Чому, щоб поїсти, треба мати право сказати, що голодний

Нещодавно Україна обрала Олександру Матвійчук, голову правління Центру громадянських свобод, на конкурс до Комітету ООН проти катувань. Наша країна претендуватиме на членство в цьому комітеті вперше. І Олександрі доведеться виборювати свою посаду серед представників Росії, Китаю, Бурунді, Данії, Японії, Колумбії та США. З огляду на попередній склад комітету, де переважають представники авторитарних країн, правозахисниця зауважує, що шансів у неї на перемогу небагато. Але за них, каже, чесно боротиметься.

Чому Олександра Матвійчук гідна представляти Україну, найкраще може сказати тільки вона. Нижче подаємо її виступ під час Zoom-шоу “Арифметика прав людини”, де правозахисниця пояснює, чому лише героїв не досить, щоб мати правову та заможну країну.

Я часто стикаюся зі ставленням до прав людини в такому ключі, що вони мають зробити людину щасливою. Змушена таких людей розчарувати. Права людини – це не про те, як зробити конкретно вас щасливими. Це про те, як захистити дуже обмежений набір прав, які закріплено в міжнародних стандартах: тут і свобода від катувань, свобода вираження думки, право на життя, право на особисту недоторканність, свобода від рабства та інші. Але якщо цей мінімальний набір прав не забезпечено, то справді бути щасливою людиною дуже складно.

У дослідженні “Що українці знають і думають про права людини” є статистика, скільки людей навіть не намагалися захистити свої права.

Лише 20% опитаних успішно захищали свої права. Приблизно рівні частки респондентів (по 40%) ніколи не намагалися захистити свої права або намагалися їх захистити, але ці спроби були марними.

Тобто ці 40% зробили вибір – терпіти порушення. І в мене суто прагматичне, навіть не ціннісне, питання. Подумайте: що забирає більше ваших сил? Терпіти? Бо для того, щоб жити в порушенні, теж треба мати сили. Чи, може, все-таки для вас ефективнішим буде витрачати зусилля, енергію, час на боротьбу? Це складне питання, і для себе особисто треба чесно на нього відповісти. Бо ніхто за вас цього не зробить.

Водночас я бачу, що кількість людей, які захищають свої права, зростає. Згідно з тим самим дослідженням, частка респондентів, які намагалися захищати свої права, зросла із 42% у 2016 році до 60% у 2020-му. І попри те, що основна частина опитаних здебільшого не змогла захистити своїх прав, таки збільшилася кількість тих, хто успішно розв’язав свої питання. Їхня частка зросла з 14,5% у 2016 році до 19,3% у 2020-му.

Це означає, що ми бодай повільно, але рухаємося вектором, окресленим ще сім років тому, під час Революції гідності. Адже та революція була не про те, щоб приєднатися до якогось геополітичного союзу, давайте чесно: на масовому рівні мало хто розуміє, що таке Європейський  Союз.

Люди вийшли 1 грудня 2013 року з дуже простою метою. Вони хотіли жити в країні, де не б’ють мирних демонстрантів, де студенти, які на Майдані співають гімн, не потрапляють під кийки поліцейських. І це дуже людське, дуже зрозуміле. Це не якісь абстрактні статті міжнародних конвенцій абощо. Люди боролися за свій демократичний вибір, щоб суди були незалежні, щоб влада була підзвітна, щоб права кожного були захищені. І цей імпульс, наданий тоді країні, досі нас веде в правильному напрямку.

Найпростіше зрозуміти, що таке права людини, порівнявши їх з… киснем. Ми дихаємо і геть не помічаємо, як це відбувається. Але коли бракує кисню – тоді в нас починаються проблеми.

І це є головним моїм аргументом, коли я розмовляю з народними депутатами, очільниками держави, відомствами. Нерідко чую від них, що права людини не на часі, бо багато інших нагальних справ – захист національної безпеки, розвиток економіки. Я й сама ще 20 важливих тем можу їм підкинути. Але всі ці проблеми не розв’язати, якщо на них не дивитися крізь призму прав людини. Тому що до країни, де немає справедливого суду, ніколи не прийдуть великі інвестиції. Тому що в державі, де існує вільна преса, ніколи не буває штучного голоду. Цей перелік можна продовжувати, зокрема спираючись на історичні факти.

У нас бідна країна. І дуже погано врядована нашими владними елітами країна, що поглиблює наявну соціально-економічну кризу. У нас населення з невисоким рівнем правової культури. Війна теж мало кого зробила багатшим.

Але парадокс у тому, що якщо ми хочемо, щоб наш рівень життя підвищився, то доведеться думати й захищати… інші права, які від початку можуть нас навіть не турбувати. Приміром, право на вільні вибори.

Так, до Європейського суду з прав людини з порушенням права на працю, на гідне життя ви звернутися не можете. Адже добробут визначається не в рішеннях ЄСПЛ чи міжнародних конвенціях, а в бюджеті нашої країни.

