“В очікуванні зв’язку”: в Україні показали документальний фільм про сім’ї, члени яких вважаються зниклими безвісти
30 серпня в низці українських міст ГО “Адамант” влаштувала показ документального фільму “В очікуванні зв’язку”. Стрічка розповідає про сім родин, близькі яких зникли безвісти на полі бою. Вони сподіваються, що зможуть побачити їх живими, міцно обійняти та вже ніколи не розлучатися.
Про це виданню ZMINA повідомила Олена Добича, голова асоціації громадських організацій “Адамант”.
Фото: “Адамант”За її словами, документальну стрічку їхній спільноті допомагала відзняти ціла група людей, серед яких були режисери, сценаристи та оператори.
“Це була моя задумка – відзняти фільм після повернення з полону мого чоловіка Сергія. А в життя її втілила наша асоціація “Адамант”. Відзняти цей фільм нам також допоміг МКЧХ, а МІПЛ нас інформаційно підтримали. Ми до них звернулися по допомогу, оскільки зараз в Україні є багато сімей з безвісти зниклими родичами-військовими. Вони залишилися на самоті зі своїм горем, і ми хотіли, щоб українці знали про них”, – розповідає активістка.
Добича зазначила, що фільм подивилися не лише у Києві, а й у Полтаві, Кропивницькому, Одесі, Дніпрі, Чернігові, Житомирі та у низці сіл. Також вони планують показати стрічку в школах, а також під час міжнародних та національних заходів.
На думку Анни, у якої на війні зник кум, люди не знають, як правильно підтримати такі родини. Інколи їм кажуть речі, які взагалі не варто озвучувати. Наприклад, переконують жінок у тому, що їхні чоловіки самі зробили вибір і пішли воювати, або радять знайти їм заміну. Жінка радить співчувати таким сім’ям, говорити з ними про буденні речі, допомагати їм вивільняти свої емоції, які не варто тримати у собі, запрошувати на прогулянки або ходити з ними на каву.
“Мені сподобався фільм, оскільки він дійсно передав емоції, які насправді переживають рідні зниклих безвісти. У мене є сестра, брат якої служив у 72 бригаді і отримав нагороду за звільнення села Мощун (Київська область). Він зник безвісти. Весь цей час вона намагається триматися заради дітей. Тому вона добре знає про що і як можна говорити з такими сім’ями. Біль, який вони відчувають, поступово їх “з’їдає”. Бо вони нічого не знають про своїх близьких, а це найгірше”, – каже Анна.
Родини “Третьої штурмової бригади” вважають, що таких фільмів має бути більше. Завдяки цьому про їхні історії дізнаються не лише в Україні, а й у світі, а це допоможе їм повернути своїх синів та чоловіків.
Фото: Третя штурмова“У мене на Луганщині зникла єдина дитина. Ми б хотіли, щоб зняли фільм про те, в які саме установи мають звертатися люди, рідні яких зникли. Щоб менше було бюрократії, бо скрізь треба писати одне й те саме”, – каже мати українського воїна Лариса Соловйова.
Інша жінка пропонує створити сайт, інформацією з якого могли б користуватися відомства, що займаються питаннями безвісти зниклих. Тоді б їм не доводилося безліч разів писати одне й те саме до різних держустанов.
“У мене син вже сьомий місяць у полоні, але Росія його не підтверджує. Я бачила відео, де російські солдати брали його у полон в Авдіївці. Щоб підтвердити це мені пропонували зробити портретну експертизу. Вона, як і голосова, робиться рік. А ще вони дуже дорогі”, – каже Розана Мусаєва.
Нагадаємо, 30 серпня, у Міжнародний день зниклих безвісти, Національна спілка журналістів та Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти (МКЗБ) презентували унікальну фотовиставку “Об’єднані серця сімей зниклих безвісти та полонених”. Головна мета експозиції – привернути увагу громадськості до долі військовополонених та зниклих безвісти журналістів. Зокрема, на світлинах фотографа Євгена Зінченка відвідувачі можуть побачити Дмитра Хилюка, Вікторію Рощину, Ірину Данилович, Ірину Левченко, Сергія Цигіпу, Ремзі Бекірова та інших викрадених росіянами працівників ЗМІ.
