“Нас з братиком батогом похльостали…”: Анна Слободян згадує, як в Голодомор намагалась боронити їжу від “активістів”

У шостій публікації з циклу “Голодомор. Невідомі сторінки” історія родини Анни Слободян з Хмельниччини, яка пережила Голодомор у 4-річному віці, але вже тоді розуміла, що у родини відбирають останнє.

Анна Павлівна народилася в звичайній селянській сім’ї Кащаків та стала свідком того, як її батько із успішного господаря навесні 1932 року перетворився на безправного колгоспника. Колективізація, розкуркулення, Голодомор 1932–1933 років та масовий штучний голод 1946–1947 років – всі ці події торкнулися Анни Слободян та її родини.

Життя родини Кащаків до 1932 року

Події, про які розповіла Анна Павлівна, відбувалися в селі Янчинці (сьогодні – село Іванківці Хмельницького району Хмельницької області) на Поділлі. Оскільки за СРСР активно проводилася пропаганда нового устрою у всіх сферах, і з-поміж іншого комуністи перейменовували вулиці та населені пункти, то рідне село Анни Павлівни теж дістало типову для того часу назву – Радянське.

Кащаки були одноосібниками, як і більшість українських селян у першій половині 1920-х років.

“Мали поле, мали коні свої. Вже як, ну считалися як одноосібники, якось там считали їх так”, – зазначає Анна Слободян. (Тут і далі збережено оригінальну мову свідка.)

На селі були й заможніші селяни, що купували нову механізовану техніку для сільськогосподарських робіт, наприклад, сівалки, віялки, молотарки. Бідніші односельчани мали землю, але в них не було тяглової сили, тому вони за плату наймалися на сезонні роботи до інших господарів:

“А таких було багато, шо не мали… ні коней, ні воза, ні саней, нічого. То вже цим багатіщим помагають у жнива: і жати, і грузити ті снопи, і возити, й молотити. А ці вже богачі дают (шо кажуть куркулі) йому воза, коней. Но їден другого підтримували. Помагали їден другому, бо були всілякі”.

Комуністи поділили селян на бідняків, середняків та заможних. Використовуючи агітацію, вони всіляко зіштовхували між собою різні прошарки населення, вороже налаштовували їх один проти одного. Павла Кащака, батька Анни, записали до категорії заможних селян, яка від комуністів отримала політично-ідеологічний ярлик “куркуль”. Це і не дивно, тому що до “куркульських” господарств відносили не лише за економічними характеристиками – у цей список потрапляли всі, хто не підтримав колективізацію та продовжував вести індивідуальне господарство.

“На батька мого, то казали, шо куркуль. Який він куркуль? Шо мав коні, воза й сані. І троє дітей. Але куркуль називався”, – обурюється Анна Павлівна.

Свідкиня Голодомору Анна Слободян. Фото: Музей Голодомору

До колективізації ставилися байдуже – думали ненадовго

Селяни здають сільгоспінвентар до колгоспу імені 13-річчя Жовтня. с. Крушельці Вінницька обл., 1931 р.– ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. 0-146222

1932 року дісталися і до Кащаків. Анна Павлівна детально пам’ятає все, що відбувалося з родиною протягом двох днів. Життя багатодітної сім’ї змінилося назавжди, залишивши тільки спогади про доколгоспне минуле.

“Приїджают, приходят з штири чоловіки такі крепкі, рослі, гарні… і відразу до хліва. Коні вивели, прив’язали, запрягли у віз. А тоді начали носити мішки. Бо дядько (батько) розполагав собі навесні: шо посіяв, а то, шоб до нового хватило сім’ю годувати. Ше мішечки полишались того зерна. І вони стали ті мішки грузити”, – розповідає Анна Слободян про приїзд буксирної бригади до будинку її родини.

Анна разом зі старшим братом не розуміли, що відбувається. Зазвичай, коли тато запрягав коні, діти знали, що поїдуть на поле. За звичкою вони застрибнули на віз, але дітей нікуди не повезли. Активісти грубо поводилися не лише з дорослими:

“А вони нас за хребет і з того воза скидають, ці чужі чоловіки. Ми таки драпаємся. Вони той хліб погрузили, нас батогом з тим братиком… як похльостали”.

В цій ситуації батько не зміг захистити ані дітей, ані свого господарства. Тоді сім’ю лишили навіть без корови, не зважили на те, що Софія Кащак, мама Анни, годувала новонародженого сина.

Наступного дня бригада повернулася, щоб завершити свою “роботу”. З двору забрали сільськогосподарський реманент – плуг і борони – та відвезли його до колгоспу. Потім взялися обшукувати будинок. На печі знайшли висипане відро зерна, яке сім’я приготувала для випікання хліба – його до зернини змели в мішок. Забрали навіть мішечок зеленого гороху, який діти нарвали на полі напередодні. Хоч їй було лише чотири роки, Анна розуміла, що в них відбирають останнє:

“А я за ту торбинку… та й хтіла в нього видерти. Він як шарпнув, як сунув мене їден, а їден збирає з п’єца то, шо лишилося, ше відерце було. Побили жорна і поїхали. І всьо, більше до нас не приїжджали”.

