“Тут немає душу, попісяй в пляшку і помийся”: про знущання та нелюдські умови для українських полонянок у трьох історіях
Під час війни росіяни викрадають і утримують у своїх в’язницях не лише українських чоловіків, а й жінок, незалежно від віку та статусу. До них так само застосовують тортури, залякують та тримають у жахливих умовах. Жінок звинувачують у тероризмі, коригуванні вогню та співпраці з ЗСУ.
Згідно з інформацією Мінреінтеграції, в російському полоні залишаються 126 українок, 46 з яких є військовослужбовцями, а 80 – цивільними.
Росіяни утримують жінок у СІЗО та колоніях. Дехто з них, зазнавши жахливих тортур та знущань, може не повернутися додому або набути інвалідність. Усі бранки Кремля, яких відпустили, мають серйозні проблеми зі здоров’ям. Найбільш соціально незахищеними досі залишаються цивільні жінки, для яких не передбачені реабілітаційні заходи після повернення з російських місць несвободи.
Про те, за що окупанти затримують жінок, в яких умовах їх утримують та як ставляться у російських в’язницях, читайте на прикладах історій директорки сільського клубу у Запорізькій області, масажистки з Мелітополя та маріупольської волонтерки, якими зі ZMINA поділились самі бранки або їхні рідні та друзі.
Директорку Урожайнівського сільського клубу Світлану Сільванович тричі затримували за патріотизм
Світлану Сільванович, директорку сільського клубу Урожайного, села в Запорізькій області Токмацького району, окупанти затримували тричі, та невдовзі після останнього затримання у жовтні 2022 року Світлана зникла.
Подруга Світлани Дарина (ім’я змінено) розповідає, що після окупації села Світлана забрала з клубу частину речей додому – костюми, українські прапори та декорації. Таким чином жінка хотіла їх вберегти від пограбування та знищення окупантами.
Світлана СільвановичТож у травні 2022 року п’ятеро російських військовослужбовців приїхали до Світлани додому з обшуком. Сказали, що отримали інформацію про наявність у жінки патріотичної символіки та українських прапорів. Також додали: “Нам сказали, що тут живуть патріоти України”. Оскільки Світлана дійсно мала в своїй оселі державну атрибутику, то окупанти одразу ж її знайшли.
“Після обшуків Світлану затримали, а її чоловіку наказали приїхати за дві години до поліцейського відділку та забрати її. Перед тим як відпустити жінку, йому сказали: “Ось вона. Ми твою дружину навіть кавою пригостили. Усе добре””, – розповідає Дарина.
Вдруге російські військові вдерлися до будинку подружжя 1 жовтня 2022 року. Під час повторного обшуку окупанти, знайшовши гроші, запитали: “Звідки у вас гроші? Вам платить ЗСУ за те, що ви їм допомагаєте?”. На це подружжя відповіло: “Це наші гроші, ми їх заробили”. Але загарбників це не переконало, тому вони знову забрали Світлану з собою. Цього разу вони її звинуватили у патріотизмі та співпраці з ЗСУ. Перш ніж поїхати, чоловіку Світлани повідомили, що його дружину відвезуть до Токмака, тому він може привезти їй туди передачу.
“Звісно, гроші вони прихопили з собою, але, щоправда, потім повернули. Більше нічого не знайшовши, росіяни звинуватили її у тому, що вона видалила всю інформацію зі своїх гаджетів. Наостанок вони (окупанти) додали: “Ми все одно все знайдемо та розкопаємо””, – свідчить подруга Світлани.
Вона пригадує, що після обіду 4 жовтня Світлану привезли додому чоловіки у цивільному. Жінка припускає, що це могли бути ефесбешники. Під час викрадення директорку не били, а лише допитували. Кожного разу у неї питали: “Якщо ти маєш проукраїнську позицію, то чому не виїхала? А чому російський паспорт не зробила?”. А вона їм відповідала: “Не поїхала, бо я тут живу, а паспорт мені не потрібен був”.
