Розриви породіллям зашивала ветеринарною голкою та капроном для вітрил: розповідь гінекологині з Ізюму

Все своє життя я пропрацювала у пологовому будинку Ізюма лікаркою стаціонару. На час окупації з одинадцяти гінекологів в місті я залишилась одна. Інша лікарка, яка не виїхала, загинула на початку березня під час авіабомбардування п’ятиповерхівки на вулиці Першотравневій. У квітні росіянину з позивним “Шерхан”, я так думаю, що він ефесбевець, доручили створити на нашому березі міста “якусь медицину”. Тоді ж мене покликали на роботу до поліклініки. Йти не хотілось, але я не могла відмовити. Розуміла, що, крім мене, нікого немає, а людям потрібна допомога.  

Авторка ілюстрації: Тетяна Гущина

Фактично я була диспетчеркою: тримала вагітних на обліку і направляла жінок на планові пологи до окупованого тоді Куп’янська. Однак багато хто з них не стояв на обліку чи не міг доїхати. У себе вдома без світла я двічі приймала пологи – в березні українські волонтери десь знайшли для мене гінекологічне крісло. Воно стоїть у чоловіка в кабінеті. Жодним обладнанням російські військові мене не забезпечили.  

Це був просто жах. Нервувала дуже, відповідальність на мені лежала шалена. Якщо якісь ускладнення у породіллі, то я не могла нічого зробити. Могла прийняти лише нормальні пологи. Хіба що зашити розриви ветеринарною голкою. У нас є яхта, чоловік сам шив вітрила, залишились капронові нитки. Вмочила в спирт і зашивала. 

Доводилось зупиняти кровотечу, якщо не залишалось часу довезти породіллю до лікарні. Були ситуації, коли жінки не було б, якби не я. Це я не вихваляюсь, повірте мені. У звичайних умовах те, з чим доводилось стикатись, – це елементарна робота для гінеколога.  

Мені й у російському військовому шпиталі доводилось приймати пологи. До них привезли жінку. Куди змогли, туди й довезли. За мною приїхали військові з автоматами, на БТРі забрали. 

Важко було терпіти пресинг окупантів. Якось мене накрило, депресія така була, дітей та онуків не бачила давно. Зайшов до мого кабінету цей “Шерхан”, веселий такий. 

Питає: “Как дела?”. Кажу йому: “Плохо, потому что в Изюме, как в тюрьме”. 

Не витримала. Нас же не випускали на (неокуповану) Україну. Можна було виїхати жінкам та дітям через Печеніги. Але там треба було довго йти дамбою, чого я фізично не могла зробити – у мене артроз колінних суглобів. Крім того, нашу машину побило уламками. Також ми боялись їхати через мародерство. Коли здавали нерви, говорила чоловіку: “Поїхали”. Він не хотів. У нього хороша майстерня, він любить конструювати. Не хотів віддавати те, що збирав та будував десятиліттями. У нашому віці залишитися без нічого та заново будувати життя важко.  

На Росію ніколи не хотіла їхати. Кажу “Шерхану” під час тієї розмови, що у мене були плани, що збиралась їхати до Італії. А він мені: “Зачем вам эта Италия? Это недружественная страна, у нас вот Дагестан, Алтай есть”... “Вас что-то не устраивает?”. Відповіла йому: “Не устраивает”. Сказала, що хочу жити у вільній країні. У нас в Україні хоч і є свої проблеми, погодьтесь, але є свобода. 

Коли я сказала “Шерхану”, що Степан Бандера – національний герой, він вилетів, як обпечений. Тоді думала, що за мною прийде ФСБ. Я також приходила на роботу у вишиваному платті, а на столі тримала український прапор. 

Сподіваюсь, мене врятував мій вік, я немолода, і те, що у місті я була єдиною гінекологинею. Заступник мера (ставленик окупантів Гліб Ткаченко. – Ред.) через людей мені передавав: якщо я буду “много болтать”, а я завжди за Україну була і ніколи цього не приховувала, то він “повыдергивает мне ноги”. 