Саме в бюджеті “зашито”, наскільки держава захищає наше право на якісну медицину, освіту, саме в бюджеті закладено пенсії та соціальне забезпечення… І цей бюджет не ухвалює міжнародна спільнота. Цей бюджет ухвалюють конкретні народні депутати, які належать до конкретних політичних сил. І для того, щоб вони ухвалювали бюджет та інші рішення в наших інтересах, потрібні право на вільні вибори, право на свободу слова, право на мирні зібрання і купа всього, що нібито людей не турбує.

Тобто для того, щоб поїсти, треба мати право сказати, що ти голодний. Бо без забезпечення фундаментальних прав не буде і соціально-економічних.

Тому я переконана: найбільший лад в Україні буде лише тоді, коли права і свободи будуть захищені. Коли діятиме верховенство права, коли в країні будуть чіткі, чесні правила гри, коли всі рівні перед законом, коли суди керуватимуться не телефонним правом, не впливом вулиці, а правовими нормами.

І це стосується не тільки держави.

Чомусь коли люди кажуть, що вони проти корупції, то уявляють таких собі народних депутатів, які золото в мішки пакують, або президента, який, наче Скрудж Макдак, плаває в банкнотах. Тобто насправді вони не проти корупції, а проти чужої корупції, проти топкорупції, а не проти корупції як системи регулювання відносин загалом.

Коли починаєш розпитувати: “А ви даєте хабарі для того, щоб дитину до садочка віддати? А ви платите в лікарні? А ви завжди сплачуєте штраф? Чи ви ніколи не намагалися дати хабаря поліцейським?”, то раптом виявляється, що ці люди, які казали, що вони проти корупції, абсолютно нормально до неї ставляться. “Це ж не корупція, це я просто справи вирішую”, – саме так пояснюють свої дії.

Отже, скільки не полюй на топкорупціонерів, але поки не зміниться віра людей у те, що верховенство права – це краще, ніж корупція, ми й надалі плодитимемо топкорупціонерів. Бо це ж не марсіани їх закидають. Корупціонери виростають з нас.

Я не знаю, скільки тисяч років тому ми повірили, що гроші мають цінність. Що я можу цей папірець віддати й за нього взяти корову або гуся. І це була віра. Але тепер нам як суспільству треба повірити, що ідея права має цінність, що право має регулювати наші відносини. Якщо ми оцю громадянську “релігію” не поширимо, то будь-які інституції – суди, органи місцевої влади чи поліція – залишатимуться симулякрами, які без енергії людей, без віри людей просто не працюють.

“То що ж робити?” – спитає дехто. Я б сказала – взяти відповідальність на себе. Ну не пощастило нам з політичними елітами. Можливо, це несправедливо чи жорстоко, але вже як є.

Проте головне питання – як ми на це реагуємо? Чи мені більше за всіх треба? Чи боротимуся я з цим? Який поріг моєї відповідальності? Він вище, ніж поріг моєї квартири? Він на рівні співпраці з ОСББ? Чи на рівні району, чи навіть країни?

Рівень відповідальності, який ви на себе візьмете, може бути різним залежно від ваших сил, спроможностей і багатьох інших факторів. Але з універсальних рецептів тільки один – власна відповідальність.

І це не означає, що всі мають займатися правозахистом. Зрозумійте, які проблеми вас найбільше турбують, у чому ви бачите свій внесок у суспільство? Може, ви хочете саджати дерева чи розбудовувати бізнес, який чесно розвиватиме економіку України?

Конфуцій казав, що все стане на свої місця, коли до речей повернуться правильні імена. Коли вчитель стане вчителем, коли лікар стане лікарем, держслужбовець – держслужбовцем. Тобто коли люди, процеси, речі, які ми якось позначаємо, виконуватимуть свою основну функцію.

Головне – за щоб ви не бралися, позбудьтеся цієї ілюзії безпорадності, оцієї мантри, що я нічого не можу змінити. Так, ми часто стикаємося з викликами, на які не можемо вплинути. Тобто ми не можемо зараз зупинити війну. Ми не можемо зробити так, щоб наша країна завтра або бодай за рік стала багатою і заможною, щоб через два місяці в нас у всій країні запрацювала судова система. Але ж правда в тому, що без наших зусиль нічого не зміниться. Тому що нема на кого цю відповідальність перекласти.

Лідери країн, які входять до першої двадцятки соціально-економічного розвитку, даруйте, не засинають і не прокидаються з думкою про Україну. Як би це не було сумно, як би ми не закликали, що міжнародна спільнота має нам допомогти, бо в нас війна з Російською Федерацією, це саме наша відповідальність як громадян. І якщо нас це обурює, то подивімося на себе, як ми реагували на війну в Сирії. І просто змінюймо це.

