Від “Україна 404” до “Росія відродила життя”: як змінювалася за 10 років кремлівська пропаганда на окупованих територіях

Російсько-українська війна, яка почалася 2014 року, стала чи не першою, де інформаційна складова є такою ж важливою, як і військова. Підконтрольні Кремлю медіа на окупованих територіях Луганської, Донецької областей та Криму, а з 2022-го – на територіях новоокупованих частин Запорізької та Херсонської областей, стали потужним й дієвим інструментом легітимізації незаконних процесів, що відбувалися там, і підриву довіри до України.

Уже 2015 року на взятих під контроль військовими РФ Луганщині та Донеччині відключили українське телебачення, зі зв’язком були проблеми. Та й далеко не кожен з місцевих жителів звертався по новини до інтернету. Більш звичними, принаймні для невеликих населених пунктів, були телебачення та друковані ЗМІ. 

Адже в умовній провінції місцеві газети досі не втратили популярності та ваги для багатьох людей, які звикли довіряти друкованому слову. Особливо, якщо це не новостворене медіа, а знайоме тобі десятиліттями.

Таке, як, наприклад, “Восточный Донбасс”, який виходить в нині окупованому Довжанську (тоді Свердловську) Луганської області. Газета була заснована ще 1938 року, називалася “За стахановские темпы”, “Знамя шахтера”, “Заря Донбасса”… Розповідала про місцеві події, навіть майже перейшла на українську мову. Але після окупації редакція (ті, хто лишився при “новій владі”) швидко “перевзулася”, назвалася “Восточным Донбассом” й почала обслуговувати окупантів.

Як змінювалася пропагандистська риторика за 10 років окупації Луганщини, які наративи змінювалися, а які залишалися “вічними”, яким чином і чому переносилися акценти у російській пропаганді, ZMINA простежила на прикладі публікацій у цьому виданні протягом 2015–2024 років, а також поговорила про це з медіаекспертами.

Про події Майдану 2013–2014 років в газеті писали дуже обережно, акцент робили більше на господарські справи. Згодом, коли у містах Луганщини, зокрема й у Довжанську, почалися мітинги під російськими прапорами, публікації у місцевій пресі стали давати короткий опис подій. На це був запит: більшість місцевих жителів не розуміла, що відбувається, тож хотіла хоч якоїсь інформації.

Згодом у місті з’явилися озброєні люди без розпізнавальних знаків, до них доєдналося місцеве “казачество” на чолі з Олександром Гайдеєм. Вже у травні стало зрозуміло, що ситуація в місті докорінно змінилася, і української влади тут більше немає. Але яка влада прийшла, теж було незрозуміло.

До речі, прапор України біля місцевого виконкому зняли, але тривалий час ані російського, ані “новоросійського” тут не було. Підіймали лише прапор міста. Довжанськ наче застиг в очікуванні: що буде далі?

Тоді тут були навіть два очільники міськради: один законний – Олександр Шмальц, другий – “народний мер” Олександр Сухачов, “призначений” “казаками”.

Довжанськ, тоді Свердловськ, був єдиним містом, де мер, обраний за законами України, залишався у міськраді ще кілька місяців після початку окупації.

Гайдей в інтерв’ю одному з російських пропагандистів казав так:

“Ми його не чіпаємо, бо він потрібний – документи підписувати. Якби ми хотіли його з’їсти, ми вже його з’їли б і на сніданок, і на обід. Він ніколи нічого в місті не робив… Тому ми поставили до міськвиконкому свою людину. Сьогодні всі питання вирішує наш народний мер Андрій Валерійович Сухачов, а Шмальц просто сидить у кабінеті наляканий”.

Міська рада саморозпустилася, а мер пішов у відставку аж 9 грудня 2014 року. Шмальц пояснив це тим, що вони стали “нелегітимним органом влади”.

Скриншот з випуску “ВД”, 2015 рік

Уже після так званих референдумів про відокремлення від України та “незалежність”, які відбулися 11 травня, проросійська направленість публікацій у місцевій пресі стала дуже відчутна. Хоча спочатку риторика була більш розгублена: “Україна нас кинула, Росії ми не потрібні”.

