“Пройдуть фільтрацію, і всіх відпустять”: у березні в Циркунах під Харковом окупанти викрали 9 чоловіків. Їхня доля досі не відома

Село Циркуни, що розташоване всього за 2 км від Харкова і в 30 км від кордону РФ, російські війська зайняли у перший день великої війни. За понад 70 днів окупації вони зруйнували місцеву школу, сільраду, десятки житлових будинків і вбили щонайменше 25 мешканців. Ще понад дві тисячі, за свідченнями місцевих, вивезли так званими евакуаційними автобусами в напрямку Росії. Також дев’ятьох чоловіків – прикордонників і цивільних – російські військові викрали і вже понад два місяці про долю більшості з них нічого не відомо.

Попри деокупацію на початку травня Циркунів та декількох навколишніх сіл вони досі перебувають під щоденними артилерійськими обстрілами і продовжують зазнавати руйнувань. Від обстрілів і далі гинуть мирні мешканці. Сьогодні до лінії розмежування звідси трохи більше 10 кілометрів. Заїхати в район чи виїхати, окрім як місцевим, дозволено лише у супроводі військових або правоохоронців.

Разом з військовими однієї з бригад 28 травня рушаємо з Харкова в напрямку Циркунів. Ще на виїзді з міста бачимо на горизонті стовп чорного диму. Робимо дорогою гак і їдемо на місце прильоту. Наздогнавши пожежну машину, разом із нею в’їжджаємо в селище Лісне.

Поруч з палаючим будинком бідкається місцева жителька Оксана. Фотографувати себе не дозволяє.

“Це моя донька з города визвала пожарку. Зв’язок тут ледь ловить, ледве визвали. 30–40 хвилин тому прилетіло і побачили на сусідній вулиці як димить. Прийшли сюда, а тут вже горить все. Це такий кошмар. Нас каждий божий день тут обстрілюють”, – каже жінка.

За словами пані Оксани, господарів у будинку під час обстрілу не було, давно звідси виїхали. Всього, наскільки їй відомо, у Лісному через обстріли загинули двоє місцевих:

“Десь в квітні це було. У Льоші, йому було сорок год, в нього пів хати знесло. Батько й мати були посічені осколками, а Льоша – його зразу убило. А ще через тиждень або днів десять, вбило мущіну, йому вісімдесят год було. Теж саме було – прилітало з Росії, по вулиці падали міни, а він у дворі був. І його осколками тоже вбило”.

Пожежники палаючий будинок загасили. Вирушаємо на Циркуни, які понад два місяці були опорним пунктом для танкових атак на Харків та артилерійських обстрілів району Північної Салтівки. Наразі він майже повністю зруйнований.

У списках на відспівування – більше 25 імен

Циркуни заснували у другій половині XVII століття, коли перші поселенці облаштували тут “гуляй-город” з валами для захисту на випадок татарських набігів. В 2018-му місцеві громади з 9 навколишніх сіл об’єдналися й утворили Циркунівську територіальну громаду з населенням у майже 10 тисяч осіб. У самих Циркунах проживало 5 тисяч людей. Вже в 2020 році Циркунівська ОТГ посіла перше місце в Харківській області за темпами розвитку освіти. Об’єднана громада активно ремонтувала школи, будувала новий дитсадок і за власний кошт, не чекаючи грошей від держави, відремонтувала шість доріг та заасфальтувала чотири нові.

Зруйнований магазин “Посад”

Тепер ці дороги всіяні вирвами від снарядів, а школа у Циркунах, яка вистояла в роки Другої світової війни, потребує капітального ремонту та очищення від огидних окупантських “зетів”. 

В такому ж сумному стані перебуває й будівля сільради. Сільського голову Циркунів, 63-річного Миколу Сікаленка, російські військові викрали з власного будинку 21 березня і вивезли в напрямку сусіднього села Липці. 29 березня Сікаленка звільнили з полону, проте про обставини його викрадення і звільнення досі нічого невідомо.

Зв’язатися з ним та його сином Андрієм, офіцером Нацполіції Харківщини, за наявними телефонами і профілями у соцмережах на момент публікації матеріалу не вдалося. Про те, де перебуває наразі сільський голова, не знають і опитані нами мешканці Циркунів. Забезпеченням загальних потреб села сьогодні займаються військові та волонтери.

