Як Росія порушує право на освіту під час окупації: кваліфікація за міжнародним правом

З 27 лютого 2014 року Російська Федерація відкрито здійснює ефективний контроль на українських територіях Криму і міста Севастополь. В 2014 році частина Донецької та Луганської областей також опинились під де-факто контролем РФ через представників так званих “народних республік”. З початком повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну 24 лютого 2022 року географія окупованих територій значно розширилася і зараз додатково включає окремі частини Запорізької та Херсонської областей, де 23–27 вересня 2022 року окупанти імітували проведення референдумів про приєднання до РФ. Попри те, що легітимність цих заходів не визнана світовою спільнотою, 30 вересня 2022 року президент РФ Володимир Путін, ватажки так званих “ДНР” і “ЛНР”, а також призначені Кремлем голови окупаційних адміністрацій Запорізької та Херсонської областей підписали у угоди про “вступ до складу Росії“.

Генасамблея ООН 12 жовтня 2022 року схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії Росією окупованих територій України. До цього у 2014 році Генасамблею ООН була прийнята резолюція, яка не визнає так зване “возз’єднання” РФ з Кримом, попри численні заяви влади РФ щодо включення Криму до складу федеральних суб’єктів РФ. Всі українські території, які зараз знаходяться під де-факто контролем РФ, з погляду міжнародного права є тимчасово окупованими – тобто влада РФ  не має легітимних підстав включати ці території до свого складу і здійснювати над цими територіями державний суверенітет. Вони перебувають під режимом окупації, правила якої детально розписані в Гаазьких та Женевських конвенціях, а також у міжнародному звичаєвому праві і містять заборону таких дій. 

Утім, нехтуючи законами і правила режиму окупації, у 2014 році Росія включила Крим до свого складу і повністю змінила освітню систему півострова відповідно до російських федеральних стандартів. У 2022 році Володимир Путін поставив завдання інтегрувати Херсонську та Запорізьку області і так звані ДНР та ЛНР у наукове та освітнє середовище РФ, заявивши що “Росії потрібно закріпитися на нових територіях не лише військовим і політичним шляхом, але й у роботі з людьми, щоб вони розуміли перевагу від входження до складу РФ”. 17 лютого 2023 року Путін підписав закон про інтеграцію Херсонської та Запорізької областей, так званих “ДНР”, “ЛНР” до освітнього простору Російської Федерації. Сам факт прийняття даного закону не лише суперечить правилам окупації, але й створює додаткові перешкоди для реалізації права на освіту українських дітей, які зараз перебувають на окупованих РФ територіях.

Тож у цій статті розглянемо саме право на освіту в контексті окупації з погляду міжнародного гуманітарного права і міжнародного права прав людини.

День знань на окуповані Донеччині. Фото: РИА “Новости”

Правовий режим на окупованих територіях 

Перш за все, окупація базується на загальному міжнародно-правовому принципі, який виключає правомірність надбання територій силою. Згідно зі статтею 42 Гаазької конвенції, “територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника. Окупація поширюється лише на ту територію, де така влада встановлена і здатна виконувати свої функції.” Режим окупації не надає суверенного титулу над територією і, тож Російська Федерація не має законних підстав застосовувати свої закони на окупованій українській території. Також для застосування норм міжнародного гуманітарного права (надалі – МГП) не має значення, що Російська Федерація відмовляється визнавати поточну ситуацію на захоплених українських територіях окупацією і намагається включити українські території до власного складу. Норми МГП прямо наголошують на тому, що РФ як окупаційна адміністрація має вжити “всіх залежних заходів” для того, щоб “відновити і забезпечити громадський порядок і безпеку, дотримуючись існуючих у країні законів, за виключенням, коли це абсолютно неможливо”.  Держава-окупант не є “територіальним сувереном” щодо окупованих територій і не може здійснювати там законотворчу діяльність так само, як в межах власних кордонів. Як слушно підсумовує Йорам Дінстейн, жодні фундаментальні інституційні зміни не можуть бути запроваджені окупаційною адміністрацією навіть на тимчасовій основі.

Однак, у питанні управління окупованими територіями Росія зв’язана не лише нормами міжнародного гуманітарного права, а й нормами міжнародного права прав людини щодо забезпечення прав і свобод для населення окупованих територій, зокрема й права на освіту.

Слід зазначити, що як і міжнародне право прав людини (надалі за текстом – МППЛ), так і МГП забезпечують право на освіту під час збройних конфліктів, і тому слід проаналізувати юридичний зміст двох цих режимів. 

