Відповідальність без свободи – рабство. Що спільного у воєнній агресії та обмеженні прав жінок

Попри повномасштабне вторгнення або, ще ясніше, на його тлі порушуються питання гендерної рівності. Поки дослідниці досвіду воєн в інших регіонах обережно зазначають про можливе відкочування в правах та можливостях жінок, медіа та їхня аудиторія радіють новинам про обіймання якихось “чоловічих посад” уперше жінками. 

Дефіцит кадрів дійсно зумовлює залучення жіноцтва до нових сфер економічної діяльності, які звільнилися через громадянський обов’язок чоловіків стати до лав сил оборони країни. Нові чи то можливості, чи так само громадянські обов’язки жіноцтва трактуються як поступ у їхніх правах. 

Водночас тепер багато охочих бачити гендерну рівність і в тому, щоб жінки тотожно чоловікам були зобов’язані нести військову службу. Швидко забулося, що в попередні, не такі далекі роки більшість суспільства та чоловіків-парламентарів була проти лібералізації навчання військової справи для жінок, їхнього права обіймати бойові посади. Тодішня недалекоглядність у вигляді захисту “традиційної ролі жінки” сьогодні не надто прояснилася, коли до теми мобілізації жінок не підіймаються інші системні перепони та “традиційні” навантаження доглядовою працею. Адже новин про “горе-матерів”, коли саме жінка є відповідальною за дитину, навіть якщо під час небезпечної ситуації дитина була з батьком, не поменшало. Не кажучи про те, що в новинах про трагедію з дітьми взагалі не висвітлюється, а чи був власне батько, чи покладає на нього суспільство якісь обмеження задля виконання традиційної сімейної ролі. Так само не додалося питань до депутатів та високопосадовців про те, з ким зараз їхні діти, поки вони на поважній роботі. Знову ж норма цього сексизму лишається лише щодо бійчинь чи керівниць стратегічно-важливих для держави сфер. Що цікаво, вся ця однобокість подається під флером турботи про дітей. Успішно, на жаль, подається, бо запит на такий фокус, як батьківська участь, вміння чоловіків поєднувати роботу, службу та догляд за своїм потомством, не лунає від споживачів контенту. 

Чоловіки – великі діти, коли їм треба уникнути обов’язків та відповідальності. Тоді як жінок інфантилізують, щоб не давати їм ресурсів та влади. Під виглядом захисту й опіки жіноцтво позбавляють довіри до власних рішень та самоконтролю. Ніби беручи за них відповідальність, насправді їм насаджують обмеження. 

Підступність абстрактних понять, зокрема такого, як захист, чітко продемонструвала ворожа нам країна, коли під гаслами порятунку, звільнення прийшла насаджувати своє бачення добра для України, а разом з тим її знищення як суб’єкта. І коли ми не здалися за три дні, а дали спротив фактично наодинці з ворогом, то стали помітними для світу як суб’єкт, окремий від РФ. Хоча досі головною стратегією ворога є переконати, що це ніби проксі-війна із західним альянсом на території України. На жаль, цю послідовну тривалу брехню окремі держави та лідери з часом приймають як правду. Спрацьовує поширений механізм психіки, на якому будується газлайтинг та психологічне насильство: якщо довго викривляти опис реальності, він стає реальнішим за саму реальність.

Цей механізм універсальний – як у домашньому насильстві, геополітиці, так і в міжгруповій взаємодії.

Замкнення жінок у приватному просторі, тривала заборона на освіту та науку дали чоловікам перевагу для формування вигідних їм уявлень про світ, які досі продовжують своє життя в стереотипах. Внаслідок давнього присвоєння чоловіками загальнолюдських рис будь-які проактивні, суб’єктні вияви маркуються як чоловічі. А отже, в бінарній системі, де жінки – опозиція чоловікам, ці вияви непритаманні жінкам, яким відводиться роль об’єкта. Так, лідерство чоловіків заохочується, коли ініціативність жінок або засоромлюється, або маркується як прояв чоловічих рис. Те саме з агресією. Найрізноманітніші її прояви для чоловіків – норма, коли для жінок навіть здоровий захист власних кордонів – девіація.

Імітація та мімікрія – це короткострокові шляхи набуття ідентичності 

У патріархальній системі, де за замовчуванням людиною вважається чоловік, щоб бути сприйнятою як людина, власне людині, що не є ні за статтю, ні за гендером чоловіком, потрібно імітувати чоловіка. Простіше кажучи, жінкам, щоб бути сприйнятими серйозно та вагомо, мати кар’єру, визнання, потрібно вдаватися до поведінки, що стереотипно вважається чоловічою (а насправді загальнолюдською).

Це видно навіть у мові, коли ми повсюдно вживаємо “кожен”, “той”, хоча це займенники до слів “людина” чи “особа”, що в українській мові мають жіночий рід. Навіть граматично наша мова будується не суто за правилами внутрішньої системи, а так само з огляду на суспільно-політичний устрій з його ієрархіями, символічною та політичною владою.