Сільська рада Циркунів

Ми зупиняємося на дворі Свято-Миколаївської церкви ПЦУ, щоб передати для місцевих гуманітарку з Харкова. Настоятель церкви отець Аполінарій показує наслідки обстрілів території храму. За його словами, перший обстріл стався саме під час недільної служби на третій тиждень з початку окупації. Тоді разом з прихожанами спустилися у підвал і продовжили службу там. Служби російські солдати проводити не заважали.

“Приходили до храму лише перевіряти декілька разів на день. Слава богу, нічого не крали. Тут до 50 людей з дітьми у нас жили й ночували. Солдати ті приходили й питали: “Ви нам раді?”  Ну і були різні неприємні нюанси в розмовах. Але більше про це я нічого розповідати не буду. Всяке було. Навіть не хочу згадувати”, – розказує панотець.

У списках на відспівування у отця Аполінарія більше 25 імен. Скільки всього загиблих у Циркунах, він казати не береться.

“Чув і про інших. Одного чоловіка, йому було років п’ятдесят десь, російські військові розстріляли з автоматів. Але його родичі виїхали і подробиць я не знаю. Також дуже багато поховано людей у дворах їхніх будинків, бо не було можливості поховати на цвинтарі. Чекаємо, поки наступить мир, щоб їх перепоховати – по-людськи і по-Божому”.

“Виклали килимами слово на “х…” і підпалили”

Поруч із церквою – двоповерховий будинок на декілька квартир з розбитими вікнами. Його мешканець Вадим, чоловік середнього віку, погоджується говорити “без фото і не під запис”. В один з вечорів у перші дні окупації до його квартири прийшли російські військові, поки він спав п’яним. Відчинила дружина.

“Прокинувся від того, що мене стволом по морді туди-сюди. Почали розпитувати: “Є наркотики? Є наркотики?” В мене такого нічого не було. Взяли мій паспорт, а в ньому було 50 євро. Забрали їх собі, паспорт віддали і пішли”, – розповів чоловік.

Інша мешканка будинку, пані Тамара, розповідає:

“Вже 24 лютого стали ті солдати машиною біля нашого будинку. Сказали: “Мы пришли вас освобождать. От фашистов и националистов”. Я їм відповіла, що ми живемо тут всю жизнь і зроду ніяких націоналістів й фашистів тут не бачили. А вони: “Вы ничего не понимаете. Мы 2 марта освободим вас от фашистов и уедем”.

У перші тижні в підвалі будинку ховалося близько 40 людей. Трохи більше ховалися у церкві навпроти, там було і 20 дітей. Пані Тамара переповідає, як на третій тиждень російські військові стали закликати жителів будинку евакуюватися автобусами на Бєлгород, бо інакше “мы вас спалим тут ракетами, мы вас тут обстреляем и уничтожим”. А 13 березня стався обіцяний обстріл:

“Близько 9-ї ранку до церкви підігнали запланований евакуаційний автобус. Там же були і журналісти з камерами. А вже через декілька хвилин у наш будинок прилетіло. Бачите, он як пошкодило дах. Ну і люди стали поспіхом збирати речі і сідати в автобус, з нашого будинку, з церкви сім’ї з дітьми. А оті журналісти знімали, як нас “евакуюють”. Такий оце сценарій у них був”.

За оцінками пані Тамари, всього з села за період окупації вивезли автобусами близько двох тисяч мешканців – це при довоєнному населенні Циркунів у 5 тисяч людей. Коли наприкінці квітня росіяни роздавали гуманітарну допомогу, у селі залишалося близько трьох тисяч жителів.    

“А 5-го і 6 травня росіяни почали масово виїжджати. Наші нарахували на виїзді з села 60 одиниць їхньої техніки. Бачили, як до їхніх танків були прив’язані кожані дивани і холодильники. Позабирали їх з будинків, де не було господарів”, – згадує жінка.

Згадавши своєю чергою історії розграбувань росіянами сіл на Київщині, питаю, чи не крали й килими.

“І килими крали, і не просто крали! Позбирали з села, поскручували і виклали ними біля клубу слово на букву “х”. Ото слово з трьох букв. І підпалили”.

“Навіщо?! – питаю.

“Та а я знаю навіщо? Сама цього я не бачила, мені про це жінка з церкви розповідала, вона бачила. Ну отаке зробили”.

Можливо, таким чином росіяни намагались дражнити українську аеророзвідку.

“Я Луганськ пройшов. Ми вісім літ так хріново жили, тепер і ви так поживіть вісім літ”

Далі їдемо за адресою місцевої мешканки Ірини Стефанишиної (на прохання родичів викрадених всі подальші імена у матеріалі змінені). На циркунівському пабліку у фейсбуці була розміщена інформація про її викраденого і зниклого безвісти чоловіка Миколи Стефанишина.

