“На восьмий день я в петлю вже лізти хотів”: боєць ТрО з Ізюма розповів про катування в російському полоні

Михайло Шевченко з міста Ізюм на Харківщині потрапив у полон до росіян за те, що вступив до лав територіальної оборони (ТрО) після повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Він пробув у полоні два тижні, за які втратив 20 кг ваги. Вийшов із катівні з пробитою грудною кліткою, зламаними ребрами та коліном. 

Історію свого перебування в російському полоні Михайло розповів у фільмі “Ukraїner”.

Михайло “Мєдвєдь” Шевченко. Фото: Ukraїner

До війни тероборонівець Михайло Шевченко з позивним Мєдвєдь працював поліцейським. До катівні, облаштованої в гаражі залізничної лікарні Ізюма, його привезли в багажнику машини з мішком на голові. Росіянам Михайла “здав” колега, який пішов на співпрацю з окупантами, а потім влаштувався до так званої “народної міліції”.

Як пригадує Михайло, він подався в ТрО разом з іншим колегою Яковом Паламарчуком. Вони обидва потрапили в полон у перші дні після повної окупації міста російською армією. У полоні Якову перебили барабанну перетинку та зламали руки. Застосовували постійні катування в полоні й до самого Михайла. 

“Провів два тижні в полоні – струм, зламані ребра, пробита грудна клітка, зламане коліно. Загалом, розважалися зі мною інтенсивно. Тут утримували полонених бійців ТрО, поліцейських, колишніх атовців і всіх, хто за доносами сюди потрапляв”, – розповів Михайло Шевченко, коли проводив журналісту екскурсію місцями свого утримання. 

До катівні в залізничній лікарні більшість людей потрапляла за доносами. Колаборанти в місцевій владі та поліції “допомогли” росіянам зі списками потенційно небезпечних людей, які можуть співпрацювати з українською армією.

“Коли вони (російські військові. – Ред.) “понажираються” (нап’ються алкоголю. – Ред.), то балаклави повдягають і влітають до нас. Вишикують усіх понад стінкою і починають бити. Хто впав – того витаскували на катування. Хто вистояв – був шанс, що сьогодні не чіпатимуть. І це було щодня. На восьмий день я в петлю вже хотів лізти, я не витримував усього цього”, – пригадує Михайло.

Полонених утримували в гаражі лікарні. Усього в одному приміщенні перебувало 16 людей. На всіх давали 5–6 літрів води на день. Годували раз на день, але бували випадки коли погодувати “забували”. Просити додаткової їжі чи води було марно, тому що на всі прохання наглядачі за ув’язненими відповідали побиттям. За 14 днів полону Михайло втратив 20 кг ваги.

Спати доводилося на підлозі. Якщо хтось був тепліше вдягнений, то його речі “ходили” між іншими ув’язненими, щоб не замерзнути. Туалетом слугувало відро в кутку.

“Тут перебувати неможливо було: крики на вулицю чутно. Коли напругу збільшували, ти не можеш фізично мовчати. Якщо побої якось можна було стерпіти, то, коли катували струмом, самі верещали як дівчата. Для того щоб воно тихіше було, вдягали протигаз, затискали його, щоб доступу повітря не було. Тоді в протигазі крик не так чутно”, – згадує Михайло.

Михайло Шевченко пригадав спосіб катування, коли його підвісили до грифа у дверному отворі. Між руками просмикнули гриф, змусили сісти на нього, вдягли протигаз і так тримали в підвішеному стані: “Вони це називали “попугайчик”. Потім так били струмом, що тебе аж крутило на цьому грифі від напруги”.

Також його пристібали кайданками до батареї та подавали напругу. Коли він безсилим подав на підлогу, то росіяни в гумових чоботах ставали на руки та ноги й під’єднували до кінцівок струм. Як пригадує Михайло, найгірше було, коли на геніталії і на вуха прикріпляли клеми.

Разом з ним у полоні утримували чоловіка Євгена, який добу провисів у підвішеному стані в кайданках. Руки були фіолетового кольору, у нього почався сепсис, зараження. У підсумку в Євгена віднялися руки.

Жінок утримували в іншому гаражі, напроти того, де утримували чоловіків. За словами Михайла, постійно в жіночому боксі перебувало дві-три жінки. Він припускає, що полонених жінок могли ґвалтувати. Побиття, на його думку, були точно, тому що крики жінок було чути голосніше, ніж чоловіків.

“Коли вони “понажираються”, ходили вечорами з ними (полоненими жінками. – Ред.) розважалися, якщо молоді траплялися. Через щілину у воротах бачили”, – говорить Михайло Шевченко.

Він додає, що чув, як охоронці домовлялися не годувати жінку, яка відмовлялася від орального сексу з ними. 

За його словами, один з ув’язнених зійшов з розуму: уночі почав з розбігу битися головою об двері та кричати, щоб його відпустили. Після таких випадків охоронці били всіх полонених у гаражі. Тому чотири ночі доводилося чергувати по троє, щоб тримати співкамерника за руки та закривати рот. 

Тих полонених, хто був в особливо поганому стані, зовсім переламаний, росіяни вивозили в невідомому напрямку, і живими їх уже не бачили.

Також йому відомо про випадок, коли полонений вчинив суїцид після того, як його відпустили:

“Один повісився вдома, його відпустили поламаним і сказали: “Завтра по тебе повернемося”. Він не витримав і повісився на гілці в себе”.

Михайло розумів, що треба змінювати тактику своєї поведінки під час допитів, тому погодився на співпрацю з росіянами. Його відпустили на три дні, але за цей час він устиг через Росію виїхати до однієї з країн Балтії.

Читайте також: “Не думав, що битимуть. Я ж нічого не зробив”: жителя Пісок-Радьківських забрали до катівні після наклепу сусідів, які хотіли його ділянку

Як повідомляла ZMINA, прокуратура виявила 54 катівні й зафіксувала понад 5 тисяч випадків катувань на деокупованих територіях.

Також стало відомо, що 2022 року внаслідок повномасштабного вторгнення РФ в Україну загинули 16 502 особи. Національна поліція виявила 21 масове поховання на деокупованих територіях, з яких ексгумовано 1033 тіла цивільних та військових.

Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує випадки тортур, скоєних під час російської збройної агресії проти України.  

Якщо ви стали потерпілим або свідком тортур, залиште інформацію про себе у формі за або ж напишіть на електронну адресу oh@humanrights.org.ua. Наш представник зв’яжеться з вами.  

Отримана інформація за згодою заявника буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, зокрема до Комітету ООН проти тортур, Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Міжнародного кримінального суду тощо для розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні.