“Якщо бачимо, що нам пише ФСБ під прикриттям, пропонуємо спалити російський прапор”: як працює жіночий рух спротиву окупації “Зла Мавка”
24 лютого виповнюється три роки з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. За цей час Збройним силам України вдалося звільнити тимчасово окуповану Київщину, Чернігівщину, Сумщину, Харківщину та частину Херсонщини. Проте досі точаться запеклі бої на низці напрямків на Сході та Півдні України. Водночас багато українців кілька років поспіль лишається в окупації. Хтось веде тихий спротив, хтось допомагає ЗСУ, хтось просто чекає на повернення України.
На початку 2023 року в окупованому Мелітополі Запорізької області утворився суто жіночий український ненасильницький рух опору “Зла Мавка”. Після повномасштабного вторгнення три відважні українки вирішили, що досить жити під окупацією. Настав час чинити опір. Рух отримав назву “Мавка” на честь жіночого духу з української народної міфології. Мавка є втіленням жіночої української могутності та сили. Ця постать українського фольклору символізує гнів і непокору українських жінок проти неспровокованого вторгнення Росії та воєнних злочинів, які російська армія коїть там щодня.
Дівчата переконані, що російська армія вчиняє геноцид в Україні, бо щодня вона катує, ґвалтує і вбиває українців.
“Система, яку Москва хоче запровадити в окупованій Україні, базується на страху та гнобленні – і вона вважає, що жінки є громадянами другого сорту, яким місце вдома. Мавка є живим символом непокори всьому цьому. Віддана Україні, віддана опору і, мабуть, насамперед – живий свідок подій”, – вважають учасниці руху.
“Зла Мавка” працює як онлайн, так і на місцях на окупованих Росією територіях України. Її активістки, ризикуючи життям, розповсюджують в окупованих містах плакати, листівки та інші матеріали.
У плакатах кампанії “Я не хочу квітів, хочу мою Україну”, яку створив рух опору, видно, як мавка б’є російського солдата букетом квітів. Відкидаючи його домагання і перетворюючи квіти, цей найвищий образ жіночності, на зброю нападу та символ української непокори.
До третьої річниці повномасштабного вторгнення ZMINA поговорила з однією з учасниць ініціативи, яку з міркувань безпеки називатимемо просто Мавка, про те, як жінки чинять тихий спротив в окупації, скільки учасниць сьогодні підтримує рух і що мотивує їх продовжувати.
Обкладинка ненасильницького руху спротиву “Зла Мавка”Пригадайте той момент, коли ви зрозуміли, що варто не одноосібно протистояти окупантам, а створювати системний партизанський рух, який чинитиме спротив в окупації.
Якщо чесно, такого задуму не було. Ми думали самостійно чинити опір і просто своїм прикладом показувати людям, що це можливо навіть такими методами, як просто листівка, чи графіті, чи щось ще, що кожному по силі. Але коли ми почали, до нас доєдналися жінки і дівчата з інших окупованих міст, почали нам писати, говорити: “Скиньте свої плакати, надішліть ці листівки, ми хочемо теж роздрукувати, повісити їх”. І якось дуже швидко наш рух із трьох дівчат перетворився на рух із сотень жінок на різних окупованих територіях.
На початку вас було троє. Тобто ви між собою знайомі? Як об’єдналися?
Ми втрьох, які вигадали цю історію зі “Злою Мавкою”, знайомі. Проте всі інші учасниці руху – ні, вони беруть участь анонімно, це дуже важливо для безпеки учасниць. Жодна з учасниць не знає іншу, вони ніколи не зустрічались і не контактували.
Ми побачили, як наша ініціатива швидко перетворюється на реальний рух. Ми вже були не одні, тому почали думати, як розвивати його і робити щось організованіше. Як ви розумієте, до вторгнення жодна з нас не знала, як чинити опір окупантам. І зараз це вже навіть більше, ніж просто рух. Знаєте, це вже жіноче ком’юніті, яке щодня чинить опір окупантам.
Ви підкреслюєте, що ваш рух лише ненасильницький. Чому робите саме на цьому акцент?