Вимір міжнародного права прав людини  

Право на освіту закріплено в статтях 13 і 14 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (надалі за текстом – Пакт);  у статті 29 Конвенції з прав дитини 1989 року. В регіональному вимірі, освітні гарантії закріплюються в американських і африканських угодах з прав людини, а також в статті 2 Протоколу № 1 до Європейської конвенції з прав людини. Україна і РФ обидві є сторонами Пакту і Конвенції з прав дитини. І хоча РФ вийшла з Європейської конвенції у 2022 році, до того моменту вона була зв’язана міжнародними зобов’язаннями і за цією угодою. 

Норми всіх згаданих умов – Пакту, Конвенції з прав дитини і Європейської конвенції (до 2022 року щодо РФ) мають екстратериторільне застосування, тобто держави-учасниці мають дотримуватись цих зобов’язань як на власній територій, так і на територіях, де держави здійснюють власну юрисдикцію і контроль, включно з окупованими територіями.  Це є релевантним і щодо РФ. Зокрема, Комітет ООН з економічних, соціальних і культурних прав у своїх заключних зауваженнях щодо Росії ще у 2017 році зазначив, що, оскільки РФ здійснює “ефективний контроль над територією Криму та містом Севастополь”, вона повинна забезпечити права кримських татар та етнічних українців, включно з правом на освіту та культуру, без необґрунтованих обмежень.

Тобто освіта на окупованих РФ територіях має бути забезпечена згідно з міжнародними стандартами щодо доступу до освіти – включно з забороною дискримінації, створення додаткових перешкод для отримання освіти і змісту навчальних програм (так звані “цілі освіти”, які детально описані у ст. 14 Пакту і ст. 29 Конвенції з прав дитини). Але наразі РФ не тільки створює численні перешкоди для отримання дітьми української освіти на тимчасово окупованих територіях, але й активно використовує навчальні програми і підручники як “приховану зброю”, яка має на меті знищити українську ідентичність і виховати з маленьких українців і українок “настоящих граждан РФ”, готових захищати РФ зі зброєю в руках. 

Вимір міжнародного гуманітарного права

Згідно зі статтею 50 ІV Женевської Конвенції, держава-окупант не може змінювати громадянський статус дітей або вносити їх до списків підконтрольних їй формувань або організацій. Окупаційна держава повинна в співробітництві з державними та місцевими органами влади сприяти належному функціонуванню закладів, відповідальних за піклування про дітей і їхню освіту.

Коментар МКЧХ до статті 50(1) ІV Женевської Конвенції не містить детального тлумачення зобов’язань окупаційної держави щодо забезпечення функціонувань освітніх закладів. Найточніше формулювання обмежується досить розпливчастим поняттям “належного”, яке не отримує подальшого уточнення. Однак чи держава-окупант має можливість “інтегрувати” освітні системи окупованих територій до власної, замінюючи мову навчання, програми, підручників, та навіть створюючи парамілітарні організації на базі закладів освіти, такі як сумнозвісна “Юнармія” – як це вчиняє РФ з 2014 року і реалізуючи “кримський сценарій” знищення української освіти на територіях Запорізької і Херсонської областей у 2022 році?

Втручання держави-окупанта

Існує думка, що стаття 50 ІV Женевської Конвенції прямо забороняє державі-окупанту втручатися в освітню діяльність, що здійснюється на окупованій території, що пов’язано з тимчасовим характером окупації. Також можна стверджувати, що окупант по суті може контролювати та наглядати лише за такими аспектами системи освіти на окупованій території, які безпосередньо впливають на військову окупацію та проведення бойових дій. Поза цим пунктом жодне втручання є неприпустимим. 

Даний підхід також є виправданим з погляду принципу обмеженого втручання держави-окупанта в адміністрацію окупованих територій, згідно з яким спроби включення освітньої системи окупованих територій до загальноросійської з переходом на федеральні російські стандарти освіти, заміною підручників на російські і переходом на російську мову навчанням прямо протирічать приписам МГП. Тому дії РФ щодо знищення української освіти на окупованих територіях є порушенням правил окупації – особливо, зважаючи на те, що фундаментальні зміни в освіті на окупованих територіях призводять до незворотних змін у свідомості українських дітей, виховуючи лояльність до російської влади і нав’язуючи російську ідентичність. 

Що говорить судова практика?

