“Вісім місяців доводив, що я – це я”: як кримчанин Ярослав виїхав з окупації й отримав український паспорт через суд

Сотні українців, які приїхали з окупованих територій і не мають українських документів, змушені звертатися до суду в надії отримати паспорт. Люди можуть місяцями чекати на рішення у власній справі. І не завжди впевнені в тому, що зможуть отримати бажану синю книжку з тризубом. Правозахисники виступають проти надмірно ускладненої процедури отримання документів. 

Ми вже раніше писали, з якими проблемами стикаються молоді переселенці з окупованих територій, коли мають доводити українське громадянство. 

Сьогодні ZMINA розповідає історію молодого кримчанина Ярослава Хмельницького, який протягом восьми місяців не міг отримати український паспорт, оскільки мав підтверджувати свою особу в суді.

Ярослав Хмельницький народився у Феодосії, батька він ніколи не знав, а мати залишила його в трирічному віці й поїхала на заробітки до Москви. Тож Ярослав зростав у дитячому будинку сімейного типу. В Криму отримав шкільний атестат, ще український. Однак уже наступного року, у 2014-му, відбулась окупація півострова, і хлопцю оформили паспорт Російської Федерації. Ярослав вирішив продовжувати навчатись у Росії і поїхав до Санкт-Петербурга, де хотів вступити до архітектурного університету. Натомість вдалося вступити лише до автомобільно-дорожнього. У цей період він розсварився з прийомними батьками та зрештою кинув навчання. Тож невдовзі Ярослав потрапив до військкомату, і йому довелося протягом двох років проходити строкову службу. Зараз 25-річний Ярослав згадує, що ці два роки строкової служби почувався як справжній в’язень. Після звільнення з армії й визріло бажання переїхати до України. 

Із хлопцем тоді зв’язалася біологічна мати, яка мешкала в Підмосков’ї. Вона розповіла про його діда, який мешкав у Харкові. Утім, вона не схвалювала його намірів поїхати до України, всіляко відмовляла та навіть погрожувала вжити всіх заходів, щоб завадити цьому переїзду. Мати пропонувала хлопцеві влаштуватись у поліцію, залишитись у Росії. Однак Ярослав уже не бачив себе громадянином країни-окупанта. Після початку повномасштабного вторгнення він почав шукати способів повернутися до України. Розпитавши біологічну матір про діда і дізнавшись, де він мешкає і як його знайти, Ярослав наважився перейти кордон і розшукати літнього родича. 

І ось морозяного дня в січні 2024 року Ярослав опинився на кордоні між Бєлгородською областю Росії і Сумською областю України, на контрольно-пропускному пункті Колотилівка. Коли він їхав до цього КПП, навіть таксисти його залякували, що в Україні його зустрічатимуть жахливо. Натомість Ярослава понад сім годин тримали на російському боці кордону. Хлопця допитували, били, принижували та погрожували викраденням. Усе, щоб не пускати на українську сторону. Але оскільки він не відмовився від свого бажання потрапити до України, 14 січня 2024 року його відпустили на інший бік.

Проте в буферній зоні між державними кордонами його спіткала ще одна трагічна подія. Цю зону треба було пройти пішки, і Ярослав зустрів там літню жінку, яка їхала до родичів в Україну. Жінці було важко йти, Ярослав узяв її під руку, та під час переходу жінка знепритомніла. Хлопець намагався їй допомогти, привести до тями, а також покликати на допомогу прикордонників. Але зрештою жінка померла, і Ярослав був змушений самотужки винести її тіло з нейтральної зони, адже військовим там перебувати не можна.

Українські прикордонники підбадьорювали Ярослава, бо він був шокований усіма подіями, які трапилися на переході. Казали, що йому треба грамоту виписати, бо мало хто міг би протягти тіло людини на собі під дулами автоматів. Із прикордонного пункту Ярослава повезли на фільтрацію. Звідти він потрапив у Суми, де зміг заночувати, а після його відвезли до Києва, де поселили в модульному містечку. Відтоді Ярослав став розшукувати свого діда. Він навіть звернувся до журналістів проєкту СТБ “ДНК. Свої”, щоб вони допомогли знайти дідуся.

Але, як виявилось, дідусь помер незадовго до приїзду Ярослава в Україну. Чоловік упав у відчай, коли дізнався, що тепер немає кому допомогти йому зробити документи, а головне – український паспорт. Нема кому засвідчити, що він справді Ярослав Хмельницький. А саме це потрібно українському суду.

“Вісім місяців я доводив, що я – це я”, – каже Ярослав.

Він розповідає, що в суді йому сказали шукати родичів або однокласників.

