“Моя дитина на візку впала на залізничні рейки”: як активістки з Бахмута евакуювали дітей з інвалідністю і створюють реабілітаційний центр на Львівщині

Альбіна Гребенюк та Ірада Гасимова – засновниці громадської організації “Бахмут особливий”. Альбіна – мама школярки Саші. Дівчинка користується кріслом колісним, має дитячий церебральний параліч. Ірада виховує дев’ятирічного сина з інвалідністю та доньку 6 років. До 24 лютого жінки будували грандіозні плани, створювали місцеві ініціативи для дітей з інвалідністю та сподівалися на мир, проте їхнє життя розділилося на “до” та “після”. Наразі обидві мешкають у невеликому місті Стебник на Львівщині. Жінки, які вивозили своїх дітей з-під обстрілів, знайшли в собі сили, аби допомагати іншим переселенцям. Вони самотужки укомплектували необхідними речами та побутовою технікою шість прихистків Стебника, а тепер готуються до відкриття реабілітаційного центру, де надаватимуть психологічну допомогу ВПО. 

Про те, як жінки врятувались з-під обстрілів, а тепер допомагають іншим, читайте у матеріалі. 

По центру – Альбіна, праворуч від неї – Ірада / Фото: ZMINA

Активістки Альбіна Гребенюк та Ірада Гасимова до повномасштабного вторгнення працювали над тим, аби діти з інвалідністю могли розвиватися та соціалізуватися у Бахмуті. Та після 24 лютого, коли багато українців та українок вимушені були покинути свої домівки, а у когось внаслідок обстрілів взагалі не залишилося даху над головою, жінки взялися допомагати переселенцям. 

Оскільки у перші дні після лютневого вторгнення Росії в Україну у рідному місті не було так гаряче, як зараз, жінки не думали про від’їзд. Ба більше, саме в Бахмут привозили людей з навколишніх населених пунктів Донецької та Луганської областей, де ситуація була більш напруженою.

“Десь 26 лютого ми сиділи у кафе в центрі міста і бачили у вікно, як із Попасної привозили людей на шкільному автобусі. Автобус був весь простріляний, виходили люди, і реально було видно, що вони сиділи у підвалах – непричесані, неголені. А ми з Ірадою сидимо гарні, п’ємо каву. Це страшно”, – згадують активістки.

За чашкою кави вони продовжували обговорювати ідею подання грантової заявки – хотіли залучити до міста гроші на розв’язання соціальних питань, що постають перед людьми на візках. Проте, коли жінки бачили перелякані обличчя евакуйованих людей, завдання різко змінювалися.

“Ми просто виходили до центру міста, куди люди приїжджали евакуаційним автобусом. Вони такі налякані були, не знали куди йти, де гуртожиток знаходиться. Ми брали їхні валізи та проводили їх. А у людей там не просто трусики та паспорт, там каструлі вивозили. Людина одна, а валіз могло бути з десяток”, – говорить Альбіна.

Ірада каже, що на той момент житло, яке давали переселенцям з більш небезпечних регіонів, було мало адаптоване під базові потреби – люди навіть не могли зігрітися. Надворі був лютий місяць.

“Якось ми прийшли в медучилище, де організували прихисток, вкотре допомагали піднести людям валізи, і там стояла жінка на вході. Вона сварилася з консьєржкою. Жінка ридала і казала: “Мені холодно. Я не можу навіть помитися, бо вода холодна, і боюся, що замерзну. Не можу відігрітися, ковдри немає”. Вона дуже багато часу провела в підвалі”, – пригадує активістка. 

Тоді Ірада та Альбіна почали думати про те, як і чим можуть допомогти. Ковдри знайти вдалося, але цим вони не обмежилися, вирішили готувати ще і гарячі обіди. Жінки згадують – мамам із дітьми з інвалідністю тоді давали дуже багато гуманітарної допомоги: супові набори, м’ясо, крупи та інше. Продуктів вистачало, щоб щодня готувати та відвозити їжу у прихисток.

“Як ви будете їхати з візками? Ви ж людям заважатимете”

Жінки понад місяць щодня ходили до прихистків, приносили їжу переселенцям, забирали прати їхні речі. Так продовжувалось до кінця березня, доки Альбіна та Ірада самі не вирішили виїхати з Бахмута. 