Втретє окупанти приїхали до подружжя Сільвановичів 24 жовтня 2022 року зранку. Цього разу вони були на військових джипах та “тиграх”. Оточивши подвір’я, російські військові увірвались до оселі, скрутили чоловіка та поклали його обличчям на підлогу. Потім, як завжди, провели обшук, вилучивши телефони та планшет. Світлані наказали зібрати речі, а чоловікові сказали: “Тобі не треба одягатися, ми тебе зараз розстріляємо”. Вивели його на вулицю та, стріляючи йому під ноги, говорили: “Біжи, а ми по тобі стрілятимемо навздогін”. Той відповів, що бігти не буде та продовжував стояти на місці. Після цього йому одягнули мішок на голову, скували руки стяжками та посадили до машини.
“Подружжя посадили до різних машин та відвезли до поліційного відділку у Токмаку. Їх обох допитували у різних кімнатах так, щоб вони могли чути одне одного через стінку. У відділку чоловіка Світлани кийками били по ногах та спині”, – каже Дарина.
За її словами, наступного дня Сільвановичів розділили: Світлану посадили до машини і повезли у невідомому напрямку, а чоловіка відпустили, повернувши йому телефон та планшет.
Після цього чоловік Світлани декілька разів їздив до Токмака, поки черговий йому не сказав, що його дружину відвезли до Бердянська за місцем прописки. Він почав їздити туди ледве не щодня, але кожного разу йому відповідали, що її там немає. 4 листопада біля СІЗО одна зі співробітниць пенітенціарного закладу підтвердила, що Світлана у них і погодилась передати їй речі.
“Сільвановичі свого часу купили у Бердянську квартиру, у якій була прописана Світлана. Під час допитів росіяни питали у них: “Звідки у вас квартира в Бердянську? Оце вам ЗСУ допомагає, і ви квартиру купили?”. На що чоловік та жінка відповіли: “Ми її ще в 2020 році придбали””, – розповідає подруга.
Вона пригадує, що 7 листопада у Бердянському СІЗО чоловіку Світлани повідомили, що її відпустили. При цьому додали: “Йдіть до поліцейського відділку та пишіть заяву. Можливо, вона з кимось іншим пішла. А ви її тут шукаєте”. У поліцейському відділку йому сказали, що Світлану депортували до України через Василівку.
“Окупанти сказали рідним, що Світлану вивезли на останній блокпост, відпустили, а далі куди вона пішла – не їхні проблеми. Після цього вона зникла безвісти і рідні досі не знають, де вона. За чутками у Василівці тримають багато жінок”, – переповідає Дарина.
За непідтвердженою інформацією, яку отримала Дарина, Світлану можуть тримати в Бердянській колонії №77. Там для перебування жінок існує цілий окремий корпус.
Масажистку з Мелітополя Яніну Акулову звинуватили в теракті і вивезли в “Лефортово”
Масажистка з Мелітополя Яніна Акулова, за словами її сестри Катерини Радченко, припинила виходити на зв’язок 12 жовтня 2022.
Пізніше з’ясувалося, що 11 жовтня російські військовослужбовці затримали Яніну на одному з блокпостів, куди вона приїхала на власній машині. О другій ночі жінку привезли додому, щоб провести там обшук на предмет наявності вибухівки. Нічого не знайшовши, окупанти потім неодноразово туди повертались.
Яніна Акулова“Знайомі, які її того дня бачили, казали, що вона нормально виглядала. Яніна навіть встигла їм сказати: “У мене все добре”. Ми її довго шукали, навіть ходили до “комендатури”, але там сказали, що у них такої немає. У “поліції” взагалі відмовились прийняти заяву про її зникнення”, – розповідає Катерина.
Сестра лише з чуток знала, що всіх викрадених та затриманих містян тримають у так званій “ямі”, тобто десь у підвалах.