“Я знайшов одного однокласника, але він служив в армії і загинув на війні, померла колишня директорка школи з Криму, де я вчився, помер мій дід. Мені в суді казали – обов’язково знайди когось, бо інакше ти не виграєш справу. Я телефонував однокласникам у Крим: дехто з них за Росію, а багато просто боялись, думали, що їх репресують за спілкування зі мною. Якимсь дивом мені вдалося переконати опікунів надати мені дитячі фотографії. Я відчував розпач. Як жити, як працювати без документів?” – описує свої пошуки Ярослав.

Ярослав Хмельницький

Правозахисники кажуть, що в подібних випадках українські громадяни, які довгий час не можуть отримати паспорт, можуть стати жертвами торговців людьми. Адже легально працювати чи орендувати житло без документів неможливо. А отже, є великі безпекові ризики для людей, які опинилися в ситуації, що її пережив Ярослав.

Директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA Альона Луньова зауважує: якщо людина досягла повноліття під час окупації, отримати українські документи їй надзвичайно важко.

За її словами, це проблема не лише для Криму, а й для інших тимчасово окупованих територій.

“Якщо людина не встигла отримати паспорт громадянина України, то все, що доводить її належність до громадянства України, – це свідоцтво про народження. І вже на основі свідоцтв таким людям видають українські паспорти”.

Значно менш проблематичною, за її словами, є процедура отримання паспорта для дитини, якій не виповнилося 18 років і яка виїхала на підконтрольну територію разом з батьками. Тому що, допоки дитині нема 18 років, на підставі паспортів батьків встановлюється належність до громадянства України, і зазвичай проблем отримати паспорт за таких умов немає. Однак з 18-річного віку в державних органах починають застосовувати процедуру встановлення особи. 

“Ця процедура передбачає збір інформації про людину, зокрема через свідчення рідних, щоб підтвердити, що ця людина – та, про яку вона заявляє. Це дуже непроста процедура”, – зауважує Луньова.

За словами директорки з адвокації Центру прав людини ZMINA, з проблемами також стикаються батьки дітей, народжених в окупації. Особливо непросто жінкам, чиє прізвище в українських документах може бути відмінним від того, яке зазначається в окупаційних документах про народження дитини. У такому разі їм дуже складно отримати українські документи на дитину. 

“Якщо один з батьків – громадянин України, то дитина також є громадянином України. Тоді їх обох мають пропустити на територію України без особливих формальностей. Але далі буде процедура судова для отримання свідоцтва про народження українського зразка. І в такому разі є потреба, щоб такій родині допомагали, бо тільки юристи можуть говорити, що ця процедура проста. Для людини, яка ніколи до судів не зверталась, це непроста процедура”, – пояснює Альона Луньова.

Ярослав Хмельницький, своєю чергою, розповідає, що навіть на засідання зі встановлення особи охорона суду відмовлялася впускати його, тому що на вході не могли встановити його особу.

Каже, що це було навіть смішно. Але визнає, що тоді багато нервував. Йому переповідали, що один з чоловіків, який опинився в подібній ситуації, виїхав до Польщі й там йому вдалось отримати документи й легалізуватись. Тоді як в Україні це здавалося неможливим.

“Я навіть думав піти воювати на боці Легіону Свободи, бо не уявляв, як інакше я можу отримати документи”, – згадує Ярослав.

Але йому пощастило: зрештою один із кримських знайомих, якому вдалось отримати український паспорт, приїхав до суду, щоб засвідчити, що знає позивача особисто.

“Якщо немає людини, яка засвідчить у суді, то це просто глухий кут”, – коментує нині Ярослав. Він отримав паспорт 22 жовтня 2024 року і каже, що тепер неймовірно щасливий.

Альона Луньова зауважує, що таких історій, як у Ярослава, насправді багато. І тут важливо, щоб на час проведення перевірок держава надавала підтримку заявникам, бо вони перебувають в особливо уразливому становищі.

“Ми вважаємо, що попри необхідність проведення певних перевірок з боку держави молоді люди, які виїхали з окупації, обрали вільну Україну, мають отримувати від держави та партнерів підтримку: надання тимчасового житла, фінансової підтримки, правової допомоги для оформлення документів”, – додає правозахисниця.

Що стосується ситуації з українськими свідоцтвами про народження, отримання яких зараз пов’язане із судовою процедурою, то правозахисники пропонують у подібних ситуаціях державі відмовитися від практики й потреби доводити особу позивача в суді.

“Ми прагнемо, щоб звернення до суду залишилось як опція лише для крайніх випадків. Люди, які живуть в окупації, не можуть отримати інші документи, окрім виданих окупаційною владою. Україна як держава не надала інших можливостей отримати документи”, – підсумовує директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA.