Сапала буряки за пів фунта хліба: як Василина Яровенко виживала в Голодомор без батьків

Продовжуємо цикл публікацій про свідків, які пережили Голодомор-геноцид. Наступна героїня, знайдена в межах експедицій Музею Голодомору, – мешканка Вінниччини Василина Яровенко. Вона народилася в родині заможних селян, утім у 1932–1933 роках їй довелося дуже швидко подорослішати: десятирічна дівчинка залишилася без батьків, які виїхали за межі України через репресії, і змушена була працювати на рівні з дорослими. 

Заможні селяни, що відсудили землю у свого пана

Василина Антонівна Яровенко, у дівоцтві – Кащук, народилася 5 квітня 1923 року. “У четвер”, – додає вона, сміючись, коли розповідає про себе, а її донька пояснює: “Чистий четвер був”. 

Мати пані Василини, Текля Францівна, походила з польської родини скарбових селян і , привезених у село Кур’янці, що було на території сучасної Вінниччини, паном Яблонським. Дідусь Василини – Франко Троцький – був ініціатором колективного позову, в результаті якого селяни відсудили в Яблонського землю. Так родина Троцьких отримала земельний наділ та почала власне господарство. Натомість пан Яблонський згодом запив та остаточно збіднів. Про нього говорили: “В нашому селі такий пан – у меї баби гроші позичав”.

Батько нашої героїні, Антон, був сином заможного селянина Ладимира Кащука, який після 1917 року розділив своє майно між сімома дітьми. Антонові дісталося 5 гектарів поля, і, за мірками середини 1920-х років, він був середняком. Родина доглядала коней, овець, свиней та корову, а старший син Кащуків навіть тримав голубник. 

Наприкінці 1926 року будинок та господарство знищила пожежа, і Кащукам довелося починати все заново. Вони відбудували хату й комору, покрили їх бляхою, поступово відновили інші приміщення, завели пасіку. Батько навіть почав зводити другий будинок для свого старшого сина. 

Родина Василини Яровенко. Зліва направо: Текля Кащук (мати), Марія Кащук (сестра), Антон Кащук (батько). 1940-ві роки

Однак щасливе життя тривало недовго: комуністичний тоталітарний режим планував знищити українців, у яких вбачав загрозу для свого існування. 

Хто не вмів господарювати, першим ішов у колгосп

Коли мешканців села Кур’янці почали агітувати вступати до колгоспів, на цю пропозицію найперше пристали ті, хто не вмів господарювати. Багато з них заздрили успішнішим і заможнішим власникам, зокрема й батьку пані Василини. У селі навіть говорили: “Кащук їсть вареники, і я буду їсти вареники”, не розуміючи, що за цими “кащуковими варениками” стоїть тяжка щодення праця. 

“У правлінні були самі бідаки, ті, шо бідували, шо незгарні були жити. Я знаю таких людей, шо й сім’я була, і як сказали “колгосп”, та ше й комуна. Е-е-ей! Комуна! Це ж комуна буде! А він не розбирається! А в нього троє чи п’ятеро дітей голодних сидять, а поле порожнє в нього”, – говорить жінка. (Тут і далі збережено оригінальну мову свідкині.)

Та все ж комуністична пропаганда в селі часто не була успішною через віддаленість людей, які її проводили, від реального життя і реальних потреб людей.

Василина Яровенко переказує комічну ситуацію, що сталася з однією з “активісток” уже пізніше, після Голодомору: 

“Пішла вона до бабів на буряки. А чого вона пішла? Вона їх бачила? Чи вона знає, як їх сапати? Ну пішла шось розказати їм. Вона грамотна, а там баби ті, вони… букви не знають. “Ти чого до нас прийшла?” Таку мать перетаку, як узяли її, то вона як стала тікати, то не знала, як утікти. І більш не приходила. Ше й хотіла жінок шось там навчити…”

Батька Василини, Антона Кащука, як одного з найуспішніших господарів, спершу записали до колгоспного активу, однак той не погодився стати його учасником: не хотів змушувати односельців віддавати майно до колгоспу. Сам він вимушений був стати членом колективного господарства і працював там, доставляючи товари в місцевий магазин. 

Василина Яровенко. Фото: Музей Голодомору

“Попа нашого вигнали з хати”

Дідусь Василини, Ладимир Кащук, спершу викладав у церковно-парафіяльній школі, а наприкінці 1920-х став церковним старостою. Він приятелював з місцевим священником Євгенієм Мацієвичем. Коли більшовицький наступ на церкву посилився, священник, передчуваючи недобре, попросив Ладимира Кащука викупити всі меблі з його будинку і на ці гроші купити йому невелику хатинку, “щоб міг до смерті дожити”. Так батько Василини Яровенко вмеблював свою домівку речами священника: 

“Мій батько закупив зеркало – од стелі до землі, часи такі-го, такий маятник, так воно шипить, дві шахві – одна одежна, одна так, книжки там, посуда і стіл, такий стіл круглий на троїх ногах, такі точені ноги великі. Комоду на три шухляді, тут такий діванчик, як-то воно, кушетка, тепер кажуть кушетка, а тоді казали канапа. Отака оббита тим, ковром. Общем, дуже гарна обстановка була”.

Отцю Мацієвичу запропонували зректися сану та стати бухгалтером у колгоспі, оскільки письменних людей тоді бракувало. Втім, священник не погодився на таку пропозицію:

“Я від хреста не відкажуся, а бухгалтером не піду в селі. Десь, може, я робив би, а тут діти будуть з мене сміятися”, – переказує його слова Василина Яровенко. 

Невдовзі в панотця конфіскували майно, а його самого вигнали з власного будинку. Помешкання перетворили на школу, а маленьку хатинку, куплену для нього Ладимиром Кащуком, пустили на паливо. Дуже скоро отець Євген Мацієвич помер. 

Розкуркулювали та висилали навіть дуже бідних селян

Наприкінці 1920-х років почалося розкуркулення – винищення прошарку селян-власників, або, як каже Василина Яровенко, “хазяїв”. Утім, куркулем могли назвати не тільки заможних хліборобів – у горнило репресій міг потрапити хто завгодно. У кінці 1920-х – на початку 1930-х років з України до віддалених регіонів СРСР було заслано понад мільйон українців, на позначення яких використовували термін “спецпереселенець”.

Життя в спеціальних поселеннях для “куркулів” було справжньою каторгою, яку не всі змогли витримати. Частина людей помирала ще дорогою на Північ прямо у вагонах-“телятниках”.  

Розкуркулювання селянина П. Масюка. с. Удачне Донецької області. 1934 р. ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного

Під час розкуркулення із села Кур’янці вислали кількох людей. Один з них, Музичук Григір, тоді вже літній чоловік, мав парову молотарку, яку здавав в оренду односельцям. Його разом із дружиною Хівроною та немовлям відправили на Північ. Коли їх привезли на місце відбуття заслання, чоловік помер. Дружина вирішила пішки повернутися додому. З маленькою дитиною на руках вона дійшла із сибірської тайги до України, дорогою зціджуючи росу з рослин та прохаючи в людей якоїсь їжі. Однак у рідному селі зайти до своєї хати Хіврона вже не змогла: там організували клуб, і вона змушена була оселитися в порожньому будинку неподалік. 

Інший “куркуль” зовсім не мав жодного достатку. Разом із двома доньками його також вислали із села. Його третя дочка натомість змогла переховатися і, оскільки вона вже була одружена з братом нашої героїні Прокопом, перебралася жити до Кащуків. 

Батьки Василини через загрозу репресій втекли із села, і дівчина мала виживати сама

Після кампанії розкуркулення комуністичний тоталітарний режим не послабив тиску на українців. Навпаки, він пішов у наступ, організувавши вилучення харчових продуктів, що призвело до масової смерті українців з голоду. 

1932 року сім’я Кащуків, п’ятеро членів якої працювали в колгоспі, отримала зерно на трудодні з багатого врожаю: 

“Заробили стільки хліба – повна комора. Це в 32-му році хліб родив”, – згадує Василина Яровенко.

Але вже взимку того ж року, перед самим Різдвом, активісти прийшли до будинку, де жила родина, щоб забрати в них хліб та арештувати Прокопа Кащука, брата Василини. Його звинуватили в розкраданні хліба з колгоспної комори, “згадавши” й “куркульську дочку”, з якою він був одружений, та засудили до трьох років ув’язнення з конфіскацією майна.

“Дві підводи приїхало саней, а людей, цього активу… Повно в сінях, у коморі, набирають… Такі засіки були на хліб, соломняники плетені. Хліб забирають. Все забрали. Нічого не залишили в хаті, все забрали. Геть радюшку з лежанки забрали, не було де й радюшки, шоб застелити. Забрали все – хоть би з полотна шось пошити самотканого, домотканого, не було з чого”, – так запам’ятала ті події тоді дев’ятирічна дівчинка.