Зупиняємося біля будинку з пошкодженим від обстрілів дахом. Пані Ірина запрошує зайти. Військові полишають мене самого і їдуть у справах, пообіцявши забрати через півгодини. У будинку, окрім пані Ірини, її сестра – Вікторія Козлюк, також свідкиня викрадення. Її чоловіка Віталія Козлюка російські військові викрали разом з Миколою Стефанишиним і ще двома чоловіками, які 30 березня були разом в цьому будинку, – Анатолієм Духничем і Дмитром Шенцевим. Усі вони прийшли до Стефанишинів допомогти розібрати завали і наскільки можливо полагодити будинок, який обстріляли за 5 днів до того. Приготувавши кави, Ірина й Вікторія розповідають про обставини викрадення:

“Близько 5-ї або 6-ї вечора ми почули шум автівки біля будинку. Коля пішов до воріт, і в цей момент через паркан перестрибнув чоловік з автоматом. Він почав стріляти у повітря і кричати: “Хто тут прикордонник-атошник?” Колю він повалив обличчям до землі, після чого відкрив хвіртку. На двір забігли ще шестеро озброєних людей. Троє в балаклавах, інші без. Вони теж почали стріляти у повітря, а тоді поклали нас всіх рядочком на землю. Руки зав’язали льоскою.

Тоді Коля каже їм: “Ну я прикордонник. Але я не атошник”. Ті далі допитують, де він був у 14-му і 15 році. Коля відповів, що служив, але не воював, стояв на блокпостах. А 16-му вийшов на пенсію, прослуживши 25 років. Те ж саме розпитували і в інших чоловіків, але ті взагалі ніколи ніде не служили”.

За словами жінок, поки одні військові їх допитували, інші в цей час обшукували будинок. Знайшли мисливську рушницю з посвідченням і мисливський одяг. Почали кричати: “Форма натовська! Форма натовська!” Також знайшли мисливські рації для собак і стали стверджувати, що по них чоловіки передавали інформацію українським військовим.

“Вони навіть не зрозуміли, що то були собачі рації, до того ж розряджені, тому що місяць вже у селі не було світла. Питали, де зброя, де снайперська гвинтівка. А в нас зроду такого не було. Вони хотіли чути те, що хотіли чути. Починаєш відповідати на їхні питання, а вони одразу: “Закрий рот!” Звірі. Просто звірі”.

В один момент почався обстріл. Росіяни полишили чоловіків та жінок зв’язаними лежати на землі, а самі побігли в підвал. Потім їх пересадили під будинок, але окремо, так, аби між собою не перемовлялися. Вікторія Козлюк згадує, як після цього російські солдати приставили їй до грудей автомат і одночасно до скроні пістолет.

“Один стріляв біля голови. Казав: “Дивись, не ворушись, а то я можу промахнутися”. А після того схопив мене за горло і почав знову розпитувати за чоловіка. Казав, щоб зізнавалася в усьому, інакше вони всіх тут повбивають. А після цього каже: “Я тебе зараз тут у гаражі залишу, хочеш?” Типу він мене уб’є і там залишить. А другий каже: “Забирай її з собою. Пускай їде з нами”.

Тоді я кажу їм: “За що ви з нас так знущаєтесь?” А один з них відповідає: “Я Луганськ пройшов. Ми вісім літ так хріново жили, тепер і ви так поживіть вісім літ”.

Жінки кажуть, що при цьому інший російський військовий розмовляв суржиком. А інші троє були “якісь нерусскіє, такий акцент у них характерний був, може, чечени якісь”.

Після цього чоловіків поставили в колону один за одним і трьом з них одягли мішки на голову.

“На Толіка Духнича мішка не вистачило і йому замотали штани на голову. А в нього астма, він почав казати, що задихається. Тоді його почали бити прикладом. А потім повалили всіх чоловіків на землю та почали бити ногами”.

Побитих чоловіків посадили у білий бусик. Жінки бачили біля будинку ще одну автівку – чорний джип. Росіяни згадували, що там знаходяться двоє людей, яких “взяли” раніше. 

“Один з солдатів нам сказав, що в джипі знаходиться “мент”, який нібито нас здав, і запропонував іншому солдату “викинути його тут”. Той заперечив, що мента треба забрати з собою. Хто то був, ми не знаємо. Але військові ці ходили цілеспрямовано на адреси, де жили прикордонники. Викрадали й інших.

