського законодавства до норм міжнародного кримінального права.

Вони вказують, що, зокрема, самі норми імплементаційного закону потребують удосконалення. Ст. 438 “Порушення законів і звичаїв війни” та ст. 437 “Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни” Кримінального кодексу України змінили свої назви на “Воєнні злочини” та “Злочин агресії” відповідно, однак самі формулювання статей не зазнали суттєвих змін.

Ст. 438 “Воєнні злочини” зберігає свій бланкетний характер, що не відповідає принципу правової визначеності, оцінюють експерти, а назва статті не відповідає змісту, адже містить відповідальність за “інші порушення законів та звичаїв війни”.

Ст. 437 “Злочин агресії” також не була змістовно узгоджена з відповідним положенням Римського статуту. Стаття передбачає відповідальність для занадто широкого кола осіб, а не лише для тих, хто може контролювати політичні або військові дії держави. Укладачі звіту зазначають, що підхід, який узгоджується з положеннями міжнародного кримінального права щодо можливих суб’єктів злочину агресії, викладено в постанові Верховного Суду.

Також до визначення злочину геноциду в ст. 442 законодавець додав критерій “прямих закликів”. Це наблизило його до міжнародних стандартів, зокрема з визначенням злочину в Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Однак у громадських організаціях виникає питання: що робити з вироками, ухваленими за старою, ширшою версією статті.

Окремим питанням є також можливість ретроспективного застосування нових положень щодо злочинів проти людяності та командної відповідальності. Один з підходів, який розглядається щодо командної відповідальності, – розуміння, що поняття воєнних злочинів, по своїй суті, містить командну відповідальність і, відповідно, цей інститут передбачався ст. 438 КК України, а змінами був лише виділений в окрему статтю і .

Автори тіньового звіту вказують, що відкритим залишається питання злочинів проти людяності. Якщо статтю не можна застосовувати до минулих подій, то вона діятиме лише для злочинів, скоєних після ухвалення закону. На момент оприлюднення тіньового звіту провадження щодо дій, які були б кваліфіковані як злочини проти людяності, відсутні, а позиція органів прокуратури, зокрема Офісу генерального прокурора, про застосування цієї кваліфікації ще формується.

У законі мало уваги приділили процедурним питанням. Виняток – визначення, що злочини проти людяності розслідують слідчі органів безпеки.

Нерозв’язаними залишаються проблеми, виділені в попередньому тіньовому звіті до розділу 23, а саме:

• виключна підслідність найтяжчих міжнародних злочинів слідчим органів безпеки;
• закон не визначає, як використовувати розвідувальну інформацію та дані з відкритих джерел як докази в суді, а також як їх перевіряти та зберігати;
• невизначений статус міжнародних експертів у процесах, окрім галузі хімічної, біологічної, радіаційної, ядерної чи іншої зброї.

Крім того, автори тіньового звіту вказують на нерозв’язану проблему відсутності належної системи гарантування безпеки та захисту свідків і потерпілих від найтяжчих злочинів в Україні. Координаційний центр підтримки потерпілих і свідків, який діє на базі Офісу генерального прокурора, станом на січень 2025 року надавав допомогу 1100 потерпілим та відкрив регіональні відділи в Київській, Донецькій, Луганській, Запорізькій, Миколаївській, Херсонській, Сумській, Харківській та Чернігівській областях.

Центр переважно переспрямовує потерпілих до громадських організацій, а його роботу досі не закріплено в законі.

Автори звіту водночас указують, що законопроєкт № 5751 про захист потерпілих та свідків залишається в парламенті без руху та доопрацювання, необхідного для відповіді на виклики війни.

Окремим питанням, зауважують експерти, також є належний захист адвокатів, що захищають обвинувачених у справах щодо міжнародних злочинів та злочинів проти основ національної безпеки. Повідомляється, що вони стикаються з негативною реакцією суспільства на захист обвинувачених чи підозрюваних у скоєнні цих злочинів, ототожненням захисника та обвинуваченого, явною або прихованою упередженістю суду. Водночас система органів адвокатського самоврядування не забезпечує належного захисту, а подекуди сама переслідує окремих адвокатів за незгоду з керівними органами Національної асоціації адвокатів України.

Громадські організації наостанок резюмують, що ухвалені з моменту підготовки тіньового звіту до розділу 23 зміни є позитивним зрушенням, однак вони потребують систематичного підходу, а саме:

• належної, а не декларативної адаптації до положень та стандартів міжнародного кримінального права;
• врахування вироків та відкритих проваджень щодо найтяжчих міжнародних злочинів;
• більшої уваги до проблем кримінального процесу, які ускладнюють розслідування цього виду злочинів;
• продовження навчання слідчих, прокурорів, адвокатів та суддів щодо особливостей та стандартів розслідування міжнародних злочинів, норм міжнародного гуманітарного права.

Громадські організації закликають владу продовжити внесення змін до КПК України у частині розширення підслідності найтяжчих міжнародних злочинів, законодавче закріплення використання інформації з відкритих джерел та розвідувальних даних як доказів, передбачення участі міжнародних експертів з тим, щоб посилити спроможності національної системи правосуддя розслідувати найтяжчі міжнародні злочини.

Вони також просять доопрацювати та прийняти законопроєкт № 5751 з урахуванням міжнародних стандартів забезпечення безпеки свідків, потерпілих та захисників у справах щодо розслідування найтяжчих злочинів.

Нагадаємо, у щорічній доповіді про становище прав людини в Україні за 2024 рік Державний департамент США вказав, що російсько-українська війна призвела до значного зростання рівня насильства та масштабів зловживань по всій країні.

УВКПЛ (Управління Верховного комісара ООН з прав людини) зазначило, що бойові дії продовжують впливати на життя цивільного населення по всій країні, особливо тих, хто проживає на окупованих Росією територіях або поблизу них. За свідченнями мешканців визволених районів та представників української влади, під час відступу російські війська залишали замінування, не зважаючи на життя цивільних.

Українська влада стверджує, що в окремих випадках замінована територія ускладнювала пошук доказів воєнних злочинів, скоєних російськими силами, зокрема масових поховань.

У своїй доповіді Держдеп констатував, що уряд України часто не вживав належних заходів для виявлення та покарання посадовців, причетних до порушень прав людини.