У покинутому селищі на Київщині знайшли заміноване тіло чоловіка, якого закатували росіяни
У покинутому селищі міського типу Поліське на Київщині знайшли заміноване тіло Вадима Постолюка. Російські окупанти, ймовірно, викрали його, коли той ішов до евакуаційного пункту збору, катували, а потім стратили.
Про це повідомили у Медійній ініціативі за права людини.
Вадим Постолюк. Фото: МІПЛ27-річний Вадим за день до початку повномасштабного російського вторгнення приїхав за рідними до села Рагівка Вишгородського району. Він мав забрати сестру з племінником, за безпеку яких тоді ще на тлі повідомлень про ймовірний напад Росії на Україну турбувались рідні.
Рагівку, як й інші населені пункти району поблизу, окупували росіяни, а тому Вадим разом з ріднею залишались там протягом місяця. 29 березня чоловік вирішив піти на евакуацію до села Рудня-Базарська, звідки автобусами доставляли людей до села Базар, й зник, ймовірно, по дорозі до села.
Шлях проходив через село Мар’янівка, а далі дорога звертала у ліс. За словами дружина вбитого Тетяни, яка почала пошуки чоловіка вже 30 березня, коли саме Вадим втратив візуальний контакт з іншими людьми й чи взагалі був у групі з ними, достеменно невідомо. Так, із 16 осіб лише четверо сказали, що бачили його: дехто зазначив, що це було в Мар’янівці, інші сказали, що Вадим дійшов до лісу. Решта взагалі не змогла пригадати, чи йшов чоловік поряд.
“30 березня мені подзвонила його сестра і сказала, що він пішов у бік Житомирської області. Я дуже сварилася, бо там тривали бойові дії. 4 квітня мені подзвонили та спитали: «Чи немає у вашого чоловіка срібного зуба?». Знайшли тіло людини й намагались ідентифікувати. Але це був не він. А 5 числа знайшли ще одне тіло. Він підходив по зросту і статурі. Обличчя практично не було. Це виявився він…” – розповідає Тетяна.
Тіло Вадима знайшли у покинутому селищі міського типу Поліське, яке було центром однойменного району до листопада 1993 року. Потім населений пункт розселили через високу радіаційну забрудненість внаслідок аварії на ЧАЕС. Поліське знаходиться у зворотному напрямку від села Мар’янівка, через яке люди йшли на евакуацію, а тому правозахисники наголошують — це може свідчити про те, що Вадима викрали та відвезли до підвалів тамтешньої пожежної частини, де, ймовірно, тримали певний час.
Смт Поліське. Фото: chernobyladventure.com“Я прошу бога і хочу вірити, що його вбили відразу 30 березня, а не катували весь цей тиждень. Вони йому палили ноги наче паяльною лампою, все тіло було в синцях… Зняли ланцюжок, забрали документи, гаманець, телефон. Залишилась лише обручка. Його руки були стиснуті. Може від болю, або намагався вберегти обручку…” – говорить Тетяна.
Навіть після того як Вадима знайшли, тіло три дні не могли забрати, адже росіяни встановили три розтяжки біля нього й одну під ним.
Замінування тіл не є поодиноким випадком під час повномасштабного російського вторгнення в Україну, каже радниця з прав людини Всесвітньої організації проти катувань (World Organisation against Torture) Євгенія Андреюк.
“Наша організація працює по всьому світу, і я не чула від колег про таку практику мінування тіл у будь-якому іншому недавньому конфлікті. Зараз в Україні ми бачимо, що це не поодинокі випадки, а системна практика. А тому фіксувати це вкрай важливо… За міжнародним гуманітарним правом до тіл загиблих потрібно ставитися з повагою. Вони мають бути поховані відповідно до всіх релігійних і культурних вимог. Факти мінування тіла можуть мати два склади злочину. Перший — це замах на людську гідність. Те, що тіло не хоронять, а навпаки, його використовують для своїх цілей. Це є воєнним злочином. Ми також тут бачимо намір, аби загинула інша цивільна людина. Цей намір абсолютно очевидний, бо зрозуміло, що до тіла підійдуть люди, аби поховати його. Це замах на життя цивільної людини”, – пояснює вона.
Затримання Вадима, катування, убивство, яке, ймовірно, можна кваліфікувати як позасудову страту, та мінування тіла є воєнними злочинами.
Дружина Вадима Тетяна каже, що хоче притягнути до відповідальності винних: “Він був високий хлопець, 1,92 м зростом. Можливо, вони вважали, що він розвідник, або диверсант. Але він не був військовим, працював старшим охоронцем… Ми одружилися півтора року тому. Зараз мені 23, а я вже вдова…”
Нині дізнатись більше деталей про обставини загибелі Вадима не вдається. Люди, які теоретично бачили його останніми, нині евакуювалися на захід України і їхніх контактів Тетяна не має.
