Дієздатність – не привілей. Чому нова редакція Цивільного кодексу потребує доопрацювання
Ухвалення у першому читанні законопроєкту №14056, яким парламент пропонує оновити Книгу першу Цивільного кодексу України, стало важливою подією. Ми справді давно потребуємо сучасного регулювання питань цивільної дієздатності, опіки та піклування. І робоча група щодо оновлення цивільного законодавства працювала над змінами з 2020 року. Але коли читаєш текст проєкту, розумієш: реформа, яка має стосуватися тисяч людей з психосоціальною інвалідністю, поки що не стає тією зміною, на яку чекали.
Законопроєкт містить важливі кроки уперед. Розширення переліку особистих немайнових прав для осіб, дієздатність яких обмежена, – це справді корисна і правильна норма (ст. 37 законопроєкту №14056). Визнання права на звернення недієздатної особи за захистом своїх інтересів – теж є кроком у бік міжнародних стандартів (ст. 41 законопроєкту №14056). Деталізовано підстави для відмови в призначенні опікуна і піклувальника (ст. 64 законопроєкту №14056). Пропозиція запровадження норми контролю за діяльністю опікунів і піклувальників – це мінімум, якого в Україні гостро бракувало роками (ст. 72-1 законопроєкту №14056).
Однак за цими позитивними новелами ховається інше, – те, що послаблює захист прав людей. Найбільш проблемною є пропозиція фактично забрати у недієздатної особи право самостійно звернутися до суду для поновлення своєї дієздатності. Згідно з документом, звертатися можуть опікун, орган опіки, прокурор чи Омбудсман. Але не сама людина, якої це стосується.
Це не просто юридична деталь. Це питання голосу. Питання гідності. Питання того, чи визнає держава людину суб’єктом права, чи залишає її “об’єктом піклування”.
Чинний Цивільний процесуальний кодекс прямо дозволяє недієздатній особі подавати заяву до суду. Проєкт №14056 цю можливість забирає і забирає це право у членів сім’ї та адвоката. Це крок назад. І він суперечить Конвенції про права осіб з інвалідністю, якою встановлено високий стандарт правосуб’єктності всіх людей з інвалідністю. Україна ще у 2009 році ратифікувала цю Конвенцію і офіційно взяла на себе зобов’язання її імплементувати. А це означає: переходити від замісного прийняття рішень до системи підтримки прийняття рішень. Та поки що наміри та дії не співпадають. Зокрема, завдання затвердженого урядом у 2024 році Операційного плану виконання Стратегії деінституціоналізації щодо запровадження моделі підтримки прийняття рішень потягом року не виконувалося.
Ще одна проблема – збереження медичного підходу до визнання особи недієздатною. Формулювання про “хронічний стійкий розлад психічної діяльності” як основну підставу для обмеження дієздатності – це, фактично, механізм, який існує у нас десятиліттями. Ми продовжуємо оцінювати людей з позиції захворювання, а не їхніх можливостей. Це також суперечить міжнародним стандартам і сучасному баченню правоздатності.
Реформа, яка стосується таких вразливих груп, не може бути формальною. Вона має ставити за мету не лише юридичне оновлення, а й реальну зміну підходу – від патерналізму до партнерства, від обмеження до підтримки, від опіки до рівних можливостей. Поки цей підхід не буде законодавчо оформлено, зростатиме й надалі кількість недієздатних людей, яких вже понад 35 тисяч. Ідея інституту недієздатності від початку мала на меті захист людей з психічними розладами. Добросовісні батьки таких людей і досі щиро вірять, що таким чином захищають дітей від можливих зловживань, які призведуть, наприклад, до втрати житла. Однак правозахисники роблять висновок, що тотальне позбавлення прав людини – це не лише підтримання безпорадності таких людей, а й фактично їхня громадянська смерть.
Тотально безправних людей держава має забезпечити захистом. Проте у чинній і запропонованій проєктом редакції статті 67 серед обов’язків опікунів недієздатних людей лише забезпечення підопічних необхідними умовами утримання, проживання та забезпечення лікування, які має контролювати орган опіки й піклування (ст. 72-1 законопроєкту №14056). А ухвалені 25 років тому Правила опіки і піклування не містять ефективного контролю за діяльністю опікунів і піклувальників. Фактично запропонована редакція пропонує обмежити життя недієздатної людини лише забезпеченням “належних” умов утримання і лікування.
При цьому задекларована мета змін до ЦКУ – приведення норм у відповідність до європейських стандартів цивільного права, що має спростити шлях України до членства в ЄС.
Європейські країни поступово відмовляються від недієздатності та впроваджують підтримку прийняття рішень Supported Decision. Ухваленням закону №8/2021 від 2 червня Іспанія розпочала реформу цивільного та процесуального законодавства щодо підтримки людей з інвалідністю у здійсненні ними своєї правоздатності. Ця радикальна реформа призвела до повної відмови від недієздатності й впровадження системи підтримки (support system) та кураторства (curatela) замість повної опіки. Суд може призначити заходи підтримки, які обмежують втручання лише у необхідних сферах (наприклад, управління великим майном), але не позбавляють особу права ухвалювати рішення.
Кроки в напрямі моделі підтримки людей з психосоціальними порушеннями зробила Великобританія, визнавши Закон про ментальну дієздатність 2005 (MCA). Ірландія у 2015 році прийняла Закон про допомогу у прийнятті рішень (дієздатність) і замінила старі патерналістські закони моделлю, орієнтованою на підтримку. Німеччина скасувала класичну опіку (Vormundschaft) та вдосконалила систему підтримки у 2023 році (Закон про реформу законодавства про опіку і піклування VBRRefG). Тенденція таких змін охопила й інші європейські країни.
Тож зміни, запропоновані законопроєктом №14056, є недостатніми в сучасних умовах. Він потребує серйозного доопрацювання перед другим читанням. Україна не може дозволити собі реформу, яка одночасно покращить деякі норми й погіршить інші. Потрібно зробити рішучі кроки, щоб люди з психосоціальними порушеннями стали суб’єктом власного життя, а не мовчазним об’єктом чужих рішень.
Темченко Олена, експертка ГО “Українські правозахисні ініціативи”
Матеріал підготовлений за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”.