Ситуація ускладнювалася, місто дедалі частіше обстрілювали загарбники. Жінки остаточно ухвалили рішення про від’їзд після того, як побачили фотографії звірств окупантів у Бучі:

Ми записались на евакуацію на четвер. За кілька днів до ймовірного виїзду я вирішила зателефонувати і перепитати, чи записані ми. Нас їхало 15 людей (Альбіна з донькою та ще дві сім’ї з дітьми з інвалідністю. – Ред). Виявилося, що ніхто з нас не записаний. Я кажу: “Записуйте. Нам потрібно, щоб помістилися з візками”. На що жінка, яка в цей момент щось жувала, здивовано відповіла: “Як ви собі це уявляєте? Як ви будете їхати з візками? Ви ж людям заважатимете”. 

Через особисті контакти Альбіна зв’язалася із заступником міського голови, щоб їм допомогли організувати автобус: 

“Нам надали бус із підіймачем, аби можна було завантажити візок. Водієм був військовослужбовець”.

Жінка каже, що тоді мала шоковий стан, але намагалася тримати себе в руках, адже розуміла, що потрібна і своїй дочці, й іншим людям, яким вона допомагає виїхати.

Маршрут був непростий: з Бахмута треба було автобусом дістатися Краматорська, а звідти евакуаційним потягом доїхати до Львова. Як і сотні тисяч інших людей, Альбіна та Ірада з дітьми їхали в нікуди. Дорогою водію повідомили, що між Краматорськом і Слов’янськом влучила російська авіабомба, тому везти пасажирів туди – небезпечно для життя. 

“Ми майже доїхали до Краматорська, але нас повезли до Слов’янська. Якби ми приїхали до Краматорська на вокзал, все було б швидше. Там, наскільки мені відомо, є волонтери Червоного Хреста, які перед посадкою на поїзд відокремлюють маленьких дітей, людей з інвалідністю і т. д. Але ми приїхали до Слов’янська, де на три тисячі людей було чотири волонтери, ми підійшли до них і запитали, як нам бути, бо ми з коляскою, і натовп нас просто задавить. Вони сказали, що нічим допомогти не можуть”, – продовжує розповідь про евакуацію Альбіна.

Жінки з дітьми чекали на поїзд близько дев’яти годин. За цей час на пероні невеликого вокзалу дивом вмістилось близько трьох тисяч тих, хто рятувався від війни. 

Коли потяг нарешті приїхав, почалася повітряна тривога через загрозу нового авіаудару. Згідно з правилами безпеки, потяги під час повітряної тривоги не здійснюють посадку пасажирів та не рухаються за маршрутом.

“Провідниця вийшла, вона була дуже налякана і сказала, що якщо зараз почнеться бомбардування, потяг закривається і їде, нас нікуди не посадять. І ще вона додала, що якщо нас все ж пустять, ми мусимо не сумки спочатку розставляти, а дітей розсадити, адже було дуже багато людей”, – каже Альбіна.

Повітряна тривога тривала майже 40 хвилин. Жінки тоді молилися, аби тільки поїхати:

Коли поїзд відкрили, почався жах. Чоловіки почали лізти буквально по головах. Дитина Іради впала на рейки в колясці, ми її витягували. Я зрозуміла, що треба брати ініціативу у свої руки. Ми розштовхали всіх зі сходів і почали дуже швидко закидати дітей, бабусь на милицях. Я хапала їх і під лікті, і за шкірку. Навіть тих, хто проводжав, заштовхували. 

Ірада веде далі: 

“Був літній чоловік, який кричав, що він проводжаючий. Альбіна його тягне, запхнула в результаті у вагон, але він не вийшов і все-таки поїхав”. 

Альбіна і досі пам’ятає стресовий стан, у якому була, бо вони навіть не знали, куди їдуть і що на них чекає. 

Зрештою прибули до Львова, де жінки одразу взялись за пошук житла. Їм вдалось знайти будиночок у невеликому містечку Стебник Львівської області. Коли вже облаштувались, зрозуміли: найкраще, що вони можуть зараз зробити для себе та інших – допомагати з евакуацією та розміщувати тих, хто так само виїжджав з обстрілюваних регіонів. 

Від життя у школі до створення реабілітаційного центру для людей з інвалідністю

Жінки згадують, що ще коли були у Бахмуті, зверталися за допомогою до HelpUkraine. Спочатку вони отримали від організації 500 доларів на те, щоб нагодувати переселенців. Але коли потреби зростали, збільшили суму фінансування до 9500 доларів, планували закупівлю побутової техніки. Та через терміновий виїзд освоїти кошти не встигли.

“Тут 6 прихистків – 4 школи, професійний ліцей та реабілітаційний центр. Оскільки гроші були вже на руках, туди ми закупили душові кабінки, бойлери, унітази, пральні машинки, сушарки, чайники, праски. Треба було витратити 9,5 тисячі доларів і ми їх успішно витратили”, – поділилася Альбіна.