Катерина пригадує, що 24 листопада на російських телеканалах вийшов сюжет про те, що у Мелітополі росіяни викрили нібито терористичне угруповання, яке очолювала Яніна. Підозрювані, зі слів окупантів, планували здійснити теракт на ринку “Ризький”. Тоді росіяни затримали трьох людей, яких доставили до СІЗО “Лефортово” у Москві, серед них була Яніна:
“Яніні інкримінують спробу терористичного акту (стаття 205 КК Росії), вчиненого організованою групою за попередньою змовою та незаконний обіг зброї і вибухових речовин (стаття 222.1 ККР). До неї приписали ще двох хлопців – Антона Жуковського та Сергєєва Дмитра. Їм загрожує від 12 до 20 років. Ми цих людей взагалі не знаємо”.
У “Лефортово” слідчий дозволив Яніні зателефонувати рідним чотири рази. Під час першої розмови жінка розповіла, що її били два дні і змушували підписати якісь документи. Її тримали у невідомому місці і чекали, поки у неї все загоїться перед відправкою до Москви. У наступних коротких розмовах Яніна постійно плакала та повторювала, що у неї все гаразд і вона дуже сумує за ними. Також вона щоразу питала, як справи у її двох доньок.
Зрозумівши складність ситуації, рідні найняли адвоката, який захищає Яніну у суді та купує все необхідне для неї за переслані ними гроші. Адвокат розповів, що через неякісне харчування жінка схудла на 15 кг.
“Яніна астматик, їй потрібні інгалятори. Але вона нас запевнила у тому, що їй видають усі потрібні ліки”, – каже Катерина.
Офіційно росіяни стверджують, що затримали Яніну 24 листопада 2022 року. Хоча насправді вони її викрали 11 жовтня. Рідні весь час себе запитують: “Де її утримували всі ці півтора місяця?”. Саме тому адвокат просить їх це підтвердити, щоб дану інформацію можна було надати як доказ на суді. Зараз жінці продовжують термін тримання під вартою після кожного судового засідання.
“Донедавна Яніна перебувала в камері у Лефортово сама. Потім до неї підселили 60-річну жінку з Запорізької області”.
Яніна має двох доньок – 14-річну Віку та 6-річну Злату. Старша живе з сестрою, а менша з татом та батьками Яніни. І якщо менша ще нічого не розуміє, то старша погано спить, постійно плаче та сумує за мамою.
“Віка вже підліток, тому ми вирішили нічого від неї не приховувати і розповіли, що росіяни незаконно утримують її маму у в’язниці. Менша думає, що мама в Мелітополі і скоро приїде”, – поділилась сестра.
Катерина додала, що чоловік Яніни та доньки виїхали з окупованого Мелітополя ще до її затримання. Вона вмовила його поїхати через чутки, що після так званого “референдуму” усіх чоловіків заберуть на фронт воювати проти України. А дітей змусять віддати до російських шкіл або примусово заберуть. Яніна теж хотіла залишитися з ними, але повернулась додому через тварин (собаки, кури та папуга), яких планувала роздати людям.
Маріупольська волонтерка Анна Ворошева побувала у чотирьох в’язницях окупантів, остання – Оленівка
Окупанти затримали волонтерку Анну Ворошеву на блокпості у Мелекіно, коли вона поверталась з Маріуполя після гуманітарної місії. Звідти її привезли спочатку до Мангушського відділку “поліції”, а потім до Докучаєвського.
Анна ВорошеваУ камері, де утримували жінку, не було ані їжі, ані води. Коли вона запитала про воду, наглядач їй відповів: “У нас для вас нічого немає, бо вас не існує. Ви їдете далі до країни Мальборо”. За словами Анни, так окупанти називають неіснуючу країну, де зникають поцуплені та втрачені матеріальні цінності. Але у її випадку наглядач мав на увазі людей, які можуть зникнути безвісти.
“Охоронці та адміністрація закладу були молодими людьми віком від 25 до 35 років. Вони не були жорстокими, але боялися брати на себе відповідальність. Свою роботу вони розглядали скоріше як трамплін для подальшого кар’єрного просування. Тобто вони просто заробляли гроші”, – розповідає волонтерка.
