“Дзвінок Байдену” та інші тортури: херсонець Ігор Аненков із хворим серцем 70 днів виживав у полоні та навіть зафільмував своїх викрадачів

Херсонець Ігор Аненков був моряком цивільного флоту, але 2020 року через хворобу серця втратив можливість вести професійну діяльність. Під час окупації Херсона він разом з родиною проживав у власному будинку. 7 серпня 2022 року його звідти викрали ефесбівці та привезли до Херсонського ізолятора тимчасового тримання. Після ІТТ його перевезли до СІЗО в Олешках, звідки відпустили додому 15 жовтня 2022 року.

У камері, де утримували Ігоря, не було нормального туалету, рукомийника, вікон та ліжок. За 70 днів неволі він жодного разу не їв нормальної їжі, не приймав душ і не дихав свіжим повітрям. Понад три тижні він був змушений голодувати й дуже схуд. Через хворе серце в умовах спеки та браку повітря Аненков постійно задихався. Але йому не надавали медичної допомоги й на всі його прохання відповідали: “Тут усі хворі”.

До Аненкова не застосовували тортур на допитах, але він бачив і чув, як інших бранців підвішували за руки до ґрат, били електричним струмом, лупцювали, ґвалтували та змушували падати на дошку з цвяхами.

Ще до війни Аненков встановив біля будинку систему відеоспостереження і під’єднав її до ноутбука. Попри те що під час обшуку росіяни забрали ноутбук, на серверах залишилися копії відео, де були зафіксовані обличчя та автомобіль викрадачів чоловіка. Він припускає, що це були працівники ФСБ. 

Про те, як йому вдалося вижити в Херсонському ІТТ та Олешківському СІЗО, а також про злочини, які там вчиняли росіяни, Ігор Аненков розповів документаторам ZMINA. 

Затримали в межах “плану з вилову терористів” і пообіцяли, що він не виживе у в’язниці

До 2020 року херсонець Ігор Аненков працював старшим помічником капітана на кораблі. Під час останнього плавання до Сінгапуру він потрапив до лікарні, де дізнався, що має  ішемічну хворобу серця. Тоді ж лікарі порадили йому весь час носити із собою нітрогліцерин.

Коли росіяни окупували Херсон, Аненков разом із дружиною ходив на всі проукраїнські мітинги. Це тривало доти, доки ворог не розігнав протестувальників сльозогінним газом та пострілами.

“У Херсоні збирався ще один мітинг на початку квітня, про який, мабуть, мало хто й знає, оскільки він уже був не на площі Свободи, а біля пам’ятника Шевченку. Це було останнє зібрання. Люди постояли близько 40 хвилин і швидко розійшлися. Цей район оточила Росгвардія з БТРами та технікою. Їх було настільки багато, ніби вони наступали на Київ“, – згадує Ігор Аненков.

Ще до війни він встановив біля будинку систему відеоспостереження і під’єднав її до ноутбука. 7 серпня 2022 року чоловік через приставку до телевізора дивився новини з телеграм-каналів. Раптом він побачив, як до його будинку під’їхав мікроавтобус “Hyundai”, з якого вийшли четверо чоловіків у цивільному одязі. Один з них мав пістолет, Ігор побачив, як він дістав його із задньої кишені штанів та переклав до передньої.

“Я вийшов і кажу: “Хто ви такі? Що ви хочете?” Вони відповіли: “Ми з воєнної адміністрації. Ви такий-то – такий-то?” Я підтвердив. Вони попросили в мене  паспорт і сказали: “Ви маєте з нами поїхати“. Тоді я їм говорю: “Покажіть свої документи“. Вони посміхнулись, показали на пістолети й типу “сідай у машину“, – розповідає Ігор.

Його дружина, яка вийшла з будинку, запитала, куди вони хочуть відвезти її чоловіка. Ті їй відповіли, що з ним мають поспілкуватися в “адміністрації”. Мету та причину затримання їй так ніхто й не повідомив. Після цього чоловіка посадили на задньому сидінні мікроавтобуса, затиснувши між двома росіянами. Він помітив, що окрім табельної зброї (пістолетів) вони також мали із собою автомати, які лежали в салоні мікроавтобуса.

Від’їхавши від оселі, спецслужбовці натягли чоловікові на голову чорну в’язану шапку та запитали, де його мобільний телефон. Він відповів, що залишив його дома. Тоді росіяни розвернулися, поїхали до будинку Ігоря та забрали телефон. Аненков весь цей час сидів у машині.

Приїхавши до головного ізолятора тимчасового тримання, ефесбівці витягли Ігоря з машини та, штовхаючи в спину зброєю, змусили піднятися на другий поверх. Там його завели до кімнати з чотирма людьми, один з яких стояв у нього за спиною.

“З мене зняли шапку. Почали кричати: “Ми що захочемо з вами, те і зробимо! Звідси далеко не всі виходять! Тут немає законів!” Вони почали як собаки на мене кидатись, пістолетами в обличчя тикати, погрожувати й так далі“, – описує розмову моряк. 

Ігоря питали, чи він не стежив за машиною одного з колаборантів. Коли чоловік почав казати, що він не розуміє, чого від нього хочуть, ефесбівці почали називати його терористом та погрожувати розстрілом. Також вони погрожували відправити Ігоря до “ЛНР”, де його, за їхніми словами, точно мали стратити. 

Після слів про “виконання плану з вилову терористів” росіяни пообіцяли чоловікові, що він або не виживе у в’язниці, або його посадять на 20 років “за пособництво терористам”.

“Я їм кажу: “Я й тиждень не проживу, бо в мене серце хворе“. А вони мені відповідають: “От ми тебе зараз поб’ємо“. Я кажу – бийте. Якщо помру, буде краще мені й вам. І мене не били. Жодного разу“, – запевняє Аненков.

“Дзвінок Байдену” як найжорстокіше катування струмом

Після допиту Аненкову знову натягнули на голову шапку, скрутили руки та повели до підвалу. Як виявилося, у кожного ув’язненого була своя шапка, без якої він не міг виходити з камери. Якщо до них заходили наглядачі, вони мали обов’язково стати обличчям до стіни.

У камері, куди привели Ігоря, був чоловік, на ім’я Сергій, якого пізніше перевезли в Москву до Лефортова. У Херсонському ІТТ він перебував четверту добу. Чоловіка постійно били та катували.

“А ця камера була як кабінет. Тому що там стояв сейф, поламаний стіл, шафа лежала на підлозі. Сергій її використовував як ліжко. Все було в плісняві, чорне. Вікна були заварені металом, і стояла решітка з арматури. Через дірку під стелею з коридору трохи потрапляло електричне світло. Там була напівтемрява. Літо, спекотно, повітря зовсім немає. Немає чим дихати“, – пригадує Ігор.

Перші дві ночі він намагався спати на двох стільцях, на яких уже повністю згнив поролон. Потім його співкамерник запропонував спати по черзі на шафі.

Коли до камери прийшов один з росіян, який затримував Ігоря, той попросив подушку або матрац. Але росіянин лише з нього посміявся і сказав, що вони не можуть забезпечити всім необхідним 80 в’язнів.

Замість туалету була п’ятилітрова пляшка, а на двох видавали лише один літр питної води.

Через два-три дні ефесбівці зайшли до камери Ігоря і з подивом запитали в нього та інших, що вони там роблять. Отримавши відповідь, що їх сюди “посадили їхні колеги”, спецслужбовці заявили бранцям, що це їхня камера, і завели туди якогось молодика. Пізніше вони дізналися, що це був начальник відділу кадрів однієї з херсонських поліклінік. За пів години Ігоря та Сергія перевели до іншої камери, а чоловікові, який там залишився, наказали повідомити наглядачів, що попередніх в’язнів переселили до місця загального тримання.

“Тобто в них між собою не було комунікації. До нас тоді прийшла друга група ефесбівців. Вони навіть не могли зателефонувати своїм і сказати: “Ось так і так”… Я не знаю, як у них усе це робиться. Було таке враження, що вони не знають один одного”, – пояснює Аненков.

Чоловіків перевели до камери в тому самому крилі. Вона містилася за дві камери від попередньої, і в ній перебувало від семи до дев’яти людей. Їхня кількість постійно змінювалась, оскільки одних забирали, а на їхнє місце приводили інших.