Євген Сверстюк, український філософ, дисидент, людина, яка відсиділа за свої переконання в таборах, говорив про те, що в різних суспільствах є різні люди. Є люди, які думають тільки про себе, є люди, які намагаються щось під себе підлаштувати, як ми жартівливо кажемо, “порішать”. Є люди, які мають очі завидющі й руки загребущі. А є ті, без яких усе розсипається, бо бракує їхніх добрих рук, які скрізь наводять лад. За “нормальних” часів таких людей називають добропорядними громадянами. За часів, коли щось негаразд зі здоров’ям суспільства, таких людей називають героями. Але на героях не виїдеш, наголошує Сверстюк. Підпирати плечима суспільні інституції повинні всі.

І, коли я кажу, що слід жити чесно, я маю на увазі, що долю нашої країни визначить не більшість. Більшість у будь-якій країні пасивна й аморфна. Долю нашої країни визначить насамперед те, який буде відсоток цієї активної меншості, скільки людей візьмуть відповідальність на себе, а не просто казатимуть: “Усі крадуть, усе погано, от якби поїхати до Польщі чи Італії і там лишитися”.

І друге: наскільки ця меншість буде організована. Наскільки ми довірятимемо одне одному. Наскільки ми вчитимемося допомагати одне одному, підтримуватимемо одне одного, будуватимемо містки між секторами. У нас же правозахисники не знають діячів профспілкового руху, а екологи не працюють з науковцями. Нам потрібна ця активна організована меншість, яка триматиме рамку розвитку суспільства та пришвидшуватиме ухвалення правильних рішень владою. Бо покоління, які йдуть за нами, чекають від нас не емоційності, а ефективності.

…Під час Євромайдану я координувала ініціативу “Євромайдан SOS”. Ми об’єднали кілька тисяч людей, які захищали учасників протесту по всій країні. Тоді через наші руки сотнями проходили побиті, заарештовані, катовані люди, яких обвинуватили за сфабрикованими кримінальними та адміністративними справами. І після Євромайдану ми почали стежити за тим, як ці справи розслідуються і як відбувається розгляд у судах. До речі, Євромайдан не закінчився – він триває в судах. І саме тут іде кропітка, часом нудна, але така важлива справа, що стосується кожного з нас.

Найрезонанснішим став процес, у якому під час обміну Російська Федерація шантажем змусила Україну звільнити п’ять беркутівців, що обвинувачувалися в розстрілах людей на Інститутській.

Одним з розстріляних майданівців був 19-річний Роман Гурик. Ви точно бачили його фотографію – такий симпатичний кучерявий хлопець. Його мати виступала в суді… Вона казала, що, як будь-яка мати, не хотіла відпускати сина на Майдан. Вона боялася за його здоров’я, за його безпеку… І тут ця жінка каже фразу, яку я собі постійно нагадую: “Але я згадала, що за 10 років до того я сама з чоловіком стояла на Помаранчевому майдані, і я не мала жодного морального права йому заперечити”. І це саме про відповідальність. Справді, якщо наше покоління не буде спроможним хоч якось цю державну машину ввести в нормальний стан, то це доведеться доробляти нашим дітям. І умови в них можуть бути набагато гіршими, ніж є в нас.

Наприкінці я хотіла б розповісти ще одну історію. До правозахисту я займалася молодіжною діяльністю. У межах кампанії “Молодіжна варта” ми вивчали проблему освіти, працевлаштування, житла молоді й також формування контрактної армії. Ще тоді ми говорили, що призовне рабство – це неефективно, що треба будувати професійну контрактну армію, а не відправляти молодь охороняти порожні склади або будувати дачі генералам. Або ще гірше – призовників примусово забирали у внутрішні війська тодішньої міліції, які використовувалися проти людей на демонстраціях.

Ми поїхали з колегами до Москви, де відбувалася конференція комітетів солдатських матерів. І виступи на цієї конференції були дуже сумні. Виходили керівниці комітетів і розповідали, як усе погано – з дідівщиною, умовами, катуваннями, людською гідністю, як усе погано з розслідуваннями цих злочинів. Слова про те, що все погано, звучали як мантра.

А потім вийшла жінка, яка почала говорити по-іншому. Так, усе погано, але ми зробили ось це, а тут нам вдалося ось це. І я, оскільки це дисонувало із загальною тональністю, обернулася до колеги й запитала: “Вона правду каже?” Він ствердно відповів, а потім, не замислюючись, додав: “Вона багато працює”.

Я заперечила: “Стоп! Не розповідай мені, ви теж багато працюєте, всі багато працюють. У чому секрет її успіху?” 

Тоді він якось замислився і видав: “Ти знаєш, напевно, в якійсь ірраціональній, нічим не обґрунтованій твердій вірі у свою перемогу”.

Тож, коли всі обставини складаються так ненадійно, як у нас у країні, напевно, нам усім потрібно мати цю ірраціональну, нічим не обґрунтовану віру і робити чесні хороші речі.

Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова правління Центру громадянських свобод

Записала Ірина Виртосу під час Zoom-шоу “Арифметика прав людини”