Але дуже швидко російські пропагандисти за прикладом окупованого Криму (“кримчани – окрема особлива спільнота”) почали працювати над створенням аналогічної “спільноти Новоросії”. Головні акценти робилися на братській спорідненості жителів Донбасу і росіян, а гасло “Росія нас не кине” стало панівним у публікаціях місцевої преси.

Саме у 2014–2015 роках по місцевих медіа, які пішли на співпрацю з окупантами, почали розходитися пропагандистські наративи, які стали “вічними” й використовуються досі.

Вічні теми: “український нацизм”, “повернення історичної правди”, “Росія нам допоможе”

Один з найпоширеніших наративів, який нікуди не дівся й навіть посилився за 10 років, це “Україна – маріонетка Заходу”. Регулярно на сторінках видання з’являлися публікації, де розповідали, що “Захід використає Україну й нічого не дасть на заміну”.

2014 року західні країни обвинувачували у створенні й фінансуванні Майдану, 2015-го – у тому, що НАТО хоче “розширити кордони, щоб загрожувати Росії й молодим республікам”.

З’явилися публікації про те, що Україні “не світить” членство в ЄС, що безвіз ось-ось скасують. Кожного випуску публікувалися матеріали, як все погано в Україні. Натомість поруч йдуть публікації про те, як добре жити в “республіці”.

Загалом тема “демонізації” України дуже поширена впродовж всіх 10 років окупації. Але найбільш агресивною вона була у перші роки проголошення так званих ЛНР-ДНР. На противагу “поганій Україні” завжди малювався образ “доброї Росії” або “молодої республіки, що розвивається”.

Пізніше у газеті навіть з’явився цілий проєкт під назвою “Страна 404”, тобто “країна, яка не існує”. Звісно, йшлося про Україну. Він тривав кілька років. Окремою його рисою був тон: саркастичний, такий, що висміює, принижує Україну, її владу та громадян.

Також “вічними” у російських пропагандистів є теми “нацизму в Україні” і “Великої Вітчизняної війни”.

У 2014–2021 роках за них чіплялися, як за те, що об’єднує Росію та Донбас, розповідали про події тих часів з погляду російської влади як єдиних переможців у тій війні. А вже з початком повномасштабного вторгнення наратив про героїв “СВО” як нащадків героїчних солдатів Великої Вітчизняної став панівним у місцевій пресі.

Не пропускали тут і тему Криму, який “повернувся додому”.

Також постійно намагалися легітимізувати нові “органи влади” невизнаних “республік”: своїх “президентів”, “мерів”, “податкову”, “міліцію”… Публікуються повідомлення про угоди з Росією, між “ЛНР” та “ДНР”, про участь жителів “республік” у міжнародних конкурсах, звернення ватажків терористів до ООН, ОБСЄ тощо.

На противагу “тяжкому життю” в Україні щороку кожний випуск газети публікував статті про “казкове життя” в “ЛНР”.

Нікуди не поділася, а ближче до повномасштабного вторгнення й стала більш поширеною тематика відновлення історичної правди, а також повернення конституційних кордонів “республік”.

Упродовж всіх 10 років окупації у “ЛНР” вибудовують систему нових дат, “пантеон” нових героїв – визволителів від “українського фашизму”.

Також нікуди не зникала тема “повернення до Росії”. Відповідно до завдань від кураторів, вона то послаблювалася, то посилювалася, досягши апогею у вересні 2022 року, коли РФ оголосила про “включення” окупованих територій Луганщини до складу РФ.

Ще дві “вічні” теми: православ’я та “патріотичне виховання дітей”, яке майже завжди подається в мілітаризованому контексті.

Нові тенденції: менше про жахи, більше про відродження з Росією

Як не дивно, але після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну місцева преса тривалий час майже нічого не писала про бойові дії, дивним чином оминаючи тему агресії. А ось про “звільнені” від “української окупації” регіони повідомляла регулярно, ілюструючи інформацію лише позитивними прикладами: про гуманітарну допомогу, про відновлення зруйнованих підприємств. Звісно, не згадуючи про те, хто їх зруйнував. Загалом всі такі публікації проходять під гаслом “Лише з Росією сюди прийшло життя”. 

Підсилюється це тематикою “братніх народів” Росії та Донбасу. З 2022-го регулярно з’являються матеріали про допомогу різних регіонів РФ у розбудові Донбасу.

Після входження “республік” до складу РФ восени 2022 року в місцевій пресі превалює тематика “возз’єднання після української окупації”, розповіді про регіони РФ як вже “своєї” країни, про те, що “ми з Росією назавжди”, про єдність “русского міра”.

Життя в “ЛНР” у складі РФ на шпальтах газети стає ще більш казковим. І вже з 2023 року все менше згадок місцевих “очільників”, а все більше – Путіна. Навіть є рубрика “Сам сказав”, де під “сам” мається на увазі президент РФ.

Також з 2022 року простежується розкручення нового наративу, спрямованого на молодь. А саме – героїзація готовності померти за Росію, дуже часто на прикладі членів “Молодої гвардії”. До речі, Довжанськ розташований неподалік Краснодона, де, за книгою радянського письменника Олександра Фадєєва, був осередок молодіжного спротиву фашистам під час Другої світової війни. Тож молодогвардійців тут ставили у приклад молоді багато років ще до початку російсько-української війни. Але з 2022-го тематика готовності померти за Росію присутня майже в кожному випуску газети “Восточный Донбасс”. 

Цікаво, що саме з початку повномасштабного вторгнення разом із православною тематикою у газеті дуже часто стали з’являтися статті про “традиційні сімейні цінності” – у повній відповідності до таких же тем і їхньої подачі в російських медіа.

“Людські історії” та “Глас народу” 

Для того, щоб підвищити довіру до інформації, яка подається у газеті, широко використовують такі формати подачі, як “Людські історії”, “Глас народа”, “Нам пишуть” тощо. Емоційно забарвлені публікації сильніше сприймаються читачем, запам’ятовуються, а також викликають більшу довіру, оскільки “це кажуть прості люди”. У підсумку більше довіри отримують і всі публікації видання загалом.

Технології “розділяй і володарюй” мають великий попит у роспропаганді

З тим, що від початку окупації частин Луганщини та Донеччини у 2014 році та до сьогодні наративи пропаганди на цих територіях зазнавали змін, відображаючи еволюцію цілей та стратегії Кремля, погоджується медіаекспертка, засновниця “СтопFake” Ольга Юркова.

Так, у 2014–2015 роках домінував наратив “російської весни” і “громадянської війни” в Україні: нібито спонтанного народного повстання проти “нацистської і фашистської хунти”, якою називали законну українську владу. Його метою було виправдати вторгнення та окупацію, мобілізувати підтримку серед населення. Для його просування застосовували як інформаційні заходи, такі як дезінформація, розпалювання ненависті, так і фізичне залякування.

Цей наратив підсилювався пропагандою, спрямованою проти української державності, яку Росія поширювала на різні аудиторії, в тому числі внутрішньоросійську, світову та українську, зокрема аудиторії на ТОТ. Головна мета цієї пропаганди – дискредитація усіх атрибутів держави Україна: влади, армії, реформ, політиків, будь-яких суспільних інституцій, громадянського суспільства тощо.

Тобто головною мішенню була Україна як держава. Водночас пропагандисти поширювали й антизахідні наративи: нібито Україна – маріонетка Заходу, який використовує її для протидії “русскому міру”.

Ще один меседж, спрямований на аудиторію ТОТ – “в Україні вас не чекають”: історії про те, що місцеві жителі і влада не хочуть приймати переселенців, їм не дають роботи, виплат тощо. Водночас на підконтрольній території поширювались фейки про “поганих” переселенців. Цю технологію “розділяй і володарюй” російська пропаганда використовувала для формування розколу між жителями Сходу і Заходу України, російськомовними та українськомовними тощо. Таким чином жителів ТОТ залякували, щоб у них не було й думки виїхати на підконтрольні території. 

Починаючи з 2016 року, пропаганда на ТОТ почала акцентувати на “інтеграції” окупованих територій до зони впливу РФ. Незаконні формування “ЛНР” і “ДНР” зображували як “молоді республіки”, що будують власну державність, підкреслювали “історичні”, “культурні” та “економічні” зв’язки з Росією. Метою було легітимізувати окупацію, зробити її незворотною, залучити ресурси РФ. Для цього використовували не лише фейки та дезінформацію, а й так звану м’яку силу – культурні заходи, спортивні змагання, пропаганду “переваг” життя у “молодих республіках”.

Якщо доти пропаганда радше формувала громадську думку, то після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну розпочалася пропаганда воєнного часу, мета якої – перемога у війні.

По-перше, значно посилилися вже відомі нам антиукраїнські наративи про “нацизм”, “фашизм”, “маріонетку Заходу”, від якого жителів ТОТ “рятує” Росія, проводячи “денацифікацію” та “демілітаризацію”.

По-друге, найбільшу частку на пропагандистських ресурсах складає контент із прославлянням “перемог” російської армії й дискредитацією ЗСУ, яких змальовують як слабких та таких, що весь час отримують поразки, і водночас як жорстоких воєнних злочинців, що безжально вбивають мирне населення, нібито обстрілюють школи, використовують дітей, як живий щит тощо. Поширеним явищем є звинувачення ЗСУ в обстрілах на ТОТ, коли йдеться про мирні об’єкти.

По-третє, жителів ТОТ намагаються переконати у тому, що їхнє життя весь час покращується: у них нижчі ціни, добре працюють комунальні служби, Росія надає соціальну допомогу на противагу решті України, де стає все гірше, влада не турбується про народ, усіх мобілізують на війну.

Ці меседжі просуває як місцева колабораційна влада, так і підконтрольні їй медіа. Також на всіх ТОТ з початком вторгнення створили мережу нібито місцевих телеграм-каналів, які прославляють Росію і її “покращення” життя на ТОТ, таке як, наприклад, “відбудова” Маріуполя. Щоб виправдати заселення територій росіянами, використовують риторику “історичної справедливості” та “возз’єднання братніх народів”.

Території – новоокуповані, пропагандистські методи – перевірені часом

Медіа-експертка Інституту масової інформації (ІМІ) Наталія Виговська досліджує телеграм-канали окупаційної влади та підконтрольні РФ медіа, зокрема газети. Аналізує контент і структуру медіа, створених окупантами, їхній розвиток.

Ці процеси на новоокупованих територіях йдуть дуже жваво, хоча й не зовсім так, як планували росіяни, вважає вона.

“Окупанти планували захопити Харків, Херсон, Запоріжжя, міста та області повністю. Умовно кажучи, вже писали гранти для президентського фонду культурних ініціатив РФ та інших подібних, щоб отримати федеральні гроші, на які планували відкриття мережі медіа з центром у Харкові. Тобто Харків мав стати, за їхнім задумом, таким собі медіацентром нових окупованих територій”, – каже вона.

Але після того, як окупантів погнали з-під Харкова, а потім з Херсона, центр пропагандистської структури заснували у Мелітополі Запорізької області. Саме там розвивається медіахолдинг, за яким стоїть відомий кремлівський пропагандист Олександр Малькевич.

Спочатку окупанти використовували вже наявну базу, наприклад, телеканал, який їм фактично віддав колаборант Сальдо. Зараз почали підсилювати радіомовлення. Якщо раніше було лише “Za-радіо”, то тепер окупанти включили в свій медіахолдинг радіо “Свободный Бердянск”.

“Звісно, є центральні російські пропагандистські медіа, які ловляться, завозяться тощо. З місцевих є газета “Запорожский весник”, яка входить в холдинг, її розповсюджують щотижнево накладом 300 тисяч примірників”, – говорить експертка.

Більшість тих, хто опікується цією пропагандистською мережею, – завезені росіяни, які позиціонують себе як “запоріжці”, що “рятують свою область”.

З місцевих у цих медіа працюють лише юні журналісти та журналістки, технічний персонал – місцеві колаборанти, розповідає Наталія Виговська і додає, що за останні рік-півтора росіяни дуже посилили вплив на молодь:

“Я досліджувала це через ініціативи, що впроваджуються на окупованих територіях. Вони фінансуються, зрозуміло, за гроші федерального бюджету Росії, але суми значно збільшилися”.

За словами експертки, це дуже потужна пропаганда. Ще в перший рік повномасштабного вторгнення окупанти почали ненав’язливо залучати молодь до своїх ініціатив. На другий рік війни це перетворилося у повноцінну потужну стратегію, зокрема напередодні Дня Перемоги, який широко відзначають у РФ.

У межах цієї підготовки почалися систематичні псевдонаукові засідання, конференції, круглі столи, зустрічі зі школярами та студентами щодо протидії нацизму. Розмови про те, що Україна спаплюжила історію, а Росія її відновлює.

Те саме росіяни багато років робили на окупованих з 2014-го територіях.

Окупантам фактично не треба боротися з українським контентом: вони повністю заблокували доступ до нього:

“Можна вийти на українські або іноземні медіа, лише якщо ти маєш VPN. Це досить складні маніпуляції з телефоном, переставлянням карток тощо. І тут виникає питання, а наскільки просунуті користувачі на окупованих територіях? Та й наскільки небезпечно мати VPN, бо будь-коли тебе можуть зупинити на вулиці, перевірити телефон, і щонайменше тебе відправлять на підвал”.

Тож можна з упевненістю сказати, що на окупованих територіях відбувається дуже жорсткий, потужний тиск викривленої інформації, яка поступово продавлює українців, які залишилися там.

Продавлює саме критичне мислення, вважає експертка, і людина починає сумніватися в тому, де правда, де неправда. Відсутність доступу до адекватної інформації забирає у людини волю.

“До речі, перший рік повномасштабного вторгнення в газетах і офіційних медіа окупантів не було майже нічого про війну. Наратив був такий: життя почалося з моменту “деокупації” території від “злочинної української влади. Головні наративи – “ми відновлюємо, будуємо, створюємо”, – констатує Виговська.

Україну, за її словами, як і раніше, на окупованих з 2014 року територіях звинувачували у всьому: “нічого не робила, не лікувала, почала війну” тощо.

Лише десь за рік, 2023-го, стали з’являтися новини про “СВО”, але про те, як Росія “виграє по всіх фронтах”.

Ще один наратив окупантів – “Україна вас кинула”. Його адресують людям з проукраїнською позицією, кажучи: “Нікому в Україні ви не потрібні, ви маєте стати росіянами, і ми подбаємо про вас. Інакше ви й тут не будете потрібні”.

“Підкріплюється це показовими відео, коли людину з проукраїнською позицією видворяють з однією торбочкою, і вона йде пішки до підконтрольних районів”, – розповідає Наталія.

Тож люди в окупації наочно бачать, що буде, якщо вони висловлюватимуть свою позицію.

“Також я побачила, що пропагандисти, колаборанти на другий рік повномасштабки стали зухваліші, впевненіші. Якщо раніше вони “не світилися”, що працюють на окупаційних ресурсах, їхніх імен не було у вихідних даних, то тепер не ховають свого статусу”. 

Водночас наратив “Росія дорівнює “Мир і прогрес” нікуди не дівся. 

“Але коли ти знаєш історію місцевих підприємств, якими вони були на момент початку повномасштабного вторгнення, виходить, що чим пропаганда потужніша, тим менше вона приносить результатів”, – каже Наталія.