Ігор згадує, що в камері, не розрахованій на таку кількість людей, був бетонний виступ. Він був схожий на сцену для “естради”. Його використовували замість ліжка, оскільки на останньому ледве-ледве могли вміститися шестеро осіб. Для цього бранці мали лежати як “оселедці в діжці”. Поки одні відпочивали, інші співкамерники або стояли, або сиділи на прикручених до підлоги стільцях. Поруч з ними стояв стіл, який теж був прикручений до підлоги. Стіни та підлога в кімнаті були вкриті цементом, що за своєю структурою нагадував наждачку.  

На імпровізованому ліжку замість постільної білизни лежали брудні поліцейські куртки, на яких вони спали.

Через нестачу повітря Аненков постійно задихався. Щоб прийти до тями він у спекотні дні стояв біля дверей, крізь щілину в яких до камери потрапляло хоч якесь повітря. До задухи додавалася пліснява та висока вологість у приміщенні.

“Я вже не кажу, що там такий сморід стояв. Ми вже його й не чули. Всі брудні, вонючі. Самі розумієте, у камері без вентиляції стояла баклажка із сечею. Коли заходив хтось із наглядачів, у них самих це викликало блювотний рефлекс. Вони заходять і кажуть “буе-е-е”, закриваючи водночас рота й носа”, – розповідає чоловік.

Через брудний одяг у камері стояв жахливий сморід. У хлопця, який там сидів три тижні, на футболці не було видно навіть малюнка. Настільки брудною та засмаленою вона була. До цього також призводила неможливість елементарно помитися та відсутність засобів особистої гігієни

У камері не було вікна, а світло давала лише одна тьмяна лампочка, через що в камері завжди була напівтемрява. 

З перших днів ув’язнення Ігор перестав їсти, це сталося через його пригнічений стан, недостатність їжі та відсутність туалету. Зрештою, це голодування тривало 23 дні. Ігор пригадує, що за шість днів перебування в неволі наглядачі лише один раз їм принесли в обрізаній п’ятилітровій пляшці злиплі макарони. Бранці, яких росіяни утримували довше, були такі голодні, що їли все, що їм давали. 

Замість туалету також була п’ятилітрова пляшка, яку навіть не завжди виносили після наповнення. Тому чоловіки змушені були терпіти доти, доки охоронці не дозволяли їм вилити її вміст. Для цього одну людину виводили з камери з двома пляшками: з однієї вона виливала випорожнення, а до іншої набирала воду для пиття. Питну воду можна було набрати з крана, але один з охоронців наказав наливати її з відра для миття підлоги. Один із бранців розповів Аненкову, що на ньому висіла брудна ганчірка. Питної води, яку давали вʼязням, було замало, тому її треба було заощаджувати й пити не більш ніж два ковтки. До того ж вона була брудною. 

Тих, кому потрібно було випорожнитися, наглядачі раз на два дні водили до туалету. Однак з усієї камери могла попроситися лише одна людина.

“Охоронці стежили за утриманими навіть у туалеті, який був на вулиці. Там було віконце, яке дозволяло спостерігати за людиною протягом усього “процесу”, – додає Аненков.

В одній камері з ним перебував начальник пожежної частини, якого росіяни намагалися схилити до співпраці. Чоловіка щодня забирали на допит, звідки він інколи повертався “з банкою каші чи паштетом”. Він охоче ділився їжею з усіма своїми співкамерниками.

У Херсонському ІТТ росіяни допитували та катували бранців, застосовуючи струм. Як розповів Аненков, одне з найжорсткіших таких катувань – це “дзвінок Байдену”, коли один електрод вставляли в анус, а інший приєднували мочки вуха. Або “дзвінок Зеленському”: один електрод до мочки вуха, а інший – до геніталій. 

“Кажуть: “Дзвінок Байдену будем робить”. Крутять динамку і током луплять так, що там хлопці втрачали свідомість“, – свідчить Ігор Аненков.

В Олешківському СІЗО деякі бранці божеволіли, б’ючись головою об стінку або щоденно волаючи

12 серпня 2022 року з камери, де сидів Ігор, почали всіх викликати на допит. Того ж дня з Херсонського ІТТ забрали п’ятьох людей – чотирьох з їхньої камери та одного із сусідньої. Разом з Аненковим вивезли також пожежника, волонтера, працівника продовольчої бази (його затримали через робочу зброю у сейфі) та працівника човнової станції. Останнього росіяни забрали через напіврозібраний автомат, який висів у нього на роботі. Він просидів найдовше – понад три місяці.