Наш рух виключно ненасильницький. Я розумію, що всі дуже ненавидять окупантів, і ми отримуємо багато питань про те, чому ми не робимо щось серйозніше. Але треба розуміти, що в окупації ми відповідаємо за наших активісток. І якщо щось, не дай Боже, трапиться, то за ненасильницькі дії відповідальність для тих дівчат буде значно меншою. А також, за нашим досвідом, навіть ненасильницькими діями ви можете дуже сильно бісити цих потвор і ускладнювати їм життя. І іноді цього теж досить. Тому, можливо, це нас і відрізняє від самих окупантів. Ми це робимо ненасильницькими методами. Для всього іншого є наші славні ЗСУ.
Якими були ваші перші акції на тимчасово окупованих територіях?
Перша акція, завдяки якій усе почалося, стартувала 8 березня. Це було дуже символічно. Ми хотіли показати, що думають жінки про окупантів. Ми знали, що вони будуть роздавати квіти нашим жінкам. Тоді ми зробили наш перший плакат, де мавка б’є окупанта цими квітами й каже, що “мені не потрібні квіти, мені потрібна моя Україна”. З цього все почалося.
Агітаційна листівка ненасильницького руху спротиву “Зла Мавка”Як тоді окупанти реагували на вашу акцію?
Окупаційні офіційні особи намагались ігнорувати цю акцію. Бо якби вони офіційно заявили, що є спротив, то це б не вкладалося в їхню картинку пропаганди. Але окремі воєнкори, телеграм-канали почали реагувати, ображати нас, і тоді ми відчули, як їх зачепили. Основна реакція з’явилася пізніше.
А як місцеві жителі реагували на ваші акції?
Місцеві нам багато пишуть. Ви ж розумієте, тут навіть у черзі на базарі ніхто не буде спілкуватися на такі теми, тому що ніколи не знаєш, які вуха будуть поруч. Але нам постійно із самого початку пишуть, надсилають фотографії. Говорять, що бачили наші прапори, листівки. Люди дякують. Деякі кажуть, що думали, що по сусідству вже нікого не залишилося з наших. А листівки додають настрою і віри в те, що поруч є свої.
Агітаційна листівка ненасильницького руху спротиву “Зла Мавка”А які зараз акції ви проводите в тимчасово окупованих містах? І це ви робите там, де самі живете, чи загалом у різних областях?
Зараз наші активістки проводять акції в абсолютно всіх окупованих містах. Наприклад, зараз у нас найбільша кількість активісток у Криму, хоча починали ми з Мелітополя. Активно до нас доєднувалися дівчата з Луганщини, Донецької області. Зараз нам доводиться постійно бути вигадливішими й придумувати щось нове, тому що окупанти теж учаться. Якщо в перші часи ми могли вийти й розвісити до сотні листівок, то зараз прикріпити навіть одну листівку вкрай небезпечно і складно. Вони роблять усе для того, щоб у нас це не виходило.
Ми підробляли російські банкноти й розкидали їх вулицями (наприклад, на купюрах номіналом 50 рублів зображено мавку, яка тримає в руці український тризуб. Зображення оточують написи зрозумілою окупантам мовою: “Это вам не Россия”, “Вы в Украине”. – Ред. ). Це було фізично легше зробити, ніж повісити плакат. Також палили російські прапори. Це теж спротив. По-перше, ми доносимо їм, що люди все одно шукатимуть можливі методи спротиву, щоб показати їм, що їх тут не чекали. А по-друге, ми робимо все для того, щоб в окупації зберегти всі українські традиції. Це нагадування про те, що ми не росіяни й вони не в себе вдома, а в нас – в Україні.
Чи вдається вам пробивати оцей російський вакуум серед містян в окупації?
Я думаю, що так. Люди можуть читати новини через VPN і знати, що відбувається насправді. Але якщо ми говоримо про доросле покоління, людей у віці, то, звісно, вони не будуть цим займатися. Так вони залишаються сам на сам з російським телебаченням. І тут реально, навіть якщо ти здорова людина, місяць ти подивишся це телебачення, і твій мозок почне плавити. Тому ще одна наша ціль – доносити правдиві новини до людей старшого віку в окупації. Навіть якщо ми посіємо в них сумніви, це буде прогресом.
На фото: підписи від учасниць ненасильницького руху спротиву “Зла Мавка”
Як ви турбуєтеся про свою безпеку і про безпеку колежанок, які з вами в цьому русі?