Ще один метод російських пропагандистів – дегуманізація українців: якщо ти людина з проукраїнською позицією, то, скоріш за все, ти терорист. Якщо ти терорист – значить ворог, описує Наталія відповідний посил пропаганди:

“Прямо ніхто не каже, якщо ти за Україну, то ти не людина. Але з того формату, в якому окупанти описують життя на підконтрольних Україні територіях, зчитується саме цей наратив. Тобто, якщо ти підтримуєш Україну, ти не є людиною, а якщо ти не людина, то твоя цінність нульова. Загалом, це суто радянський підхід, нічого нового – людина гвинтик, не має цінності, колектив – це сила”.

Загалом, на думку експертки, Україна не була готова до такого рівня потужності російської пропаганди на окупованих територіях. І чітких відповідей, як звільнити людей від її впливу, на жаль, поки що немає:

“Звісно, що викривлений інфопростір можна заміщувати об’єктивними даними, але мені здається, це може бути як з людьми, що потрапили в секту. Навіть, коли людину звідти витягти, вона вже не буде такою, як раніше. Це дуже складна тема”.

Що залишається робити українцям? Продовжувати ідентифікувати пропагандистів, писати про них, розвінчувати міфи, фіксувати фейки…

“Вони мають відповісти за все. Віра в це підтримує. Коли до тебе звертаються з СБУ, прокуратури за інформацією, коли відкривають справи, це дає надію на справедливість”, – говорить Наталія Виговська. 

Росіяни активно готують “медіакадри” на захоплених територіях: для них це надважливо

Представниця ІМІ, медіаекспертка Валентина Троян зазначила, що акценти у пропагандистських ЗМІ дуже помітно почали змінюватися саме з початку повномасштабного вторгнення.

“Можу це стверджувати на прикладі окупованої Луганщини. Так, з лютого нинішнього року стали помітні зусилля окупантів у підготовці своїх “медіакадрів”. З’являються такі собі “школи блогерів”, розраховані на молодь. Активність молоді всіляко заохочується, тому що окупанти хочуть створювати якомога більше медіа, але людей для цього не вистачає”, – каже Валентина.

Створюються нові “медіа”. Вони використовують нові підходи. До прикладу, таке видання як “Донбас медіа” майже не пише про війну, тут розміщують переважно розважальний контент. Проводять опитування, щоб зрозуміти вподобання.

“І ці матеріали розраховані на те, щоб створювати ілюзію, що лише з Росією є життя. Я дивилася, які вони роблять матеріали з Маріуполя. Акцент на тому, що Росія повертає на окуповані території мирне життя, ставлять безліч яскравих фото, багато пишуть про плани, про майбутнє… До прикладу, планується якийсь сквер. Невідомо, коли його побудують, але він має бути красивим. Позитивна ж інформація? Безумовно”, – описує експертка останні тенденції пропаганди на окупованих територіях. 

Тобто, якщо до повномасштабного вторгнення і на його початку людей здебільшого залякували, то після окупації стали заспокоювати, намагаються створити ілюзію “повернення до мирного життя”, щоб саме перебування в Росії асоціювалося у цих людей зі спокоєм.

Відповідно, й грошей у пропаганду росіяни зараз вкладають значно більше, ніж це було до повномасштабки й до так званого референдуму про входження у склад Росії.

“До речі, методи російських медіа для росіян, і методи моїх колишніх луганських “колег” різні. Медіа у Росії розповідають про те, які росіяни герої, яка в них сильна країна, їм важливо згуртувати людей. Такі сюжети зазвичай краще “заходять” адекватним людям. А на окупованій Луганщині завжди робили акцент на тому, яка погана Україна. Вони на цьому рівні й застигли, не думаю, що росіяни їх витягнуть на новий”, – вважає Валентина.

Росіяни вже теж починають втомлюватися від жахів, тож пропагандисти розуміють, що їх потрібно переключати на щось позитивне, щоб не викликати відразу до контенту медіа і небажання дивитися, каже експертка.