Їх усіх вивели до коридору, зв’язали позаду руки скотчем, натягли на голови шапки й сказали, що ведуть “на розстріл”. Чоловіків, штовхаючи в спину зброєю, вивели на вулицю, заштовхали до мікроавтобуса та кудись повезли.

Коли Ігор в машині трішки підняв шапку, то побачив, що салоном були розкидані жіночі речі (білизна, сумки та одяг). 

Приїхавши на місце, окупанти завели бранців до якогось приміщення і там закрили. Потім їм сказали віддати шапки через “кормушку”. Пізніше вони дізнались, що їх утримували в СІЗО в Олешках.

Оглянувши камеру, Ігор побачив четверо нар без постільної білизни (залізні двоповерхові ліжка були приварені до стінки), залізний стіл, засмічений туалет і пляшки із сечею. Оскільки бранців було п’ятеро, то четверо спали на ліжках, а один на столі.

“Ми запитували в охоронця, де ми, але ніхто нам нічого не відповідав. Ми, виходить, просиділи там із 12 серпня до 15 жовтня 2022 року. Ми зрозуміли, що нас ізолювали”, – вважає він.

Щоб користуватися туалетом, бранці протягом тижня вичистили та пробили його. Єдина незручність полягала в тому, що там був відсутній злив. Тому чоловіки змушені були все зливати питною водою в пляшці, яку їм передавали через “кормушку”.

Їжу ув’язненим приносили один раз на три дні. Наглядач водночас попередньо забирав частину порцій в інших бранців. Здебільшого це були шматок хліба, прокисла картопля, солоні огірки тощо.

Не ївши 23 дні, Ігор настільки охляв, що не міг встати з ліжка. Тому він вирішив припинити голодування. 

Аненков після російської неволі

Його тіло, яке за ці дні вкрилося “пухирцями та коростою”, весь час свербіло. Він попросив у наглядачів зеленку, однак ті сказали, що цього “нє положєно”. За два тижні висипання минули.

“Розпухла нога. Щоб ви розуміли, вона була в якийсь момент у три рази більшою за другу. Коли потрапив додому, лікар сказав, що це тромбоз. А ще вночі в мене там було пару серцевих нападів, але нікого з наглядачів не було… Там не було ніякої медичної допомоги, а охоронці казали, що в них немає таких таблеток”, – додає Ігор.  

Через розбите вікно в камері восени було дуже холодно. Бранці, яких забрали ще влітку, не мали із собою теплого одягу. Вони почали хворіти, в одного почалися проблеми з нирками. Він не міг лежати від болю, тому весь час ходив кімнатою.

Ігор пам’ятає, як деякі бранці із сусідніх камер божеволіли, б’ючись головою об стіну або щоденно волаючи. До них ніхто не приходив, особливо вночі, а вдень могли зайти наглядачі та побити.

На новому місці Аненков чув, як охоронці катували бранців у сусідніх камерах: 

“Ґвалтували, били, п’яні хтозна-що витворяли. Там був просто караул. До нашої камери вони боялися підходити та спілкуватися з нами. Охоронець нам казав, що нас привезли ефесбешні шишки, що на три голови вище за їхнє начальство і воно боїться щось спитати. Сказали, що наша доля – тут подохнути”.

Ігор чув, як зранку бранців з інших камер викликали на допити й катували до 12-ї ночі. Інколи так звані “фахівці з катувань” у коридорі приковували українців наручниками до ґрат і всіляко з них знущались. Або відводили нагору до якогось кабінету. Ігор також припускає, що хтось із наглядачів міг теж бути катом. Їх було важко впізнати через закриті обличчя.

Аненкову розповідали інші бранці, що їх так само приковували до ґрат і вони так висіли або стояли день-два. Потім їх катували струмом та били палицями. Один чоловік розповідав, що після побиття він падав на дошку з цвяхами. 

На початку жовтня, після псевдореферендуму, до в’язниці приїхала комісія. Ігоря разом з іншими по одному під дулом автомата заганяли до “слідчої кімнати”. Там сиділо шестеро людей у камуфляжній формі із закритими обличчями. Вони розпитували в нього про причини та обставини затримання. Потім до камери зайшов чоловік, який почав їх розпитувати, за що вони тут сидять.

