Мої батьки померли в окупації. Тепер я через суд маю довести, що вони дійсно мертві
З різницею у два роки журналістка з Криму Марія Педоренко поховала в окупації обох батьків. Їх забрало онкозахворювання, проте ці два досвіди переживання смерті були кардинально різними — від похорону в переказі до хабаря в кримському морзі. Нині ж вона стикнулася з потребою знову “поховати” батьків — тепер вже на папері, адже за українським законодавством треба верифікувати свідоцтва про смерть, видані на тимчасово окупованих територіях. Це складне завдання як з морального, так і з бюрократичного кутів зору.
Детальніше про це — в розповіді від першої особи на “Суспільному”.
Ілюстрація Інги Леві“Коли нас не стане…”
Мене звати Марія, і я двічі повна сирота.
Вперше це сталося, коли мені було майже три. Онкологія добила матір після кількох років ремісії. Батька я не знала взагалі: від нього мені лишилися тільки очі, кілька фотографій і унікальне по-батькові — Живковна. Батько був сербом. Родинна легенда говорить, що він загинув на початку 1990-х під час війни в Югославії.
Без опіки я не лишилася — зосталася в родини тітки й дядька, які забрали мене з Херсона в Крим, поки мати боролася за життя. Де-юре я була сиротою з дядьком-опікуном, де-факто — мала повноцінну родину і людей, яких все життя називала мамою й татом. Батьки були літніми, їхній рідний онук усього на рік був старший за мене. Тож бонусом до турботи та безумовної любові мене все життя супроводжували настанови, що починалися словами: “Коли нас не стане…”
Батьків не стало кілька років тому. Тата — в розпал ковідного 2020-го, мами — через пів року від початку повномасштабної війни. Вони померли в окупації, та, на щастя, не від рук окупантів. Причина була знайомою — онкологія. Лікарка, що вела маму до останніх днів, якось запитала: “А ви собі що думаєте? З такою-то багатою онкологічною історією в родині…” Тоді я собі нічого не думала. До навʼязаного батьками memento mori на сконі літа 2022-го доєднувалися новини з фронту (окупації, місць деокупації, лінії розмежування, міст далеких від передової) та мати, якій щодня ставало все гірше.
Майже два роки по тому я опинилася в бюрократичному парадоксі. У свій останній візит до Криму клала свіжі квіти на могилу батьків та нещодавно дізналася — згідно з українським законодавством, вони досі числяться живими. Принаймні на папері — поки я не зареєструю їхню смерть в найближчому ДРАЦСі.
Ілюстрація Інги Леві“Похорон в переказі, поминки на удальонці”
Коли помер батько, в Криму не було карантину. Це був травень 2020-го, і тоді окупанти ще не визнавали масштабів пандемії ковіду. Поки на материковій Україні померлих ховали в щільних пакетах, батька проводжали під постріли в повітря. Він був офіцером радянської армії у відставці, отримував військову пенсію і всі супутні цьому статусу “бонуси” від держави-агресора (в моєму лексиконі я називаю це “репараціями”).
Коли курсанти стріляли в повітря, мати не плакала. Коли близькі згадували про це в розмові, у фіналі завжди додавали: “Справжня офіцерська жінка”. Мама не плакала, бо не любила “нюні на похоронах”: за свої 87 років вона відстояла не одне поховання і кривилася, пригадуючи, як хтось голосив: “На кого ж ти нас покинув/-ла!” Справжня офіцерська жінка.
А ще мама не плакала, бо більше не було чим. Бо онкологія ніколи не вбиває миттєво. Бо в мами було багато часу поплакати до похорону.
Я плакала багато. Бо до останнього не вірила, що батько може — раз — і померти. А ще я плакала у Києві, поки тата ховали в Криму. “Похорон в переказі, поминки на удальонці”, — так я писала під чорно-білим фото в інстаграмі. На могилу батька я зрештою потрапила лиш за пів року по його смерті. Офіційна причина — пандемія. Неофіційна — страх. Я знала, що заїду в окупацію зі своєю кримською пропискою, і знала, що не зможу повернутися, адже не маю прописки в Києві. За пів дня мені треба було вирішити, чи готова я поставити на паузу все, що потроху збудувала за роки життя поза окупацією. Мама наказала: “Нікуди не їдь”.
Психотерапевтка згодом сказала: “Батько навчив вас, як було треба”. У відповідь я ридала від почуття провини, що не була поруч із ним. Та психотерапевтка мала рацію — смерть батька показала, що я дійсно мала робити, коли він помирав. І що я зрештою зробила, коли вже помирала мама.
Ілюстрація Інги Леві“Ми змогли попрощатися — в часи війни це стало неабияким привілеєм”
Коли Росія пішла великою війною, мама вже тиждень жила з діагнозом “рак шлунка”. Тоді, щоб зібрати себе докупи, я вигадала пафосну фразу: “З різницею в тиждень Путін проголосив смертельний вирок моїй країні, а лікар — моїй матері”. Сьогодні я знаю — в Путіна не вийшло. Мамі натомість пощастило менше.