Вона пригадує випадок, як у Мангуші їй наказали бути “понятою”, коли окупанти описували награбоване золото, срібло та дорогоцінності. Вночі жінку з камери привели до кімнати, де стояли чорні поліетиленові пакети, наповнені сріблом та золотом (ланцюжками, обручками та сережками), а на столах лежали дорожчі ювелірні прикраси. Анна припускає, що дорогоцінні вироби були викрадені з ювелірних магазинів, адже вони усі лежали в коробочках, обтягнутих атласом або оксамитом.
Після Докучаєвського відділку Анну перевезли до Донецького ІТТ. Протягом усього етапу охоронці у неї забирали якісь речі: шкарпетки, хустку, тампони, прокладки, зубну пасту, шампунь та мило. Усе це вони клали у камеру схову, з якої нічого не повертали. Вже потім Анна зрозуміла, наскільки ці речі були важливими для її виживання. По прибуттю до ІТТ жінку змусили роздягнутися. Охоронці сказали їй присісти декілька разів, щоб упевнитись, що вона нічого не сховала.
“Жінки-охоронниці усю свою злість зганяли на нас – лапали, лаяли, залякували, розрізали наш одяг та принижували. Вони проводили нас крізь собак, які гавкали і їхня слина потрапляла на нас. Жахливе видовище. У ІТТ працювала стара команда, яка прийшла ще до 2014 року. Їх впізнали затримані місцеві поліціянтки, які їх добре знали”, – розповідає Анна Ворошева.
Зайшовши до своєї камери, Анна побачила унітаз, рукомийник та ліжка. Вона нарешті змогла зігрітися та напитися води хоча б з крана. Це було єдине чисте місце з усіх, в які їй доводилося потрапляти під час переїздів з однієї в’язниці до іншої. Але незручність полягала у тому, що всі необхідні речі лежалі на поличці під “годівницею”. Щоб їх взяти, потрібно було покликати охоронця, який це оформляв. Також жінка помітила, що у порівняні з попередніми в’язницями наглядачі були зі зброєю та собаками.
“Через холодну погоду та жахливі попередні умови утримування багато людей захворіло. Майже всі кашляли, але жодної медичної допомоги не надавалося. Там нас протримали дві ночі”, – розповідає Анна.
Згідно з документами, які окупанти видали їм на руки, Анна була затриманою за адміністративне правопорушення. Тому жінка вірила, що її протримають 30 днів та відпустять. Як пізніше з’ясувалося, деенерівці видавали усім цивільним однакові бланки. Тобто людина існувала лише на папері і не проходила за жодною електронною базою. Без відповідного обліку люди легко губились серед тисяч затриманих.
Волонтерку допитували у “Донецькому управлінні з боротьби з організованою злочинністю”. Їй пощастило зі слідчою, яка порадила жінці нікуди не йти з коридору, поки вони чекають на інших. На усі пропозиції переміститися до іншої кімнати Анна мала відповідати, що чекає на слідчу:
“Вона мене попередила, що нас можуть відвести до підвалу, де було справжнє пекло. Тому краще туди не потрапляти. Вона нам дала пляшку з водою та відвела до туалету, де ми швидко помились”.
Перед відправкою до іншої в’язниці Анну та інших жінок привезли на флюорографію до поліклініки, яка більше нагадувала закинуту будівлю. Люди, які проходили коридорами, плювали в них.
З Донецька волонтерку повезли до Оленівки. Під час поїздки охоронці повідомили жінці про те, що керівництво колонії може подовжити термін її затримання до 90 днів. Також вони сказали, що мешканців Дніпропетровської, Запорізької, Хмельницької та Львівської областей не випустять, поки ця територія не стане російською.
“В Донецьку зберіглася електронна база, у якій містилася інформація про кожного українця. Ще я помітила, що у всіх в’язницях керували росіяни, але у Донецьку місцеві робили вигляд, що вони з ними на рівних”, – розповідає Анна.