Тож у Кащуків відібрали все – не тільки харчі, а й меблі, викуплені у священника, лави, подушки, одяг тощо. Згодом ці речі продавали на спеціальних ярмарках, але найкраще активісти забирали собі – дзеркало на повен зріст, яке мешканці Кур’янців бачили у будинку священника, опинилося в одному з управлінь “у районі”. Коли почали зводити колгоспну комору, з будинку навіть зняли бляху, якою був накритий дах, і розібрали комору Кащуків. 

Розпродаж майна розкуркуленого селянина Мартиненка на “червоному базарі”, с. Удачне, Донецька обл., 1930–1932 рр. ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного

Коли активісти обшукували будинок, батько Василини Антон Кащук зрозумів, що його також можуть арештувати, тому вирішив утекти. Він узяв під пахву буханець хліба і попросив доньку непомітно відчинити вікно в сусідній кімнаті: “Я вікном вийду, а ти нікому не скажи, бо як ти комусь скажеш, то мене заберуть і будуть судити і, може, й розстріляють”. Дівчинка хоч і перелякалася, але мовчки виконала батькове прохання. Ніхто з родини не знав, де він переховувався. 

Як виявилося згодом, батько дістався аж до Росії, до міста Рибінськ, розташованого на північ від Москви на річці Волга. Там йому вдалося знайти роботу, і невдовзі він вирішив забрати туди свою сім’ю. Втім, робити це слід було таємно, щоб не наразитися на небезпеку арешту. 

Антон Кащук вийшов на зв’язок зі своїм племінником і попросив його привезти родину до Рибінська. Той забрав матір і двох молодших доньок, але старшу, Василину, мати попросила лишити в Кур’янцях, щоб було кому доглядати за дітьми її сина й невістки. Тож одного дня дівчинка прокинулася в хаті сама – матері й сестер уже не було. 

У Рибінську, як згадував батько пані Василини, голоду не було зовсім. Батько працював різноробом на склозаводі, а мати – прибиральницею. Згодом, коли в Україні послабився голод, родина повернулася додому, в Кур’янці. 

У цей час 10-річна Василина Яровенко шукала різні шляхи для виживання. Зокрема, навесні вона ходила на роботу в колгосп – прополювати буряки. Попри те що вона працювала на рівні з дорослими жінками, платили їй тільки половину від заробленого – пів фунта хліба, тобто 200 грамів. 

“Йдуть на бураки, сапають, і вони тако двома рядочками. Це гони, два рядки – гони. А один рядок – це півгін називалося. То хто йде два рядочки – дають фунт хліба. Фунт хліба – це 400 грам. А хто одного рядочка поле, дають пів фунта. То мені дадуть пів фунта хліба, а їм – по фунту”.

Крім того, в колгоспі було організоване колективне харчування. Однак Василина Яровенко згадує, що навіть підступитися до котлів, де варилася їжа, вона не могла: у відчаї зголоднілі люди намагались урвати собі хоч трохи їжі, і їхня поведінка більше нагадувала тваринну, ніж людську: 

“Там якісь галушки варили чи шось там ше, я туди й не підходила, бо там задушать. Воно кипить, отако-го булькотить, баби палять під тими котлами, а вони лізуть, кричать з тими мисками люди. Це як, як ото, ну, табун говець. Хтось зробить якусь біду їм, то вони бекають, кричать так, це страшне було!” – розповідає жінка. 

“Люди на дорозі падали”: у селі померло від голоду щонайменше 209 осіб

У родині Василини Яровенко з голоду не помер ніхто, однак жінка на все життя запам’ятала, як помирали її знайомі односельці. 

Її сусідка Олександра Губар поховала трьох своїх дорослих синів – Миколу, Петра й Павла. У неї залишився тільки найменший син Іван, якому тоді було вісім років. Допомогти поховати синів вона просила свою знайому Югину Войцехівську. Трун тоді ніхто не робив, тож жінки клали тіла дітей на драбину, обмотували їх, самі викопували ями та засипали. 

Коли ж смертність сягнула піку, селом їздила підвода, яка збирала тіла померлих та везла їх на кладовище, де вже був викопаний великий кагат, куди складали трупи. Пізніше на цьому місці поставили залізний хрест. 