Я приїхала в Крим за півтора місяця до 24 лютого 2022-го. Поїхала — в жовтні, через тиждень після вибуху на мосту через Керченську протоку. Я прожила “на удальонці” перші удари по Києву та окупацію області, захоплення рідного Херсона і блокаду Маріуполя, Бучу та Ізюм, Вінницю та Краматорськ… Я б хотіла поставити своє материкове життя на паузу, як боялася зробити за два роки до того, хотіла б відсторонитися від новин про масові загибелі та не переживати за друзів, які щодня були в зоні ризику, втім, згадки про смерть лізли з усіх шпарин і помножувалися на близькість смерті матері.
Що таке помирати в окупованому Криму? Це коли ти лежиш в пильному та гамірному відділенні, яке вирішили відремонтувати на девʼятому році “повернення” (бо гроші з “федеральної цільової програми” треба освоювати). Чи коли наркотичні знеболювальні продають лише в одній аптеці на місто, і — раптом їх немає — мрієш лише про шпиталізацію, бо в клініці їх дадуть. Чи коли зустрічаєш в приймальному відділенні родину, яку побило уламками від атаки на захоплений росіянами аеродром в сусідньому селі. Чи коли в черзі на рентген стоїш разом із “трьохсотими” “свошниками”, через яких в палатах немає місць, і тобі пропонують каталку в коридорі.
На той момент лікарні в Криму ще стояли закриті для відвідин через пандемію ковіду. Та нам із мамою все ж дали попрощатися наживо. Ми розуміли, це вже кінець, її повезуть на операцію, без якої вона точно не виживе, але і навряд чи її переживе. Розуміли, що найважливіше вже сказали телефоном, що “гробова сукня” вже напрасована до останнього виходу, а гроші на похорон багато років лежать у шухляді.
На цей спогад в мене немає доречного лексикону. Я навіть не буду підбирати слова. Та принаймні ми змогли попрощатися. В часи війни це стало неабияким привілеєм.
Що таке похорон в окупованому Криму? Це зустріти в морзі однокласника, який ще 10 років тому мріяв стати патологоанатомом, і відчувати гіркоту, що він здійснив мрію в окупації. Чи вручати іншому патологоанатому конверт зі словами: “Щоб все було красиво”, — бо “красиво” коштує дві тисячі рублів.
Та водночас, на щастя, похорон в Криму — це коли ритуальна служба забирає тебе від моргу та не розкручує на запаморочені витрати. Чи коли медсестри віддають мамині речі ідеально складеними й вказують, де лежать чисті. Чи коли свідоцтво про смерть роблять в РАЦСі за 10 хвилин і зауважують: “Якраз перекурите”.
Коли маму ховали, я не плакала. Бо онкологія ніколи не вбиває миттєво, і в мене було багато часу поплакати раніше. Я не офіцерська жінка, я була 30-річною дитиною, яка вдруге зосталася сиротою, і цього разу — цілком усвідомлено. І, на жаль чи на щастя, мені вистачає лексикону, щоб говорити про це тоді й зараз. А от сліз не вистачило. Довелося ховатися за темними окулярами, щоб сухими очима не привертати уваги тих, хто зрештою голосив.
Ілюстрація Інги Леві“Я не хочу ховати батьків вдруге”
Торік я записувала інтервʼю з Постійною Представницею Президента України в АР Крим Тамілою Ташевою. Точкові удари Сил оборони по російських базах на півострові вперше за роки окупації давали надію, що це от-от вже нарешті скінчиться. Кримські сусіди, які відмовлялися платити комуналку окупантам, після погроз судом сказали: “Ні, ще трішки почекаємо, може вже й не треба буде нікому платити”. Я мала цю надію (і маю її досі), тож пішла на інтервʼю, щоб зрозуміти — яким буде життя в Криму після окупації.
“Ми не визнаємо жодних рішень окупаційних адміністрацій, — наголосила Ташева. — І жодних документів, які там видані. Але зрозуміло, життя в Криму продовжувалось, і це все супроводжував масив різноманітних документів — всі вони потребують верифікації”.
Зокрема й два свідоцтва про смерть, що так і лишилися в шухляді моєї кримської домівки. Лишилися — бо я не потребувала чергової згадки про смерть, після того, як прожила пліч-о-пліч із нею впродовж шести місяців.
Верифікувати їх можна у РАЦСі за місцем проживання. Та навіть державні органи зауважують, що видані в окупації документи не мають юридичної сили, і РАЦС їх не прийме. Який вихід? Звертатися до суду, щоб факт смерті встановили вже на офіційному рівні. А заразом сплатити судовий збір, зібрати фото- й відеодокази наявності могил, свідчення людей, які можуть підтвердити час і місце смерті.
Я досі не пішла в ДРАЦС. Офіційна причина — немає часу. Неофіційна — не вистачає моральних сил. Я не хочу нікому доводити, що батьки дійсно померли. Не хочу збирати докази очевидців чи просити знайомих в Криму фотографувати могилу. Я не хочу встановлювати їхню смерть через суд, що регламентує Цивільний процесуальний кодекс. Я не хочу ховати їх вдруге, хай і на папері. Принаймні поки. Можливо, варто ще трішки почекати. Можливо, доведеться робити це вже в Криму. А вдома, вибачте за банальність, навіть стіни допомагають.
Ілюстрація Інги ЛевіМарія Педоренко, журналістка