Наших чоловіків вони забрали у самих тапках і спортивних костюмах без документів. Лише у Діми Шевцева був із собою паспорт, а у Колі перед цим забрали воєнний квиток. Отак їх забрали”.

У наступні дні після викрадення Ірина і Вікторія ходили на блокпости, питали за чоловіків, але їм лише одповідали: “Не хвилюйтеся, пройдуть фільтрацію, і всіх відпустять”. Після деокупації Циркунів українськими військовими жінки поїхали у Харків, написали заяви до поліції і до Червоного Хреста, але жодної інформації їм досі не надали. Чи живі викрадені чоловіки, чи в полоні, вони не знають.

Наостанок жінки розповіли про практику “евакуації” мешканців Циркунів.

“Нам односельці розповідали, як в один день по вулиці їхав російський танк і обстріляв будинок. Посеред білого дня, так, щоб всі бачили. Після цього туди під’їхав евакуаційний автобус з військовими, які стали казати, що “це українці вас обстріляли, а ми врятуємо, давайте ми вас евакуюємо”. І був з ними ще журналіст російського телеканалу, знімав відео про цю “допомогу”.

У нас теж військові питали: “Чого ви не хочете евакуюватися? У нас такий президент, Вова, очєнь хороший, дає всім по 10 тисяч рублів”. Ми відповіли, що ми не хочемо їхати в Росію, ми українці і хочемо жити тут! А військовий той нам: “Ну тоді вас всіх постріляють тут і положать”. 

“Опознай хохла по чубу”

Інформацію щодо викрадених у Циркунах чоловіків згодом у телефонній розмові з нами доповнила інша мешканка села і свідкиня викрадень Віра Коломійцева.

Того ж дня, 30 березня, на вулиці Гагаріна шестеро російських військових близько 14-ї години прийшли “з перевіркою” до будинку 23-річного Юрія Коломійцева. У цей момент в будинку були батьки Юрія і його дружина Віра. За її словами, один з цих військових був харків’янином, про що сказав сам, коли розпитував, де знаходиться квартира Коломійцевих у Харкові.

У Юрія військові питали, чи він служив. Той відповів ствердно, але зазначив, що контракт в нього завершився у січні цього року. Цю обставину підтвердила і дружина. Після цього чоловіка відвели у сторону, деякий час розмовляли з ним. Згодом російські військові повідомили рідним, що забирають чоловіка з собою, і пішим повели його вулицею. Кайданки на нього не вдягали.

Через 1-2 години вже інші військові на двох автомобілях – білому бусику і чорному джипі – під’їхали до будинку сусіда Коломійцевих, 41-річного колишнього військового Валерія Задорожного, який брав участь в АТО у 2014 році. За словами Віри Коломійцевої, коли російські військові виводили Задорожного з дому, то вдарили його прикладом автомата по голові, після чого той знепритомнів. По тому чоловіка помістили у білий бусик і поїхали, ймовірно, вже до будинку Стефанишинів.

Наступного дня зранку (31 березня) шестеро російських військових під’їхали на тих самих автівках до будинку сусіда Стефанишинів – діючого прикордонника В’ячеслава Бортко. Але, вже знаючи про вчорашні викрадення, чоловік переховувався через дорогу в будинку сусіда. Самого сусіда вдома не було. Російські військові довго шукали Бортка по будинках місцевих, а згодом задіяли собак. Чоловіка знайшли близько 5-ї вечора, сильно побили і з закривавленим обличчям забрали в автівку.

Схожа історія трапилася в цей день і з Марком Безуглим, колишнім прикордонником, в якого закінчився контракт. Він так само переховувався в будинку сусіда, якого не було вдома. Росіяни знайшли його у підвалі і забрали з собою в автівку.

Того ж дня ті самі військові вже без автівок прийшли до будинку діючого прикордонника Іллі Найдьонова. Він був вдома разом з батьками. Після обшуку будинку його у кайданках забрали з собою.

Про долю більшості з 9 викрадених чоловіків досі нічого не відомо. Повідомлення про взяття у російський полон трьох із них – Юрія Коломійцева, Іллі Найдьонова і Марка Безуглого – вдалося знайти у російському тг-каналі “Опознай хохла по чубу”, який публікує пропагандистську інформацію про вбитих і полонених українців.

***

Фото: Сергій Кочмарський і Аркадія Юрченко