Одна з тих, кому допомогли евакуюватись, – бахмутянка Оксана. Вона також мати дитини з інвалідністю. Жінка згадує – син вкрай тяжко переніс вимушений переїзд, але тут йому стало краще, бо навколо було бодай спокійніше:

“Ми його як могли, так і вивозили. Коли я їхала, я затуляла його собою. Ми ще забрали кролика та кота. Кролик дуже допомагав синові, коли бомбили наше місто. Будинок трусився так, ніби ось-ось складеться як картковий будиночок. Кролик його відволікав, дитина заспокоювалася. Якби не він, стан сина доводилося б підтримувати медикаментозно”. 

Той самий кролик / Фото: ZMINA

Сусідка Оксани по кімнаті – 85-річна Євгенія Петрівна з Сєвєродонецька. Сюди вона приїхала з онуками та п’ятьма правнуками, у місті залишилася її дочка, з якою у жінки немає зв’язку.  

“Ще вдома я зателефонувала до своєї подруги-пенсіонерки, вона інвалід. Та сказала, що вже поїхала і попросила забрати її гуманітарку. Я подзвонила, щоб дізнатися, як її забрати, а мені сказали: “Хто вам цю гуманітарку привезе, якщо постійна стрілянина? Може ви краще евакуюєтесь?”. Я заплакала. Наступного дня о 9-й ранку за мною вже приїхала машина. Тут добре, бо не стріляють, є їжа. Я вважаю, що тут шматочок раю в нашій країні, адже тихо. А так я в новинах дивлюся, скрізь руйнування”, –  ледве стримуючи сльози говорить пенсіонерка.  

Однак нещодавно у мешканців прихистку з’явилася нова проблема – переселенок просять залишити його до 1 серпня. Причина, через яку людей виселяють, — незабаром 1 вересня, і згідно з правилами у серпні приміщення шкіл повинні підготувати до початку навчального року.

Попри те що Альбіна була сильно обурена цим, адже стільки сил і грошей пішло на закупівлю необхідного, вони з Ірадою не розгубилися. 

Жінки домовилися, що переселенців зможуть розмістити на території молокозаводу, який не функціонує вже понад 8 років. Допомогли контакти, якими Ірада з Альбіною обросли за кілька місяців перебування у містечку. Житимуть люди в адміністративній будівлі, однак для цього там треба створити умови.

“Я в шоці. Я читаю класні обіцянки про те, що десь у Львівській області закінчують підготовку гуртожитку для переселенців. Ось конкретна проблема тут – мам та їхніх дітей з інвалідністю виселяють до 1 серпня. Куди? Ось ми цих людей забираємо на молокозавод. Це добре, що ми зараз можемо їх забрати. А що далі?” – питає Альбіна.

Зараз в адмінбудівлі вже мешкають близько 50 переселенців з Донецької, Луганської та Харківської областей. Одна з мешканок, Анастасія, яка приїхала сюди з Ізюмського району Харківської області, розповідає, що всього тут можуть залишитися близько 120 людей. 

Умови для проживання створюють поступово. Зараз доводиться готувати їжу на вулиці – у печі або на мангалі, тому Альбіна з Ірадою вже ведуть переговори про те, як і чим укомплектувати прихисток у найкоротші терміни, щоб люди почувалися більш комфортно.

Організація HelpUkraine, представники якої на власні очі побачили результати роботи Альбіни та Іради, вирішили співпрацювати з ними і далі та запропонували створити реабілітаційний центр для ВПО з інвалідністю: 

Коли ми почули про цю пропозицію, пішли до мера Стебника. Я кажу йому: “Дуже хочеться пам’ятну дошку з моїм ім’ям на одній з тополь у центрі міста”, – жартує Альбіна. Вже без жартів вона продовжує: — Перша потреба, яку ми йому озвучили – це приміщення, де працюватимуть психологи та реабілітологи. Варіанти пропонували різні, були такі, після яких ми за голову хапалися.

Утім, за кілька днів після звернення бахмутянок, під їхні потреби місцева влада знайшла приміщення. Воно розташоване в центрі міста, має площу 350 кв. м. Приміщення класне, кажуть жінки, але потребує капітального ремонту: потрібно зривати підлогу і робити все наново. Наразі Альбіна та Ірада вже навіть знайшли фахівця – психолога, який працюватиме з переселенцями. Залишилося лише закрити питання з приміщенням.

Активістки зазначають: якщо з гранту, який надали для створення центру, залишатимуться кошти, їх спрямовуватимуть на допомогу землякам. Бахмутянки кажуть, що їхній дім – це вся Україна, але все ж сподіваються, що скоро вони та інші люди зможуть повернутися до рідних міст.