Ордери МКС проти Ізраїлю: про катастрофічні наслідки недалекоглядного рішення

21 листопада 2024 року в історії світового правосуддя розпочався новий розділ. Міжнародний кримінальний суд (МКС) ухвалив рішення про видавання ордерів на арешт прем’єр-міністра Держави Ізраїль Беньяміна Нетаньягу та колишнього міністра оборони країни Йоава Ґаланта за підозрою в причетності до скоєння воєнних злочинів та злочинів проти людяності. Згідно з рішенням суду, йдеться про порушення міжнародного гуманітарного права під час воєнної операції Армії оборони Ізраїлю проти ХАМАС у секторі Газа “Сталеві мечі”.

Не вважаю, що маю право коментувати зміст і юридичний бік обвинувачень. Адже, на мою думку, варто підтримувати наявні механізми притягнення до відповідальності воєнних злочинців, найавторитетнішим з яких є МКС, хай би якими вони були. Тож не піддаватиму сумніву обґрунтованість рішення щодо видавання ордерів. Україна нещодавно ратифікувала Римський статут Міжнародного кримінального суду й офіційно стала державою – учасницею МКС. Це змушує мене ставитися до дії суду з презумпцією довіри. Деякі аспекти звинувачення ізраїльських високопосадовців викликають у мене питання. Але загалом масштабні втрати під час боїв та катастрофічна гуманітарна ситуація в секторі Газа загальновідомі. Водночас очевидним є те, що було б неможливо досягти воєнної мети, уникнувши за цих обставин жертв і страждань цивільних осіб на вузькій смужці щільно забудованої території, забезпечення життєвих потреб населення якої цілком залежить від зовнішніх постачань. Питання про те, чи були дії Ізраїлю пропорційними та чи було вжито всіх можливих заходів для мінімізації втрат серед цивільних осіб, теоретично тепер мають стати предметом судового розгляду. Щоправда, малоймовірно, що ізраїльський прем’єр чи колишній міністр оборони  опиняться на лаві підсудних. У будь-якому разі не варто піддавати сумніву компетентність МКС щодо слідства та збору доказів.

Проте сьогодні будь-яке юридичне оцінювання дій Ізраїлю у світі не може сприйматися поза політичним контекстом. Так само важко його ігнорувати, спостерігаючи за розвитком справи з України. Спробую розставити кілька суб’єктивних акцентів.

Поставивши Йоава Ґаланта та Беньяміна Нетаньягу на одну дошку з Владіміром Путіним та Сєргєєм Шойгу, суд символічно прирівняв у статусі військово-політичне керівництво демократичної держави, що захищається від безжального терору, і агресорів, які зневажили всі норми міжнародного права. Я чудово розумію, що суд не цікавить, хто розпочав збройний конфлікт, а хто захищався, його цікавить лише, наскільки сторони під час бойових дій дотримуються міжнародного гуманітарного права. Але таке прирівняння жертв до агресорів є глибоко аморальним актом, що здається неприпустимим для інституції, яка покликана відновлювати справедливість. Це важко розцінити інакше, як повну втрату судом орієнтирів. Але не ставатиму в моралізаторську позу. Є серйозніші зауваження щодо обачності суду.     

Головний прокурор МКС Карім Хан запросив ордер на арешт Беньяміна Нетаньягу та Йоава Ґаланта в травні 2024 року, напередодні запланованого заздалегідь візиту до Ізраїлю та сектору Газа, де прокурор та його команда збиралися вивчати докази щодо ймовірних злочинів і надати керівництву Ізраїлю змогу представити власну позицію та обґрунтувати дії своїх збройних сил. Було помічено, що різка радикалізація лінії Каріма Хана стосовно Ізраїлю щонайменше збігалася в часі з початком розслідування Незалежним механізмом нагляду звинувачень у сексуальному харасменті щодо нього. Гадаю, не треба пояснювати, наскільки навіть тінь сумніву щодо неупередженості та чистоти мотивів головного прокурора МКС, який раніше вимагав ордерів на арешт російських високопосадовців, може нашкодити авторитету суду. В контексті, який спостерігається у зв’язку з поведінкою прокурора щодо Ізраїлю, не буде значним перебільшенням стверджувати, що жодне рішення суду ніколи більше не сприйматимуть як бездоганне.

Певний присмак абсурду додає рішенню суду факт видавання ордера на арешт Мухаммада аль-Масрі (більш відомого як Дейф), командира бойового крила терористичної організації ХАМАС, якого давно вже ліквідовано. Адже це має вигляд не вельми переконливої спроби суду імітувати неупередженість. З огляду на те що раніше прокурор МКС уже просив ордер на арешт також керівників ХАМАС Ісмаїла Ханії та Ях’ї Сінвара, можна впевнено констатувати, що ізраїльська армія є набагато надійнішим інструментом притягнення до відповідальності воєнних злочинців, ніж власне МКС.

Можна спитати, що ж мав робити МКС, якщо до суду у визначеному порядку звернулися для розслідування порушення МГП під час збройного конфлікту та притягнення винних до відповідальності. Насправді тут і ховається найцікавіше. Суд міг узагалі уникнути всієї цієї ганьби. Скандал, який ми наразі спостерігаємо, є наслідком схвалення участі в МКС держави Палестина. Залишається загадкою, чому політичне утворення, яке навіть не є державою – членом ООН, було сприйняте як таке, що може визнати юрисдикцію МКС щодо розслідування та покарання певного типу злочинів, які було скоєно на території, над якою це утворення не має суверенітету, що дозволяв би прийняти будь-яку юрисдикцію.

Вдавши, ніби вона має право визнавати юрисдикцію МКС щодо притягнення до відповідальності громадян будь-якої країни, що скоїли певний тип злочинів на території, яку вона частково контролює, Палестинська національна адміністрація (ПНА) порушила Угоди про принципи, більш відомі як “угоди Осло”. Вони, власне, є єдиним джерелом легітимності її існування та обмеженого контролю за певною територією. Угоди містять пункт, згідно з яким ПНА не має юрисдикції судити ізраїльських громадян. Іншими словами, керівництво Палестини передало суду повноваження, яких саме не мало.

Наслідки ланцюжка абсурдних рішень МКС можуть бути катастрофічними не тільки для самої інституції, але й для системи міжнародного правосуддя загалом. Після зміни адміністрації Білого дому в найближчому майбутньому цілком реалістичним видається сценарій, за якого США введуть проти МКС санкції. Це повністю паралізує діяльність, зокрема, українського офісу суду, що унеможливить продовження роботи з притягнення до відповідальності справжніх воєнних злочинців – військово-політичних керівників Російської Федерації.

Віддаленіші політичні наслідки неминуче послаблять і без того не дуже ефективні інструменти притягнення воєнних злочинців до відповідальності. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, очевидно поспішаючи догодити Дональду Трампу, вже заявив про те, що відмовляється виконувати рішення МКС у разі візиту ізраїльського колеги до країни. Угорщина, на відміну від Монголії, є країною – членом Європейського Союзу та НАТО. Можна припустити, що подібний демарш не залишиться єдиним винятком. Очевидно, що кількість випадків, коли держави – члени МКС із політичних міркувань відмовлятимуться виконувати ордери суду, зростатиме. Складно уявити масштаб такого “бойкоту”, але в гіршому разі він може призвести до повного руйнування авторитету суду. Це зробить примарною перспективу притягнення до відповідальності російських агресорів та катів.