Звідси спротив самих жінок щодо фемінітивів: вони  позбавленні маркерів належності до чоловіка, а отже через нього – можливості сприйматися серйозно, сприйматися як людина. Говорячи про себе через другу чи третю особу, жінки також вдаються до вживання дієслів у формі чоловічого роду – “так би вчинив кожен на моєму місці” тощо. Це часто неусвідомлені конструкції, адже засвоєні на дорефлексивному рівні з тієї ж системи, яка сигналізує, хто є підпорядкованими, та, ба більше, чого “підпорядковані не мають промовляти.”

Власне, мімікрія під “рускава, а значить, чєлавєка” мала аналогічні причини та механізми попередньо насадженої меншовартості.

Щоб не було протидії, треба замаскувати дію

Для убезпечення від прямої протидії приниженню (адже до відкритого насильства в суспільстві низька толерантність), обходу його усвідомлення роль бути підпорядкованою “продають” під ідеалізацією (мудрість, вищість тощо). Гарне виховання дівчинки – це згода бути вторинною, догідливою, зручною.

Проте навіть на символічному, мовленнєвому рівні ця роль не є поважною. Слабкість – миловидна, але позбавлена влади та вагомості разом з усім, що з цього випливає: гідна оплата праці, право на сексуальну свободу, доступ до керівних посад, вияв гніву, зручність одягу тощо.

Без бази – видимості жінок, визнання проблеми андроцентричності світу жінкам узвичаєніше не культивувати гідність своєї гендерної ідентичності, а вдаватися до наслідувань і правил, коли ресурси доступніші через чоловіка, а не так, як йому, – безпосередньо.

Для жіноцтва це означає вдаватися до двох стратегій – опановувати “чоловічі” професії, набувати ознак патріархальної особи, яка експлуатує, асимілюватися під “свого хлопця”, за що отримувати компліменти через означення “мужня”, “з яйцями” тощо, що корелюватиме з чоловіком.

Або водити хороводи з розкриття своєї “жіночності”, сексуалізуючи, об’єктивуючи своє тіло до ресурсу, який може зацікавити чоловіка, хоч для задоволення, хоч для дітонародження, пригнічуючи свою інтелектуальну спроможність, щоб не видаватися конкурентною загрозою. Just smile.

Обидві стратегії завжди загрожені, оскільки не суб’єктні, без права на гідність, а отже на самовизначення чи спротив. Першу стратегію легко знецінити “істеричністю”, “агресивністю”, будь-якою надмірністю. Щодо другої – присоромити та зрештою перекласти відповідальність на жінок, що ніби вони самі обирають силікон, дієти, а як наслідок – стають зґвалтованими, знеособленими й залежними. 

Своєю чергою Об’єкт – чудове місце для проєкцій та перекладання відповідальності за будь-що. 

Яскравим аргументом, що річ не у вчинках жінок, а просто за фактом їхнього гендеру, стала історія про місце перебування дітей під час повномасштабного вторгнення. Не тільки феміністки, незручність яких демонізували агресивністю, тепер мали взяти відповідальність за справедливу мобілізацію. Але навіть романтизоване в нашій культурі виконання головної патріархальної ролі материнства наражалося на звинувачення, причому за взаємосуперечливі речі: чи залишатися в Україні з дітьми, чи вивезти їх за кордон.

Доросла людина – це та, яка має свободу, але сама її обмежує своєю відповідальністю. У визволенні жінок з патріархальної експлуатації важливо якраз не вирішувати за жінок, що їм краще, а мати системну довіру до їхнього самовизначення. 

А разом з тим їхній вибір чи то сімейних обов’язків, чи то професійної реалізації не трактувати тривіальними “сидить вдома” – про хатню неоплачувану роботу – або “просто чекає” – про партнерок військових, коли від моменту мобілізації жінки беруть на себе і менеджмент бюрократичних моментів служби чоловіка, і часто матеріальне забезпечення бійця, а в разі його поранення – величезний спектр реабілітаційної допомоги. 

Власне, що є дійсно прогресивним з погляду гендерної рівності в умовах російсько-української війни, то це видимість як ветеранства, так і окремих потреб партнерок та дружин військових. Нарешті в жінок у підпорядкованих ролях з’являються імена та власні історії. На це приходять рішення від держави та суспільства про їхню хоча б ментальну підтримку. Це маленька точка входу в економіку турботи, коли суспільство солідаризується в допомозі, а не продукує поради в дусі “допоможи собі сама: добре спи, їж, молись”. 

Тож, що буде з гендерною рівністю після війни, залежить від того, чи ми втішатимемося поодинокими новинами, що у 21 столітті жінка вперше щось очолила, чи бачитимемо системні зв’язки довіри, видимості й розподілу відповідальності. Власне, як і перемога не забезпечується виключно подвигами окремих людей на фронті, а потребує включення багатьох факторів через сміливість говорити про них та вирішувати виклики спільно.

Ольга Костіна, гендерна експертка, лідерка феміністичної ініціативи “рівні у кривому”