“Вони знайшли такий шлях: розповідати про “добрі справи”: хтось щось комусь повіз, якось допоміг… Принаймні таку тенденцію я бачу у провінційних медіа”, – уточнює представниця ІМІ.

Певно, що з “входженням” до складу РФ на тій же Луганщині впроваджуватимуть спільні стандарти: вже відкриваються окремі корпункти, наприклад, телеканалу “Росія-24”. Вони працюватимуть водночас із “Луганськом-24” – частиною локального медіахолдингу ГТРК “ЛНР”.

“Останній також підконтрольний Росії, звісно, але росіяни недарма спеціально відкрили корпункт ВГТРК в Луганську. Пропаганда працює, коли вона непомітна. А медіа Луганська вже багато років “несут дичь”, як то кажуть. Якщо підходи не зміняться, більшість місцевих так і сміятимуться над їхніми “новинами”, – каже Валентина.

Також ГТРК відкриватиме корпункти в кожній області на окупованих територіях.

Запускатимуть окупанти й своє мережеве видання “Новое.Медиа” на окупованих територіях, головна редакторка – росіянка. Поки що анонсували чотири осередки: Луганщина, Донеччина, Херсонщина, Запоріжжя.

“До кінця року планують відкрити 20 локальних редакцій у рамках цієї мережі. Його редакторка – Лариса Ржондовська, росіянка, блогерка, авторка телеграм-каналу “Дорогая хурма”, – уточнила експертка.

У квітні 2024-го осередок цього медіа – про Донбас та “Новоросію” – запрацював у Ростові-на-Дону.

“Але найнебезпечніше, що росіяни залучають молодь до співпраці, а зробити це не так уже й складно, особливо, коли живеш у тих обставинах. Дуже важко з цим боротися”, – резюмує Валентина Троян. 

Найнебезпечніше для України – залучення молоді до створення й поширення кремлівської пропаганди

Про те, що найнебезпечнішим для України у медіасфері на окупованих територіях є залучення молоді до створення і поширення кремлівської пропаганди, говорить і медіаекспертка, представниця ІМІ в Донецькій області Юлія Гаркуша.

“Росіяни знають, що роблять, бо саме з молоді треба починати. Шкода, що так, але вони знаються на цій справі”, – каже вона.

Так, зараз дуже активно використовують для цього так звані геймерську та анімешну культури. Наприклад, із використанням цікавого й зрозумілого молоді сленгу розповідають про відбудову Маріуполя, не пояснюючи, звісно, хто його зруйнував.

“Молодь швидко й легко можна зацікавити якоюсь ідеєю, прибрехати, навішати локшини на вуха, і все – людина вже в їхніх руках. А якщо це ще й телебачення, тебе показують по телеку – то ж взагалі топ. Таким чином окупанти зрощують нове покоління пропагандистів. Протидіяти цьому дуже складно, на жаль”, – резюмує експертка.

До речі, від самого початку пропагандисти на новоокупованих територіях Донеччини, зокрема у Маріуполі, зробили ставку саме на телебачення.

“Буквально в перші дні окупації налагодили ефір, відновили мовлення. До речі, російська армія не чіпала Приморський район саме тому, що там стояла телевежа, вона вціліла”, – розповідає Юлія.

Туди, де ще не було налагоджене мовлення, окупанти привозили великі монітори, стільчики. У тому ж Мангуші біля сільради, або в Маріуполі на лівому березі, на площі Свободи –  крутять свої сюжети, уточнює експертка.

“Тобто вони намагаються зомбувати людей у будь-який спосіб, атакують, як тільки можуть”.

Попри все, Юлія Гаркуша впевнена, що за свою пропагандистську діяльність, за знищення української ідентичності молоді відповідатиме за законом принаймні нижча ланка: колаборанти, які пішли на змову з ворогом.

“А зараз я просто роблю свою роботу. Наприклад, по 5–7 разів на місяць буваю у відділку поліції та СБУ, даю покази, впізнаю колаборантів. Роблю новини про них. І маю надію на те, що вироки їх дочекаються”, – каже представниця ІМІ.