“У нас вулиця була така на краю села, велика довга вулиця, і там дуже багато дітей було. І ці діти – як ото, ну вмирають раз по раз, раз по раз і вмирають”, – згадує Василина Яровенко. 

Пам’ятник на місці масового поховання жертв Голодомору в селі Кур’янці. Фото: Музей Голодомору

Жінка добре пам’ятає імена багатьох односельців, убитих голодом у 1932–1933 роках. Поіменний список жертв Голодомору, складений у сільській раді вже в наш час, за свідченнями очевидців, налічує 209 осіб. Однак справжня їхня кількість може бути набагато більшою. 

Про масову смертність у селі Кур’янці свідчить і той факт, що після Голодомору там лишилося дуже багато сиріт. Для того щоб доглядати за ними, при колгоспі був організований патронат, де дітей виховували до повноліття. 

У школі дітей тримали лише сніданки з кормових буряків

У 1933 році Василина Яровенко вже ходила до школи. Оскільки під час обшуків “активісти” винесли з хати навіть одяг, взимку їй не було в що вдягнутися. Односелець Василини викупив на ярмарку її пальто, заплативши 8 карбованців, і запропонував їй відпрацювати ці гроші – місяць пасти його корову. Дівчинка погодилася, і тому змогла продовжити навчання. 

У школі Василину та інших учнів тримала не так жага до знань, як “гарячі сніданки” з кормових буряків: 

“Кормовий бурак помитий, на грубу тертку натертий і залляний водою, й варили так. Це такі локшини варили, лапша така була. Посолять і дають. Воно хоть гарачого візьмеш, но як нема нічого…”

Знайомі відмовляли Василину ходити до школи взимку, оскільки вона могла померти від виснаження чи холоду дорогою. Дівчинка ж розуміла: “гарячі сніданки”, хай навіть несмачні й не надто поживні, є її єдиним порятунком від голодної смерті. Але не всі учні були голодними – діти активістів не потребували “харчування” в школі:

“Та й ось оці гарачі сніданки як були – то так видно. Хто його буде їсти, як вона вдома ззіла шось добре, то чого вона туди піде? А туди ходили такі, шо вони голодні були. Я всігда ходила, геть бігла бігом. Хоть гарачого ззім”.

“Пасла корову й сама паслася” 

Крім “локшини” з кормових буряків у школі, Василина Яровенко харчувалася іншими сурогатами – пасучи корову, вона їла дику цибулю й часник, а також кмин. Доводилося їсти й стебла кукурудзи, які слід було приготувати, щоб вони стали придатними для вживання:

“Ось кукурудзиння обчищала, і всередині там є такий осередочок. І це тако дрібнесенько-дрібнесенько поріжу, поставимо та й варимо. Воно ж не звариться. Воно таке, як резинове. А хоть звариться, та посолиш, та й так його поп’єш”.

На подвір’ї Василини Яровенко. Фото: Музей Голодомору

Зрідка також Василині вдавалося порибалити зі своїм двоюрідним братом: його родина підгодовувала дівчинку за допомогу в рибальстві. 

Задля виживання дівчина також збирала житні колоски з поля, залишеного “під пар” (“пар” – поле, яке засівали не щороку, а через рік для підвищення його родючості). Робити це слід було потай, щоб “люди цього і не знали, й не бачили”. Зерно терли в макогоні й пекли з нього пампушки. 

Її сусідка Олександра Губар також збирала зерно з колгоспного поля для свого найменшого сина – єдиного, хто лишився в живих з чотирьох дітей: 

“То вона там на полі і на роботу ходить, намне якогось чи жита, чи пшениці, якихось колосочків, принесе додому в жмені або в такій у кишінці, бо так не можна було у вузлик узяти”.

Жінка припікала зерно в печі й розсипала його по підлозі, щоб чимось зайняти зголоднілу дитину. Цими зернинками хлопчик і врятувався. 

***

Згодом батьки Василини Яровенко повернулися з Росії та почали працювати в радгоспі села Новофастів, розташованого неподалік. Вони поступово відновили своє зруйноване комуністичним тоталітарним режимом господарство. 

Про Голодомор у селі Кур’янці ще довго нагадували спорожнілі будинки. Зараз ці події живуть у пам’яті мешканців, які переповідають історії родин своїм нащадкам. 

Проєкт “Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки” реалізується за підтримки Українського культурного фонду