“Дімку поклали в багажник, щоб більше людей виїхало”: як з Київщини евакуювалася жінка із сином, що має найважчу форму інвалідності

Антоніні Вакуленко, яка живе разом із синами у Великій Димерці Київської області, 50 років. Її старшому сину Дмитру – 30. Він має інвалідність найскладнішої підгрупи А першої групи, тому фактично не може про себе подбати. У нього важка форма ДЦП, спастичний тетрапарез. Молодшому сину Антоніни – 28, і саме він допомагав евакуювати брата, рятуючись від російської окупації. 

Історією родина поділилася з виданням “Українська правда. Життя”. 

Дмитро Вакуленко під час окупації. Фото: “Українська правда. Життя”

На початку березня їхній населений пункт захопили російські військові. Жінка із синами ночували в укритті на сусідській вулиці, а вранці, коли вибухи стихали, ходили додому по їжу. Так сталось і 14 березня, коли Антоніна готувала їжу в дорогу: родина збиралась евакуюватися. Однак окупанти почали накривати їхню вулицю “градами”. Вдалося вижити, перебігаючи з будинку в будинок. 

“Я не могла Дімку тягнути. У мирному житті я просто брала його на руки й несла. У нас не було візка. А тут – сили просто кудись зникли. На автоматі тільки думала, куди пересунути дитину, чим накрити, щоб хоч трішки відгородити від цього. Ми поклади Дімку між диванами й зробили йому захист”, – розповіла жінка.

Коли обстріли стихли, молодший син із двома хлопцями пішли забрати Дмитра. Винесли його на ковдрі, яку тримали за кути.

“Треба було перебігти кілька дворів. Але з-за паркану майже одразу пролунала кулеметна черга, хлопцям по головах. Моє серце зупинилося, бо одна хвора дитина поклала трьох здорових. Вони впали на землю і не дихали. Але, на щастя, вони вчасно впали, їх не зачепило, вони поповзли до укриття. А російські солдати показали, що не можна пересуватися, бо всі під прицілом”, – додала Антоніна.

Через пів години після цього в їхній двір прилетів снаряд. Будинок пошкодило, загорівся сарай. У сусідського будинку повністю зірвало дах – було пряме влучання. 

Наступні вісім днів родина просиділа в підвалі. Як зазначає жінка, якби провели там трохи більше часу, її старший син не вижив би. У нього не дихає одна легеня, тому йому постійно потрібен інгалятор. 

21 березня відкрили так званий зелений коридор. Колоні, як каже Антоніна, не було видно кінця: тікали всі, навіть ті, хто раніше планував “пересидіти”. Вакуленки виїжджали на машині сусіда. Дмитра поклали в багажник.

“Якби я сіла на заднє сидіння і взяла його на руки, то більше ніхто б не помістився. А так у машині їхали девʼятеро людей. Не знаю, як я примостилися, але то було не важливо – головне, щоб якомога більше людей виїхало з того пекла”, – наголосила вона.

Спершу родина зупинилася в Броварах, а згодом вирушила на Волинь – до реабілітаційного центру в селі Боратин. Потягом везти Дмитра не можна було, тому їхали на бусі, в якому ззаду облаштували імпровізоване ліжко з матраців. 

У центрі вони провели майже місяць, а 19 квітня повернулися до свого селища. Зупинилися в родичів, які виїхали, оскільки їхній будинок після бомбардування став непридатний для життя.

Якось Антоніна посадила сина в крісло колісне і повезла показати їхній будинок. Там вони випадково зустріли ексчемпіонку світу з боксу Аліну Шатернікову. Вона та вся боксерська родина допомогли Вакуленкам відновити будинок.

Нагадаємо, що люди з інвалідністю на тимчасово окупованих армією РФ територіях України не мають доступу до базових прав, також вони нерідко стають “живим щитом” для загарбників.

До початку повномасштабного вторгнення в Україні проживало близько 2,7 млн таких людей. Наразі немає інформації скільки осіб з інвалідністю залишилося на окупованих територіях.