Комуністичний тоталітарний режим, використовуючи хлібозаготівельний план, реалізовував геноцид українців. Буксирна бригада складалися з комуністів, сільських активістів або колгоспників, до роботи в ній навіть залучали студентів з міста. Вони конфісковували продукти, обшукували все господарство – в хаті, на городі, в садку, стайні, клуні тощо. Українці знали, що в них забирають все, не залишаючи ніяких харчів для сім’ї, тому намагалися дещо приховати. За словами Анни Павлівни, місця схованок буксирники зазвичай знаходили:

“Навіть було, хто закопав мішечок та чи шо, а вони з такім-во жилізними якімись всьо дзьобали і понаходили, і позабирали”.

Під “викачку хліба” потрапили не лише заможні селяни, а й ті українці, які першими вступили до колгоспу:

“Но все одно всіх обчистили – куркулі, не куркулі. Шо було – позабирали. Готова страва… а ви жийте. Це ж було два роки вижити, як було вижити?!”

Режим прагнув знищити українців як окрему націю, адже вони всіляко чинили спротив політиці Москви, відкрито виступали проти совєтів та прагнули відновити власну державу.

Хлібозаготівельна комсомольська бригада с. Обухова. Репродукція з альбому “З історії комсомолу Обухова”. С. Обухів Київського округу. 1930 р. ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного.

Збирали гриби в лісі, поки не попухли ноги

Із чим залишилися Кащаки після конфіскації продуктів? Із господарства буксирники не вивезли чотири снопи пшениці, які батько сховав на подвір’ї під сіном для худоби. Але їх вистачило ненадовго, тому родина швидко перейшла на сурогатну їжу. Дітей батьки відправляли збирали різні трави – кропиву, лободу, кінський щавель.

Відколи почало набиратися колосся, діти бігали на поле. По зернинці вони вибирали дозріле та приносили дорослим додому.

“То ми вже з братом ходили красти. Підем ті ножі візьмем та й наріжем тих колосочків, наріжемо – він в торбинку, і я в торбинку”, – згадує Анна Павлівна.

Жорна активісти знищили під час обшуків, не залишивши сім’ї інструменту для перетирання зерна та замінників їжі. Таємний помел зерна вважався кримінальним злочином та потрапляв під дію “закону про п’ять колосків” від 7 серпня 1932 року. А на чому тоді мололи? Спочатку батько розтирав макогоном пшеницю, яку потім додавали до варива із лободи та кропиви. Згодом він виготовив дерев’яну ступу:

“То хто де мав, найшов яке жилізко, то жилізком товк, то воно хутче потовкалося. А тато якими дерев’яними, таким-о черпаком там його. Ну як сухе, то потовчеться, вже тако зробляться, ніби крупи й є ціле, всьо. І вже того натовчут тато, ми підем нарвем. І це вже вілят ту той печіс, ту траву підроблят і всьо”.

Так сім’я і перебивалася.

Жорна. Фото: Музей Голодомору

Колгоспне поле пильно охороняли. Врожай картоплі та буряків того року залишився незібраний: “Пильнували того поля, гонили людей, стріляли тако вверх по людях. І не давали… і так воно то поле пропало”. Врожай зернових зібрали та вивезли в місто Деражню, де в мішках воно зберігалося тривалий час. За словами свідкині, зерно пропало, бо стояло взимку просто неба. Тим часом в Янчинцях та по інших селах щодня помирали виморені голодом українці.

Біля Янчинців був ліс, тому сім’я Кащаків, як і решта односельчан, восени використовувала можливість збирати там гриби. В умовах масового голоду споживали все, що знаходили, тому частими ставали випадки харчових отруєнь.

“Підемо, назбираєм, начистим, а мама їх сполоще у воді, вимиє, у воді сполокала. В горщик, до жару пригорнула – киплят, покипіли. Як є чим підбити, то підіб’є, то воно таке як затірка, бо грубе, а як нема – наїлися”, – жінка розповідає, як її мама готувала гриби під час Голодомору.

До лісу ходили доти, доки були сили, а коли в людей попухли ноги, то збирати гриби вже не було можливості.

Павло Кащак мав у місті знайомого єврея, який займався торгівлею. Сім’я мала великий фруктовий сад, де росли яблука, груші, сливи. Цей чоловік в 1932–1933 роках приїздив підводою та забирав фрукти для продажу в місті, натомість привозив трохи якоїсь крупи та борошна. Все, що залишалося з врожаю плодових дерев, сушили та варили взимку, коли не було можливості зібрати ні лободи, ні кропиви, ані дістати інших харчів. Взимку лише садок і рятував родину, зазначає Анна Павлівна:

“А тато на зиму насушат і зимою в горщик. Шо зімою дістанете? Тої лободи, кропиви нема. То вони горщик зварат тих кислиць, грушок, сливок всього. Якби було чим підбити, то б як затірка була. Нема чим. Їмо так”.

Сушені яблука. Фото: Музей Голодомору

В селі голодували всі, тому навіть назбирати сурогату не завжди вдавалося: “Підеш не рано – чи ти тої кропиви взбираєш, чи щавлю вирвеш, чи лободи – не захватиш, бо всі кинулися на це”.

