“Скільки ж людей змусили отримати ці “курячі” паспорти!?”: мелітопольчанка Людмила Чуб про 8 місяців неволі

Мешканку Мелітополя Людмилу Чуб викрали з окупаційного паспортного столу. Її звинуватили у фотографуванні російської техніки, яка стояла у місті. Спочатку жінку незаконно тримали в мелітопольському ІТТ, потім перевезли до приазовського ІТТ, а звідти етапували до СІЗО у селищі Веселе. Через брак доказів Людмилу відпустили, але пізніше депортували з ТОТ та території РФ.

Про це вона розповіла Медійній ініціативі за права людини.

Людмила Чуб. Фото: Facebook-сторінка героїні

Після окупації Мелітополя Людмила Чуб продовжувала працювати у косметичній крамниці. Однак власники магазину, погрожуючи звільненням, змушували жінку взяти російський паспорт.

“Довелося йти. У мене є відео, як я стою у паспортному столі і обурююсь, скільки людей загнали отримувати ці “курячі” паспорти. Ну і це побачив охоронець. Відтоді все понеслося“, – пригадує вона.

Охоронець виявився росіянином, який відвів Людмилу до “поліційного відділку”, де її допитали представники ФСБ. Тоді ж вони знайшли на телефоні жінки декілька відео, на яких вона знімає у 2022 році російську техніку та розповідає про ворожі дії.

“Як побачили все, то сказали, що на 20 років мене посадять. А я дивлюся, в який цирк потрапила, і нічого не можу зрозуміти. Допитувалися, для чого знімала відео. Відповіла, що на пам’ять“, – каже Чуб.

Ефесбівці затримали жінку на три дні, забравши перед цим її паспорт та телефон. Людмилу тримали без їжі у мелітопольському ізоляторі тимчасового тримання (ІТТ). Тоді в’язницею керував кавказець з позивним “Борода”.

На третій день її привезли додому, щоб провести обшук. Окупанти вилучили комп’ютер, телефони, флешки й гроші, а також знайшли український прапор та патріотичні стрічки.

“Я іноді розвішувала “Мелітополь ­– це Україна“. В жодних організаціях не перебувала, просто від себе це робила“, – пояснює вона.

Після обшуку Чуб відвезли до молитовного будинку, де розташовувалися ефесбівці. Там двоє росіян, один з яких мав позивний “Француз”, почали її розпитувати про зв’язки з ЗСУ та від кого вона отримувала гроші.

“А я дивлюся на них, мов на ідіотів. Ну що я маю їм сказати? “Ти була на мітингу?” – “Була, що тут такого?“. Потім почали говорити, що я організовувала ці мітинги. А в мене очі квадраті: “Хто організовував?! Я була там два рази“”, – згадує вона.

Коли Людмилу привезли назад до ІТТ, “Борода” обіцяв жінці, що, якщо у її комп’ютері нічого не знайдуть, то її відпустять.

Через 15 днів окупаційний суд, у якому здебільшого працювали колаборанти, призначив Чуб адміністративне покарання за “порушення комендантської години”. Їй щоразу виносили одне й те саме рішення впродовж восьми місяців. Попри адмінпокарання жінку продовжували незаконно тримати у неволі.

Якось “Борода”, везучи Людмилу до ФСБ, розповів їй про “жорстоких українців” і знайдені росіянами “нацистські книжки та символи” у бібліотеках. Коли жінку привезли до представників спецслужби, вона у них запитала, скільки ще її будуть так возити. У відповідь ефесбівці на неї накричали та заклеїли руки скотчем.

“Я викручувалася, кричала. Вони мені руки змотали, а я той скотч розірвала. Вони на мене дивляться і кажуть: “Так, тепер кайданки“. Не знаю як, але одну руку я з них витягнула“, – пригадує жінка.

Після поповнення мелітопольського ІТТ незаконно затриманими цивільними, Чуб перевезли до ІТТ Приазовська. Звідти Людмилу перемістили до Якимівки, де у неї неодноразово брали відбитки пальців, слини та змушували проходити поліграф.

“Це було 24 рази. Я їм сказала, що цими відбитками вже можна вистелити дорогу до Москви й назад“, – каже вона.

Пізніше Людмилу етапували до СІЗО у селищі Веселе, де під час двогодинних прогулянок вона могла поспілкуватися з іншими бранками. Однак посилки від рідних вони отримували не завжди, оскільки деякі охоронці їх не передавали.  

У ізоляторі охоронці змушували чоловіків будувати укріплення з мішків, наповнених піском. Також наглядачі полюбляли вмикати гімн Росії.

Як пригадує Людмила, один з охоронців був колишнім викладачем училища в Саратові, де його зарплатня була 16 тисяч рублів на місяць. Щоб покращити своє фінансове становище, він переїхав на окуповані території.

У лютому 2024 року на черговому судовому засіданні Чуб відпустили через брак доказів.

“Мені постійно цим докоряли. Один, я не бачила хто, бо очі були зав’язані, весь час сідав у машину і починав: “Чому ви так не любите Росію?“. Я й кажу: “За що її взагалі любити?“ – розповідає жінка.

За словами Людмили, окупанти змусили її підписати документ про депортацію в окупаційній міграційній службі. Тоді ж її записати на відео, на якому вона говорить, що не приймає режим РФ та не згодна з його політикою. Перед депортацією жінці повернули комп’ютер та телефон. Чуб посадили до автобуса, де сиділи ще п’ять бранців, і кудись повезли.

“”Француз” запитував, куди я збираюся. Я відповідала, що в Київ чи Запоріжжя. А він каже: “А, ну в Запоріжжі ми за місяць будемо”. Я промовчала“, – каже вона.

21 березня 2024 року Людмила перетнула російсько-грузинський кордон.

Нагадаємо, мешканця Донецька Данііла Булгакова окупанти затримали у серпні 2020 року. 22-річного студента звинуватили у “шпигунстві на користь України” та три роки незаконно утримували у різних в’язницях без суду та слідства. Через постійні катування його фізичний стан значно погіршився, загострилась астма, також це негативно позначилось на його психоемоційному стані. Наразі він проживає у Київській області і намагається забути про всі жахіття, які пережив у полоні.

Сім місяців деенерівці незаконно утримували Данііла в катівні “Ізоляція”, а потім перевезли до макіївської колонії №97, де він провів понад два роки.