До мене додому приходили з обшуком. Але всередину не заходили, лише двір оглянули. Після звільнення також українські військові обшукували погріб. Знайшли російську тушонку, питають: “Ну що це таке?”. Я їм спокійно пояснила, що їсти щось було треба. Грошей окупанти не платили, натомість давали пайки. 

Авторка ілюстрації: Тетяна Гущина

Мародерили у місті не стільки російські військові, скільки так звані “еленерівці”: усі погреби вичистили. А залишаючи місто, росіяни прихопили супутникові тарілки, багато автівок. Я так бачу, у них попри те, що розповідають “От Росія!”, нижчий рівень життя. 

На Верхньому селищі стояли військові та були часті  “зачистки” в домах місцевих. Росіяни заходили й дивувалися: “О, у вас ванна есть”. Селились вони в порожніх будинках. Натовпом ходили до нашого стоматолога, таке враження, що ніколи ніхто їм зуби не лікував. Було багато бурятів, дагестанців, чоловіків з Сибіру.  

З російськими військовими намагались не перетинатися. З “еленерівцями” на блокпостах доводилось говорити. Вони скаржилися, що їм набридло, що вони хочуть додому, до дітей. В одного я запитала, навіщо ж вони прийшли сюди. Він до нас потрапив з високим тиском, і я поцікавилась, як він пройшов медичну комісію з таким здоров’ям. Відповів: “О чем вы, меня прямо из шахты забрали”.  

Помітно, що російські військові мають краще екіпірування. В “ЛНР” форма страшна. У перших, які приїхали, обличчя були бодай “спотворені інтелектом”. Після ротації привезли багато літніх людей. Обличчя у деяких, я кажу як лікар, були з ознаками розумової відсталості. 

Авторка ілюстрації: Тетяна Гущина

Вважаю, що Росія мусить компенсувати мені моральний та матеріальні збитки. 

Але я не знаю, як оцінити ці шість місяців. Вдень ти ще якось зайнятий роботою, водою, дровами. А вночі були страшні обстріли. Ми боялись лягати спати. Тут було безпросвітне пекло. 

До поліклініки потрапляло багато травмованих цивільних, особливо, коли місто обстрілювали касетними снарядами. Однак швидка працювала не цілодобово. Був випадок, коли водії швидкої ночували у комендатурі, бо порушили комендантську годину. 

Три місяці в Ізюмі не було світла. У середині травня з’явилося, але так: то є два дні, то немає. Обстріли були постійні. Місцеві чоловіки самі скручували дроти, а “Енергозбут” підключав.

У березні ми жили в повному інформаційному вакуумі. Мали старий радіоприймач. Спочатку він “ловив” і Україну, і Росію. Потім першу почали глушити. Намагались бодай щось дізнатися з російських новин, хоча розуміли, що вони перекручені. Зараз приймач також переважно ловить російські канали, після 20:00 можна почути українські новини. 

Ми збирали інформацію уривками. В одного водія швидкої в машині був хороший приймач – він мені розповідав про те, що почув. Жартував наді мною: 

“Ольго Іванівно, вас на підвал заберуть”.  

Я – українська націоналістка все життя, можна сказати. Хоча розмовляю російською. 

Певно, через тата. Коли батьки розповідали про війну, мама говорила про те, як бігли люди й кричали: “За Родину! За Сталина!”. А батько – про загороджувальні загони й давав мені читати Солженіцина.  

Ми з чоловіком східняки, але моя душа на Закарпатті. Історію читала, і якось мені так завжди боляче за нашу Україну, що нас так всі рвуть на частини. 

Одні закордонні журналісти мене запитали: 

“Що вам страшніше: окупація чи обстріли?”. 

Окупація. Боюсь, боюсь дуже, що вони повернуться. А ще журналісти у мене цікавились, як я ставлюсь до росіян. До війни я їх не любила, а зараз ненавиджу.  

Записала журналістка ZMINA Єлизавета Сокуренко