З 10 жовтня 2022 року їх почали годувати раз на день, приносили їжу в пінопластовому судочку.

На сервері відеоспостереження Аненкова залишилися відео викрадачів з відкритими обличчями

14 жовтня 2022 року до них приїхали п’ять ефесбівців у балаклавах, які затримували Ігоря. Його, як і інших бранців, викликали на допит. Впізнавши Аненкова, вони заявили, що “він тут подохне”, і вигнали його з кімнати. Наступного дня охоронець відкрив двері й сказав, що вони всі вільні. Водночас він додав: “Скажіть спасібо новому начальнику райотдєла, благодаря йому ви вийшли”. Всім, хто сидів разом з Ігорем, повернули паспорти та телефони.  

За словами Аненкова, в Олешках, крім них, у декількох камерах сиділи українські цивільні з лівого берега. В інших росіяни тримали ув’язнених за кримінальні злочини.

Після повернення додому він дізнався, що через годину після його затримання до його будинку приїхали двоє російських військових у балаклавах. Цього разу вони вимагали від дружини віддати їм систему відеоспостереження. Знайшовши в оселі ноутбук, який родина використовувала як монітор, росіяни його забрали із собою. Водночас вони залишили сервер, на який записувалася вся інформація.

“Моя родина всю цю інформацію переслала близьким, які з відео зробили скріни, де було видно два обличчя та номер автомобіля. Ще третього я бачив і міг би за фотографією його впізнати. Вони були з відкритими обличчями. Це теж було, скажімо так, дивно. Тому що всі, коли я перебував у в’язниці, казали, що ніхто не бачив їхніх облич. А хто побачив – той довго не жив”, – розповідає Аненков.

Ефесбівці, які викрали Аненкова

Після затримання батька донька написала заяву про його викрадення до поліції та СБУ. Дружина зі свого боку ходила до окупаційної влади, де їй відповідали, що нічого не знають. Попри те що в росіян були списки з прізвищами усіх, кого вони утримували. Ігор вважає, що вони навмисне приховували цю інформацію від рідних.

Після звільнення Херсона Ігор упізнав камеру, де його утримували, на фотографіях, викладених українськими правоохоронцями. Він одразу поїхав туди, щоб розповісти, як там усе відбувалось.

“Я цим хлопцям з поліції, які на місці були, казав про відкрите кримінальне провадження щодо мого викрадення. Вони відповіли: “Через декілька днів ми вас викличемо, щоб ви все розповіли”. І ось до цього дня – нічого. Потім ми самі туди ходили, щоб вони провели з нами слідчі дії. Вони нам сказали, що їм зараз не до цього, можливо коли-небудь…” – скаржиться чоловік.

Ігор розповідає, що ефесбівці завжди були в цивільному. Він також припускає, що саме вони викрадали людей на вулицях Херсона. Здебільшого до українців під’їжджав такий самий мікроавтобус, на якому забрали і його. Він зупинявся біля майбутнього бранця, з нього виходили чоловіки в цивільному, заламували людині руки, кидали її в машину та їхали далі.  

“У Херсоні дуже часто викрадали людей прямо на вулиці. І ми це неодноразово бачили на площі… Їх усі боялись. Люди ото зберуться на протест, постоять, а тоді, коли люди відходили від великої групи, підлітали мікроавтобуси, хапали пару людей і від’їжджали”, – розповідає чоловік.

Після викрадення Аненкова його дружина так само не їла 23 дні, поки її не вмовила припинити це голодування донька. За час відсутності Ігоря жінка дуже схудла. 

У 2023 році на подвір’я Аненкових прилетіли два російських снаряди, які знищили оселю, залишивши на її місці суцільні руїни. 

Зруйнований будинок Аненкових

У катівнях Ігорю не надавали жодної медичної допомоги. Передачі від рідних окупанти теж заборонили передавати. На прохання принести ліки вони відповідали, що “тут усі хворі”. Опинившись у неволі без медикаментів, Аненков неодноразово прощався з життям, думаючи, що не вийде звідти живим. 

Після того як чоловіка відпустили, у нього почалися проблеми з ногою. Вона постійно набрякає, і він за рекомендацією лікаря змушений ходити в спеціальній панчосі.