Що не так зі зверненнями до біженців на кшталт “це все ще ваша війна?” після трагічних подій

Цими днями зустріла щонайменше три пости від людей, чия аудиторія за обсягом приблизно дорівнює моїй (19–22 тис. читачів), де люди взивали до українців за кордоном. Хтось роздавав інструкції, як саме нам реагувати на події та що робити. Хтось писав у дусі “не забувайте, що це все ще ваша війна!”. Хтось писав у дусі “може, ви будете тиснути на політиків?”.

Ці дописи були різного ступеня зашкварності або незашкварності. Десь нейтрально-доброзичливі, десь – із ледь замаскованою зневагою та зверхністю, десь – із незамаскованою.

Але всі ці дописи відкрили пекло в коментарях. І це перше “що не так”:

1. Такі дописи ділять українців на “ми”–”ви”. У коментарях низка людей написала про те, які ми тут учора були “щасливі” і який у нас тут був “позитив”. Хтось відверто агресував на тему “не українці”, “влаштовують собі життя по європах”. Коли вимушені мігранти в коментарях робили зауваження, що їх зачіпає такий пост чи звернення, на них виливалася хвиля агресії в дусі “що ви можете знати про страждання у своїх європах!”. Мені, наприклад, закинули, що це я ділю українців, хоча називати явище своїми іменами – це не те саме, що відверто ділити, що ті погані, а ті хороші.

2. Такі пости демонструють зверхність. Уявіть, якби біженці почали роздавати інструкції, що робити тим, хто в Україні, щоб правильно реагувати на події з “Охматдитом”! Ми вже третій рік займаємось адвокацією, мітингами, переконуваннями. Спільнота українців за кордоном миттєво скооперувалась і провела безліч мітингів (відносно біля мене – у Філадельфії та Нью-Йорку), знаю, що в низці міст Німеччини та Іспанії проводили, в Польщі, Британії… У біженських спільнотах поширювали файли плакатів до роздруку. Всі донатили, писали пости англійською тощо. Нам не треба давати інструкції, а тим більше – намагатися маніпулювати, тиснучи на “не ваша війна”, “будуєте собі сите-багате життя” і тому подібне.

Які могли б бути пости натомість (щоб досягнути поставленої мети: залучити українську спільноту за кордоном ще більше – УВАГА, я не пишу, що нас треба залучати… я припускаю, що мета постів, про які я згадувала вище, була саме така)?

3. Визнання важливості діяльності вимушених мігрантів та діаспори, яка зараз ще актуальніша.

Поясню: весь час, реально постійно, нам розповідають, як ми нічого не робимо, як наші донати чи адвокація не важливі (хоча це не так). Я розумію, що моя стаття про російську пропаганду – це ніщо в порівнянні з внеском людей на фронті, але російські науковці окупували західну академію, і краще одна моя стаття, ще одна стаття колеги, ніж нуль статей. Мої колеги доносять до світу, як не ок мати спільні мистецькі резиденції з росіянами, ще хтось ставить на європейських сценах вистави про війну, ще хтось організовує поїздки українських діячів / інтелектуалів / митців, щоб ті говорили про війну, – це все крихітні внески кожного з нас, які за відсутності втручання держави (крім юнайтед24) – це все, що в нас є, щоб говорити світу про Україну. Ми робимо щось і без нагадувань чи натхнення, але бодай визнання цієї діяльності, бодай помічання її – не завадило б.

4. Спитати: як ми можемо допомогти, сприяти адвокації? Наприклад, це може бути допомога в дизайні плакатів тим організаторам мітингів, які цього не вміють; календар заходів за країнами тощо. У 99% випадків вас не попросять про цю допомогу, бо всі розуміють, в якій ситуації люди в Україні, але такий пост видавався б підтримкою та розумінням для спільноти українців за кордоном.

5. Транслювати повідомлення єдності. Таких постів теж було багато, де люди розуміли, що вчора всіх порвало на шматки, незалежно від країни перебування.

Наприклад, я 8 липня не працювала ні хвилини, бо мене трусило. Я мила стіни та прибирала в домі. Впевнена, що таких в Україні, Америці, Європі було багато. Бо ми в цьому горі були єдині. І пости, які демонструють розуміння цієї єдності, – те, що підтримало б нас усіх.

Цим дописом не роздаю інструкції, а рефлексую над ситуацією та тим, що зробить нашу спільну боротьбу ефективнішою. Я можу спрогнозувати коментарі на кшталт “не треба нам казати, що нам робити”, але й нам не треба казати, що робити! Або “знову ви ниєте, як вам хреново, хоча насправді…”. А насправді ніхто, хто не був у взутті вимушеного мігранта, не може сказати, що воно насправді.

У нас є спільний ворог, і що більш ми єдині, то вищі наші шанси. Оце все ми, ви, а ви тойво, а ви сейво… Навіщо? 8 липня українці подіяли єдиним організмом, без розділення на місце перебування. І так буде без нагадувань, принижень, зверхності.

Анастасія Мельниченко, журналістка, громадська діячка, письменниця, гостьова дослідниця департаменту психології Принстонського університету