Судова практика щодо права на освіту під час окупації не є обширною. У справі ЄСПЛ “Кіпр проти Туреччини“ розглядалось лише право на навчання рідною мовою, але не змісту навчальної програми як такої. Зокрема, лише незабезпечення окупаційною владою навчання рідною мовою на рівні середньої школи було визнано порушенням права на освіту. У справі “Катан проти Молдови і РФ” заборона так званої “Придністровської молдавської республіки” (далі – “ПМР”) на використання латинського алфавіту в школах і вимоги від усіх шкіл зареєструватися та використовувати навчальну програму, затверджену цією псевдореспублікою разом з кириличним шрифтом, були визнані порушенням права на освіту. Цікаво, що це порушення було визнано у відношенні до РФ, яка на той час, хоча формально відкрито не окупувала територію так званої ПМР, але ЄСПЛ визнав, що російська військова присутність і підтримка режиму так званої ПМР є достатньою для виникнення зобов’язань за Конвенцією щодо цих територій.

Відповіді – у положеннях міжнародного права прав людини

Слід також наголосити на тому, що сучасне МППЛ надає істотні роз’яснення до тих пунктів МГП, які стосуються  освіти, і забезпечує сучасне розуміння освітніх потреб суспільстві з погляду наявності, доступності та якості освіти, тому кваліфікувати положення про освіту в МГП слід згідно з міжнародними зобов’язаннями та стандартами щодо права на освіту, які закріплені в міжнародних угодах з прав людини.

Слід також зважати на положення статті 13 Пакту, які закріплюють, що “освіта повинна спрямовуватись на повний розвиток людської особи та усвідомлення її гідності і повинна зміцнювати повагу до прав людини і основних свобод… повинна дати можливість усім бути корисними учасниками вільного суспільства, сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма націями і всіма расовими, етнічними та релігійними групами і сприяти роботі ООН по підтриманню миру”. Будь-яка освіта, державна чи приватна, формальна чи неформальна, має бути спрямована на досягнення цілей і завдань, визначених у статті 13, що стосується і окупованих територій.  Освіта також має відповідати вимогам прийнятності – тобто форма та зміст освіти, включаючи навчальні програми та методи навчання, мають бути актуальними, культурно відповідними та якісними для здобувачів освіти. Використання навчальних програм, які не відповідають освітнім цілям, викладеним у статті 13 (1), можуть бути визнані порушенням права на освіту  – що є актуальним у світлі описаних у звітах Центру громадянської просвіти ГП “Альменда” численних спроб окупаційних адміністрацій переконати українських дітей в тому, що Україна є “ворожою державою”, спроб вербування до парамілітарних організацій і збройних сил РФ та глорифікація так званої “спецоперації” проти України.

Тому у контексті окупації тимчасові адміністрації РФ на окупованих українських територіях повинні не тільки не втручатися в роботу закладів освіти і забезпечувати їхнє нормальне функціонування, а ще й зважати на відповідні положення МППЛ щодо права на освіту. Це включає недопущення дискримінації в освіті – як тієї, яка це здійснювалась в Криму з 2014 щодо українського та кримськотатарського населення півострова, так і тієї , яку зараз запроваджують на новоокупованих територіях України. Крім того, є підстави стверджувати, що навчальні програми, які вводяться на окупованих територіях, протирічать положенням ст. 13 Пакту.

Висновки 

В умовах окупації українських територій Російською Федерацією, яка триває вже 9 років, українська освіта зазнала незворотних змін – в Криму і на окупованих з 2014 року частинах Донецької та Луганської областей вона була знищена цілком, а з 2022 року знищується на територіях Запорізької і Херсонської областей. Положення МГП і МППЛ вказують на протиправність таких дій РФ – і українська влада разом із міжнародними партнерами і інституціями громадянського суспільства активно шукають шляхи для відновлення справедливості і покарання відповідальних осіб. Однак протиправні практики РФ щодо української освіти створюють нові виклики не тільки для юристів – в контексті кваліфікації даних діянь як міжнародні злочини і пошуку відповідних майданчиків для притягнення до відповідальності. Після деокупації перед українським суспільством і міжнародним співтовариством постане виклик щодо реінтеграції нового покоління дітей, вихованих у повній лояльності та готовності служити в збройних силах Російської Федерації. Досвід України має стати прикладом, який зможе дати поштовх для подальшої роботи фахівців з міжнародного права для розробки відповідних механізмів для захисту дітей від ідеологічного впливу не тільки під час збройного конфлікту, але й в мирний час. 

Анастасія Воробйова, правова аналітикиня Центру громадянської просвіти “Альменда”