Видимість потребує сил: як підтримати партнерів і партнерок військових, щоб вони говорили про досвід

20 вересня 2025 року в Києві на артзаводі “Платформа” відбувся дев’ятий Фестиваль думок – щорічна подія, яка об’єднує правозахисників, експертів, митців, громадських діячів та широку аудиторію, щоб говорити про ключові виклики сьогодення.

Я мала можливість модерувати дискусію про досвід партнерів та партнерок військових, його невидимість у суспільстві та неврегульованість на рівні державних політик і законодавства. Я відчуваю, що однієї цієї дискусії замало і про це треба говорити ще і ще, а може, кричати, щоб суспільство бачило, чуло, приймало та вчилося дякувати цим людям.

Видимість потребує сил 

Одну з очевидних причин невидимості цього партнерського досвіду озвучила дружина військового, журналістка медіа “Громадське радіо”, директорка правозахисного департаменту ГО “Докудейз” Анастасія Багаліка. За її словами, видимість потребує сил, а вони йдуть на доглядову працю та волонтерські збори військовим. Тож мало хто бажає витрачати сили на, можливо, конфліктну або нечутливу комунікацію.

Анастасі Багаліка та Світлана Кресіна під час дискусії “Невидима роль партнерів військових: вплив на майбутнє України”. Фото: Валерія Мезенцева

Невидимість, помножена на інші невидимі досвіди

Як мама двох дітей, один з яких має розлад аутичного спектра, можу засвідчити, що для жінки ця невидимість множиться на досі невидиму доглядову працю, відсутність доступних соціальних послуг нянь, дитячих садочків, які б дали можливість жінці працювати або хоча б перепочити, соціальних працівників/ць, які б допомагали доглядати за дітьми чи дорослими з інвалідністю чи тяжкою хворобою.

Невидимість множиться на часто не визнане і не до кінця врегульоване волонтерство, яким партнерки та партнери займаються, щоб допомогти близькій людині та її побратимам на фронті. 

Невидимість множиться на відсутність хорошої зрозумілої бюрократії, яка не враховує, що твій партнер/ка на фронті, в безлічі паперових питань, що їх тобі потрібно тепер розв’язувати самостійно.

Невидимість множиться на брак досвіду комунікації з боку сусідів чи знайомих для того, щоб просто послухати, не давати порад, не робити недоречних порівнянь.

Невидимість множиться на небажання визнавати частиною суспільства геїв, лесбійок, трансгендерних і квір-людей, які воюють або є партнерами та партнерками військових.

Спікерки та спікери дискусії багато ділилися тим, що може дати сили почати говорити про свій досвід уголос. Тож я тут спробую сформулювати почуте як потреби від першого особи, щоб голос родин та партнерів/ок військових звучав виразніше для суспільства.

Я потребую простору, де мій досвід буде розділений

За словами Світлани Кресіної, психологині, фасилітаторки груп підтримки “Рівна-рівній”, керівниці програми психоемоційної підтримки для дружин військових “Теплі Кола” від ГО “НАСКРІЗЬ”,  дружини військових зазвичай намагаються мовчати про свої проблеми в розмовах з чоловіками, щоб зайвий раз не відвертати увагу людини на фронті. Але де про це говорити? Серед практик звучали кола, побудовані за принципом “рівна-рівній”, де важливе створення спільноти, в якій людина далі продовжує спілкуватися.

Андрій Коваленко, актор театру імені Лесі Українки, відкритий гей та партнер військового, говорив про потребу в груповій терапії для партнерів/ок ЛГБТІК+-військових та зусилля, які докладаються, щоб створити та підтримувати таку групу.

Я потребую чутливості до мого досвіду

Суспільство має вчитися комунікувати, приймати та адаптуватися до нової соціальної групи – родин та партнерів/ок військових. Питання в тому, наскільки ми уважні, щоб зайвий раз не робити боляче людині поряд.

Тобто в країні, яка воює та захищає себе від агресії, не мають виникати історії, коли в школах не дотичні до війська батьки просять через адміністрацію повпливати на дітей з родин військових, щоб зайвий раз не говорити про війну, або коли найманий співробітник пояснює вагітній дружині військового, як він запізнився через те, що об’їжджав блокпости.

Я потребую визнання мого досвіду

Коли ти відкритий гей, твій шлюб з військовим, навіть завірений нотаріусом, не дає тобі ніяких прав на відвідування близької людини в лікарні, прав на виплати та користування спільним майном чи спадок.

Рішення є: законопроєкт про цивільні партнерства, який Верховна Рада досі не затвердила, щоб урегулювати це питання для багатьох українських родин. 14 травня 2025 року уряд схвалив дорожню карту під час вступу до ЄС, зокрема пунктом 3.11 передбачено розроблення та ухвалення закону, який визначає правовий статус реєстрованих партнерств зі строком виконання в III кварталі 2025 року. Цей квартал спливає за тиждень, і ми ще зможемо запитати депутатів Верховної Ради, що вони роблять для цього.

Ієрархія співчуття

За словами Світлани Кресіної, в цій умовній системі найбільшу підтримку отримує мати військового, а от дружині, а тим паче партнеру або партнерці, може бути складно її знайти. Ця традиційність сприйняття, безперечно, шкодить та сприяє розділенню та проживанню свого складного досвіду наодинці.

Я потребую підтримки в реалізації права народити дитину 

За словами пані Алли Бараненко, завідувачки відділення допоміжних репродуктивних технологій, членкині Української асоціації репродуктивної медицини та Європейського товариства репродукції людини й ембріології, третина пацієнтів, які звертаються по допомогу в плануванні народження дитини, – це родини військових. 

Попри актуальність запиту та лідерство України в цій сфері, репродуктивна медицина України під час війни дає лише 6% новонароджених до загальної народжуваності України (за даними Української асоціації репродуктивної медицини). Урядовий проєкт закону № 13683 “Про застосування допоміжних репродуктивних технологій” ризикує звести всі досягнення нанівець у сфері допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ). Адже, за оцінкою президента Української асоціації репродуктивної медицини, професора Олександра Юзька, положення цього закону забороняють донорство, проведення наукових  та генетичних досліджень у цій галузі, транспортування яйцеклітин та ембріонів тощо. Законопроєкт пропонує безплідним парам три роки лікуватися, перші ніж вони можуть скористатися ДРТ. А головне, в цьому питанні в лікарів немає союзників.

За словами Алли Бараненко, вона не знає громадських правозахисних організацій, які б могли адвокатувати це питання та займатися висвітленням і роз’ясненням суті проблеми для привернення уваги суспільства та медіа, щоб захистити право родин військових мати дитину, коли партнер/ка у війську або загинула.

Я потребую підвищення обізнаності про права

Усі спікери та спікерки часто згадували, що командири не знають про своє право виступати нотаріусом. Постає питання: хто має займатися просвітництвом у цій сфері? Міністерство оборони, військовий омбудсман чи самі родини, які часто змушені брати на себе функцію захисту своїх прав?

Видимість потребує сил. Вже є напрацьовані практики, є корисні законопроєкти, які треба ухвалити, і шкідливі, які треба змінювати. Суспільству треба діяти, і тоді кожен партнер та партнерка зможуть гучніше говорити про свій досвід, який є важливою частиною проживання цієї війни разом, бо кожне з названих вище прав – це права людини, і вони стосуються кожного українця та українки. 

Ці дії – це культура вдячності, яку ми будуємо разом, щоб дякувати за кожен день життя у вільній незалежній Україні нашим захисникам.