Перед заселенням до барака в Оленівській колонії №120 Анну та інших жінок змусили роздягнутися по пояс. У деяких забрали бюстгальтери з кісточками, топи, пігулки та прокладки.
Потім Анну привели до старого будинку, в якому тхнуло каналізацією. У маленькій камері була брудна дірка замість туалету та два “ліжка”, які були зварені з металу та накриті дошками різної довжини. Оскільки уся підлога була вкрита дрібними крихтами, жінки спали по черзі на столі або сидячи. Води, звісно, там не було, але її приносили полонені, які прибирали у них в бараці.
У коридорі, який розділяв ліве та праве крило будівлі, були калюжі з каналізаційними викидами. На усіх гратах між проходами висіли брудні ковдри, які мали захистити неопалюване приміщенні від вітру та протягів. Після побаченого у Анни промайнула думка, що тут можна померти від дизентерії або інших інфекцій:
“Ми думали, що не витримаємо таких жахливих умов перебування. Це було неможливо. Через постійні протяги у камері було дуже холодно. Всі жінки захворіли на бронхіт, декому стало погано через вік або інші хронічні захворювання. Нас на той момент вже було 120″.
Колонія поділялася на дисциплінарний ізолятор, де тримали жінок, та бараки, де жили військові. Охорона складалась зі звичайних працівників, військових “ДНР” (ходили у повній амуніції) та росіян (військових та співробітників ФСБ). Слідчі були як від “ДНР”, так і від Росії. Анна помітила, що коли з’являлись росіяни, місцеві переодягалися в російську форму, міняли шеврони та піднімали “триколор”. Тобто у в’язниці усім керували росіяни.
Якось волонтерку викликали до заступника начальника колонії, щоб вона підписала документ про подовження терміну її утримання. Попри її місячне перебування у в’язниці, у ньому було написано, що її нещодавно затримали у Волновасі.
“Я йому кажу, що мене вже повозили по всіх буцегарнях. “Навіщо ви все обнуляєте? Щоб далі тримати цивільних?”. Я починаю розповідати, що ми їли напівсиру кашу, яку мішали брудною ложкою. Що у жінок немає прокладок, туалетного паперу та ганчірок, які можна використати замість них. Що нас не водять в душ раз на тиждень”, – згадує Анна.
На слова волонтерки чиновник відповів: “Ми їмо з вами одну їжу та живемо в однакових умовах. Чому ви такі критичні? Ми намагаємось”. Щодо душу один з молодих охоронців відповів: “У нас немає душу. Візьми собі напісяй в долоні і помийся”.
Коли Анна вийшла з кабінету, її супроводжував росіянин, який наказав деенерівцю відвести жінку до душу. Так волонтерка разом з іншими дівчатами почала ходити митися щотижня.
15 травня до колонії привезли жінок з “Азову”. Спочатку їм дозволили тримати речі у камерах, але потім охоронці все забрали до камери схову. У колонії пишались тим, що вони утримували у себе багато “азовців”. До них також зараховували військових та службовиць Нацгвардії, які мали однаковий код з “азовцями” (3057).
Жінки, яких відпустили, передали рідним Анни, що її утримують в Оленівці. Після цього волонтерці почали передавати передачі, якими вона ділилися з іншими. “Азовці” просили військових принести іншим жінкам засоби особистої гігієни.
“Усі, хто зараз звільняється з Оленівки, розповідають жахливі речі. Їх голими з пакетами на голові женуть до душу. Застосовують насильство, б’ють та змушують цілодобово стояти на ногах. У камерах по 30–40 людей, а сидіти можна лише шістьом. І у такому режимі люди перебувають 6 місяців поспіль”.
Анна закликає владу допомогти цивільним, яких звільнили з полону. Вони потребують реабілітації через проблеми з ногами, зубами (у полонених випадали зуби, їм ламали щелепи), очима, статевими органами та кінцівками. Жахливі умови перебування у російських в’язницях значно впливають на фізичний і психологічний стан людини, тому люди довго не можуть повернутися до повноцінного життя після полону.
