Мешканця Бучі Олександра Курдіна, який допомагав жінкам та дітям вижити у місті, викрали росіяни

Мешканця Бучі Олександра Курдіна росіяни викрали з будинку товариша 22 березня 2022 року. Окупанти надягли чоловікові на руки кайданки, затягли до БТР та вивезли у невідомому напрямку. Спочатку він опинився у Гостомелі, потім у Білорусі, а звідти потрапив до Брянської області. Наразі його місцеперебування, невідоме.

Про це виданню ZMINA розповіла цивільна дружина Олександра – Ірина Швець.

Фото з сімейного архіву: Ірина Швець та Олександр Курдін

За її словами, 21 лютого 2022 року 37-річний Олександр Курдін поїхав до Бучі, де мав власну квартиру.

Вночі 23 лютого він зателефонував Ірині та повідомив про початок війни. Він також запитав, чи обстрілюють російські війська Київ. Вона відповіла, що нічого не чула та не бачила.

“Коли я зателефонувала Олександру, він мені показав з балкона гелікоптери, які кудись летіли. Після побаченого я вирішила поїхати до чоловіка, але жодне таксі не приїхало на виклик. Тож я поїхала до моєї подруги у Бортничі. Тоді я вважала, що за містом мені буде краще, ніж у Києві”, – розповідає жінка.

За словами Ірини, багатоповерховий будинок, у якому проживав Олександр, стояв у центрі міста біля Храму Святого Андрія. Там же розміщувалися підрозділи російської армії та їхня військова техніка. Це був один з “найгарячіших” районів міста, який постійно обстрілювався.

Подружжя весь час підтримувало зв’язок. Під час однієї з розмов Олександр сказав, що окупанти почали зламувати квартири місцевих мешканців та виносити усе, що їм подобалося. На той час у місті вже не було світла та води.

Як пригадує Ірина, під час окупації Олександр змушений був перебратися до товариша, який мешкав у приватному будинку. Там була вода та певний запас їжі. Окрім того, до міста привозили та роздавали людям хліб волонтери.  

“У районі, де жив товариш, в одному з підвалів ховалось 140-160 жінок з дітьми. Мій чоловік з другом постійно носили їм воду у каністрах, їжу та різні речі. Коли я його запитувала, чому він не виходить через “зелений коридор”, Олександр казав, що не може їх залишити. Також він вважав, що втеча з міста – це прояв слабкості”, – додає жінка.  

Олександр постійно заспокоював Ірину та казав, що все буде добре. Він продовжував це говорити навіть після того, як до них двічі приходили російські військові. Він не розповідав подробиць через побоювання, що їхні телефонні розмови можуть прослуховуватися. Зазвичай чоловік телефонував з другого поверху будинку, де був найкращий зв’язок. Під час спілкування жінка чула, як у Бучі постійно щось вибухало або літало.

21 березня Ірина останній раз поспілкувалась з Олександром, який їй тоді постійно повторював: “Не панікуй. Скоро все це скінчиться. Усе буде добре”.

22 березня Ірина не змогла додзвонитись до Олександра, а його товариш відповів лише 3 квітня.

“Він мене набрав через кілька днів і каже: “Ірино, я не буду тобі брехати. Тут така ситуація, коли окупанти підривали вежі стільникового зв’язку, до нас приїхали росіяни на БТР. Олександр вийшов з підвалу і почав їм казати, щоб вони не стріляли по будинках, бо там ховаються жінки та діти. Вони його скрутили, закували руки у кайданки й вивезли у невідомому напрямку””, – написав чоловік.

За його словами, росіяни, побачивши в Олександра татуювання, почали називати його “азовцем”. Хоча на тілі чоловіка була відсутня українська символіка та рунічні знаки.  

Пізніше Ірина поспілкувалась з чоловіком, який сидів в одній в’язниці з Олександром. Той їй розповів, що 23 березня усіх цивільних заручників, затриманих у Київській області, перевезли до Гостомеля. Там їх завантажили на машини та відвезли до Білорусії, а звідти перевезли до Новозибкова (Брянська область, РФ). У новозибківській вʼязниці вони пройшли так звану “прийомку” і .

“Зранку на перекличці він чув, як говорив Олександр. Їх годували так, щоб вони просто не померли з голоду. Я зрозуміла, що він точно його бачив. Мені стало легше, що він живий”, – каже Ірина Швець.

Вона додає, що, дізнавшись про викрадення чоловіка, написала відповідну заяву до поліції. Там їй сказали, що бажано здати ДНК. Але оскільки мама Олександра померла від ковіду, а інші родичі залишилися на окупованій території, жінка здала на ДНК-експертизу зубну щітку та тример чоловіка. Через три тижні після взяття зразків у поліції сказали, що серед загиблих його немає.

“У середині вересня я зателефонувала до НІБ, де мені повідомили, що країна-агресор підтвердила факт перебування Олександра у них. Мені сказали, що він живий-здоровий і включений у список на обмін”, – зазначає Ірина.

23 січня 2023 року вона побачила у телеграмі повідомлення про те, що з’явилась фотографія Олександра Курдіна у полоні. Жінка каже, що на світлині він майже не змінився.

Після цього Ірина звернулася до Координаційного штабу, Омбудсмана, СБУ, Міжнародного комітету Червоного Хреста та інших організацій.

Згодом Ірина Швець дізналася, що Олександра утримують у СІЗО №2 в Новозибкові Брянської області. У травні вона прочитала у російських ЗМІ, що приблизно 700 українських полонених вивезли з Новозибкова до Тульської та інших областей. Наразі жінка не знає точне місцеперебування Курдіна.

“Загарбники чомусь називають його військовополоненим, хоча він ніколи не мав стосунку до військової справи. Він звичайний цивільний”, – каже жінка.  

На думку Ірини, потрібно призначити одну людину, яка б займалась виключно цивільними заручниками та їхніми родинами. Наразі проблемою бранців опікується ціла низка державних структур, які ні за що не відповідають.

“Держава має допомогти мені та іншим звільнити цивільних заручників. Дітям потрібен батько, матері син, а дружині чоловік”, – вважає жінка.

Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує насильницькі зникнення, затримання та викрадення цивільних осіб на тимчасово окупованих територіях. Якщо ваші рідні зникли або ви маєте побоювання, що їх могли викрасти, – напишіть, будь ласка, на нашу електронну адресу ys@zmina.ua. Наш представник зв’яжеться з вами. 

Отримана інформація за згодою заявника буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, а також міжнародних організацій для внесення ними інформації до періодичних звітів, зокрема до Комітету ООН проти тортур, Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, Міжнародного кримінального суду тощо, для  документування та подальшого розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні й притягнення винних до відповідальності.

Проєкт “Боротьба з безкарністю за найсерйозніші міжнародні злочини в контексті російської збройної агресії в Україні” реалізується за підтримки Швейцарського Федерального департаменту закордонних справ.

Публікація підготовлена в рамках проєкт “Боротьба з безкарністю за найсерйозніші міжнародні злочини в контексті російської збройної агресії в Україні”, реалізованого за підтримки Швейцарського Федерального департаменту закордонних справ. Погляди та ідеї, викладені у цій публікації, є виключно поглядами авторів і не відображають позицію чи політику Швейцарського Федерального департаменту закордонних справ та швейцарського уряду.