Нам, звісно, страшно. Але очі бояться, а руки роблять. Ми вже стільки пройшли, що зараз не готові здатись і перестати це робити. Звісно, є ризики. Нас постійно шукають. Є ті, хто видивляються нас на вулицях, є ті, хто намагається прослуховувати, є ті, хто розглядає нас на спостережних камерах на вулиці. Найнебезпечніше зараз у наших містах потрапити на вуличні камери, кількість яких збільшилась. Саме так вони шукають активістів і намагаються наблизитися до нас упритул.
Росіяни створюють копії наших каналів у соціальних мережах, наприклад щоб люди плуталися, написали їм і так вони могли б знайти їх. Тому треба бути з людьми обережними. Ми пояснюємо нашим дівчатам правила взаємодії, правила безпеки, як варто себе поводити в русі, щоб ніхто нічого не запідозрив. Перше правило клубу – не розповідати про клуб. До речі, росіяни зараз дуже активно вивчають українську мову саме для таких цілей.
А чи були випадки, коли, наприклад, ФСБ намагалася проникнути всередину вашої ініціативи й дізнатися, як ви працюєте, дізнатись імена людей?
Так, такі випадки були. Вони багато нам писали й просили побачитись. Але ж у нас є важливе правило: ніколи ні з ким не зустрічатися. Вони також намагалися прикинутись активістами, виконати наше завдання, втертися в довіру. Зазвичай ми це відразу помічаємо за манерою спілкування. Вона відрізняється від наших людей. Але коли ми бачимо, що нам хтось пише під прикриттям, ми пропонуємо для початку спалити російський прапор. І от саме на цьому моменті вони дуже сильно паляться.
Обкладинка ненасильницького руху спротиву “Зла Мавка”Скільки на сьогодні дівчат у вашому русі?
Цифру назвати складно, тому що є активні учасниці, які роблять акції, листівки, прапори. А є ті жінки, які не готові робити щось таке небезпечне, але, наприклад, вони пишуть щоденники з окупації, надсилають свої історії, допомагають інформаційно. Активних дівчат у районі сотні або трішки більше, а загалом нас значно більше.
Поговорімо про життя в окупації. Яким воно є? Як ви щоденно даєте раду з цією реальністю?
Найгірше і найболючіше те, що в тебе немає завтра. Ти не будуєш планів, не думаєш наперед. У тебе є якісь завдання на сьогодні, на завтра, і все. Насправді це дуже складно, коли ти розумієш, що ти не можеш узагалі нічого планувати у своєму житті. Плюс картинка в окупації повертає тебе назад в СРСР. Звісно, це все бачити дуже боляче. Дивитися, на що перетворюють твоє рідне місто. Мелітополь зараз має катастрофічний вигляд. Це місто – звалище сміття. Такого ніколи в нас не було. І до цього дуже складно звикнути
Нещодавно нам написала активістка з Донецької області. Окупанти дізналися, що вона була вчителькою. Хотіли, щоб вона працювала на них, сильно наполягали, проте вона відмовилася, бо не хоче вчити дітей пропаганди. Втратила роботу, грошей немає, жити немає за що, довелося йти мити посуд. Попри те що вона професорка і дуже гарна викладачка. Найбільша проблема в окупації – знайти таку роботу, щоб не працювати на окупантів.
Що вас мотивує продовжувати чинити спротив в окупації?
Це дуже складне питання. У нас, якщо я говорю про себе та своїх найближчих колежанок, це може бути тільки так. Ми не маємо іншого варіанту. Так сталося, що ми не змогли покинути окупацію, тому тут ми будемо чинити спротив. Якщо він закінчиться, то, на мій погляд, це матиме такий вигляд, ніби окупанти перемогли. Немає спротиву, немає непокори – отже всіх усе влаштовує. А доки ми щось робимо, доти ми непереможні.
Якщо зараз ми можемо допомагати людям, які залишилися тут, підтримувати їх, допомагати їм не втрачати віру, поки не прийде деокупація, ми це робитимемо. Якщо ми можемо хоча б бісити й не давати спокою окупантам, нагадувати їм, що вони тут не в безпеці, що з ними може щось трапитись, ми це робитимемо.
Нас також тут тримає підтримка людей з неокупованих територій. До прикладу, нам надсилали фотографії підтримки з Києва, я їх показувала дівчатам, і це давало дуже велику мотивацію рухатися далі й чекати на звільнення.