Через голод у людей не було жодної “зайвої” думки

Комуністичний тоталітарний режим використав найжорстокішу зброю проти українців – голод. Після тривалого голодування люди переставали турбуватися про духовні, політичні та культурні проблеми. Всі сили та увага зосереджені були на першочерговій потребі – харчуванні.

“Кажний день плакали, бо їсти хтіли, більше ми нічого не думали. Но вже як, правда, як яблука появляться, то ми вже дуже, вже тоді герої. Вже отакі животи були в нас, голови чуть здорові поробились”, – згадує Анна Павлівна.

Щодня в селі Янчинцях помирали по двоє-троє людей. В сусідів Пастернаків із семи дітей залишилися живими двоє, а п’ятеро померли з голоду. Інші сусіди втратили шістьох дітей. Голодомор не минув без жертв і для родини Кащаків – помер дідусь Віктор. Батькові сестри Настя та Палажка теж опухли від голоду, але вижили.

Хоронили односельчан у великих спільних ямах без трун та поховальних обрядів: “Як мале, то винесли, а то рядно на плечі, то зо двох тягне до ями. І так їх ховали цих людей. Ну дуже вмирали”. Чи не в кожному селі, а також поблизу міст і вокзалів залишилися місця масового поховання жертв Голодомору. Однак за совєцького часу відбувалося заперечення, фальсифікація інформації про геноцид. Могили років Голодомору часто зрівнювали із землею, проводили там будівництво або просто залишали без поховальних знаків. Режим робив все можливе, щоб стерти разом із цими похованнями і пам’ять українців про Голодомор.

Геноцид став інструментом упокорення українців. Одним із наслідків цього злочину стало кардинальне перетворення традиційного українського села на колгоспне совєцьке. В 1934 році виморених голодом українців примушували працювати в колективних господарствах за мізерну плату:

“Начали гонити людей цих, шо полишалися. Бо ж забрали коні, забрали худобу. Хто мав ходити коло неї?! Воно ж, як то кажуть, живе. То вони вже дехто міг, то ходив”.

Людей позбавили землі, сільськогосподарського реманенту та худоби – засобів до існування, тому уникнути праці в колгоспі вдавалося лише українцям, що покинули рідні домівки та вирушили на заробітки.

В родині чоловіка Анни Слободян померли троє дітей з п’яти

Іван Слободян, чоловік Анни Павлівни, теж став свідком геноциду української нації, але в сусідньому селі Зяньківці, де минало його дитинство. В сім’ї Романа Слободяна, батька Івана, було п’ятеро дітей, однак пережили Голодомор не всі. Троє дітей  – Василь, Сергій та Антоніна– померли від голоду. В родинному архіві Слободянів залишилася світлина 1932 року, на якій щаслива сім’я на фоні зібраного врожаю пшениці.

Сім’я Слободянів: батьки  – Феодосія та Роман, їхні діти – Марія, Антоніна та Іван. Фото 1932 року.

Пампушки з мерзлої картоплі під час голоду 40-х здавались найсмачнішими

Після Голодомору і Другої світової війни на українців чекав масовий штучний голод 1946–1947 років.

“Я ходила за гнилими бараболями навесні, ті, що восени лишилися, померзли. Те піду назбираю, відро наоббираю… Де по чужих полях ходила, гет була… в Яблуниці. А там були кагати… То я гет ходила на Яблунівщину, осьдо село Яблунівка, за тими бараболями гнилими, бо вже в нас визбирают всі – нема”, – розповідає Анна Слободян про виживання навесні 1947 року.

Із зібраної мерзлої картоплі випікали коржики, які рятували людей під час масового штучного голоду. Анна Павлівна пригадала, як самостійно готувала цю страву:

“І вона за зиму змерзне, змерзне. І вона така білесенька, на самий крохмаль. І оцю шкаралупку обібрала. Вона білесенька така. Туди в макітру і сіль, трошки посолила. А мастити не треба нічим, відстає прямо так, як помащена, не знати як. І такі-то пампушки добрі були, шо дуже були добрі”.

Запис інтерв’ю з Анною Слободян. Фото: Музей Голодомору

Українці, що пережили Голодомор та бачили голодну смерть рідних, протягом багатьох років переживали глибоку емоційну та психічну травму. Анна Слободян так описує свій стан в наступні роки: “Я вже прийшла сюди в п’ятдесятім році і ше не могла наїстися”.

За часів СРСР українці не могли вільно розповідати про Голодомор, ділитися своїми переживаннями та проговорювати травму, спричинену пережитими подіями.

“Такі були голода. Такі були… Боже, тако як згадаю. Не знаю, шо мені робиться, аж встаю і мною тіпає. Но як вижили? Як вижили, шо нічого не було? Бачте, Бог так давав, чи шо? Не знаю,” – роздумує 93-річна Анна Павлівна.

Лише після відновлення Україною незалежності 1991 року про злочини комуністичного тоталітарного режиму заговорили відкрито. Цю правду продовжують поширювати і тепер.