“Зрозуміти тих, хто залишився” – розмова з авторами серії мультфільмів про мешканців окупованих територій

В Україні стартував показ серії мультфільмів соціального відеопроєкту “Всі, хто хотіли, поїхали?”. Вперше у жанрі документальної анімації глядачам пропонують зануритись в історії реальних людей, які живуть на тимчасово окупованих територіях сходу України та Криму. Щодо них можна часто почути фразу: “Всі, хто хотіли, поїхали”. Нібито кожен та кожна, хто з початком війни не покинули окуповані території, мають проросійські погляди, підтримали “путіна” й так звану “русскую весну”. Але чому вони прийняли рішення залишитися і про що насправді свідчить їх вибір? Про це розкажуть у десяти чесних та пронизливих мультфільмах.

Оксана Грушанська, одна зі сценаристок проєкту, поспілкувалися про його створення з частиною команди – продюсеркою Єлизаветою Сокуренко, режисеркою Ксенією Кравцовою, консультанткою Альоною Луньовою, креативною продюсеркою Анастасією Фалілеєвою, а також режисерами анімації Родіоном Шубом та Климом Климчуком. 

– Як виникла ідея проєкту “Всі, хто хотіли, поїхали?”

Альона Луньова, консультантка “Всі, хто хотіли, поїхали?”, правозахисниця та менеджерка з адвокації Центру прав людини ZMINA:

Ми працювали з історією Людмили Андріївни Кахідзе, відомої як Клубніка Андріївна. Це жінка пенсійного віку, яка з самого початку війни жила в окупованій Жданівці. В неї була відверто проукраїнська позиція, і її донька – художниця Алевтина Кахідзе – робила замальовки про життя мами там. Цей проєкт тривав до 2019 року – тоді Клубніка Андріївна померла на КПВВ, у черзі за пенсією.

Коли ми створили відео про неї, зрозуміли, що, схоже, людям не дуже цікава драма тих, хто живе на окупованих територіях. Є таке упередження, що всі, хто хотіли, поїхали звідти. А ті, хто там залишились, не варті того, щоб їм співчували, не варті емпатії. Так у нас з’явилася ідея створити проєкт, що показав би простих людей, які залишились в окупації, засвідчив, що це не політичний маніфест, а вибір, зроблений з різних причин.

Єлизавета Сокуренко, журналістка Центру прав людини ZMINA та продюсерка проєкту: Тоді ми дізнались про конкурс соціально вагомого контенту про єдину та різноманітну Україну PITCH UA 2 і вирішили, що це можливість втілити наш задум у життя. Ми зійшлися на тому, що майже не чуємо людей з окупованих територій, нічого не знаємо про їхнє життя. Але це наші співгромадяни, потрібно говорити про їхні проблеми й налагодити зв’язок між людьми на окупованих і неокупованих територіях, створити можливість для діалогу, щоб люди змогли почути та зрозуміти один одного.

Тому що ми добре розуміємо людей, які виїхали звідти, але зрозуміти тих, хто вирішив залишитись – куди важче.

– Це серія з 10 мультфільмів, різних за стилістикою. Що зв’язує їх цілісно?

А. Л.: Тема дому проходить червоною ниткою крізь всі історії. Для людини дім – це більше ніж стіни і дах над головою. Це стабільність, впевненість, питання рідної землі для людей, які дуже довго поверталися на цю рідну землю – йдеться про кримських татар. Це те, що не можеш забрати звідти. Є ж такі речі, без яких себе не бачиш по життю, але перевезти їх неможливо.

І десь мова про конкретний дім, у який було вкладено всі сили, а десь це питання: “Чому я маю їхати, коли це чужинці прийшли в мій дім?”.

– Кожна з історій створена на основі реальних подій. Як ви шукали героїв для проєкту?

Є.С: Ми створили анкету, яку попросили розіслати колег з дружніх профільних громадських організацій. І люди писали там свої історії. Насправді, виявилось, що багато хто з ностальгією згадує часи, коли Україна не була окупованою. І в людях, які стали героями наших мультфільмів, простежується цей сум за тими часами. Наприклад, одна жінка робить іграшки з українською символікою і дарує друзям.

А.Л.: На території мирного Києва дуже легко бути “справжнім патріотом” – публічно, відкрито, нічого і нікого не боячись. Зовсім інша справа на окупованих територіях, де відверта проукраїнська позиція може коштувати свободи і навіть життя. Тому ми не переслідували мету показати відомих патріотів України на окупованих територіях. Так само ми не намагалися показати протилежну позицію – тих, хто ідейно і не тільки підтримував окупацію. Але ми маємо гіпотезу, що більшість людей залишилися в окупації не з політичних мотивів, вони не обирали між Україною і Росією. Вони зробили вибір на користь дому, коли залишитися на своїй землі здається важливішим ніж те, який прапор буде майоріти над будівлею сільради. І я не знаю, хто вправі засуджувати таке рішення. Врешті, всі повертаються додому.

– Наскільки безпечно було людям з окупованих територій розповідати вам свої історії, які стали основою проєкту?

А.Л.: Обраний нами формат — анімаційних відеороликів — створював цю безпеку. Декільком ми змінили імена, тому що певні деталі, про які вони розповідали, могли б стати загрозою для їх свободи. Але дуже важливо, що вони довірили нам свої історії. Якщо б люди в окупації розуміли, що ця ситуація назавжди, вони б не прагнули до діалогу.

Цією серією ми показуємо, що люди на окупованих територіях прагнуть говорити, а отже, є ймовірність почати повноцінну розмову. 

 – Як змінилося ваше уявлення про окуповані території за час роботи над проєктом?

А.Л.: Я знаю про життя на окупованих територіях, бо там залишилась моя родина, і крім цього, це моя сфера роботи та професійного інтересу. Тому я добре уявляю, що там відбувається. І є те, що не показують в новинах – що там є життя. 

Жахіття, обстріли, політичні переслідування, тортури – це все відбувається насправді і про це в наших новинах говорять регулярно. Але ми зазвичай не чуємо, що там триває більш-менш звичайний плин життя. 

Жахливі речі є, без сумніву. Але не можна показувати ситуацію однобічно.

Тому що, коли ми показуємо тільки погані сторони, люди на окупованих територіях дивляться у вікно і думають: “Але ж в нас не так”. І тому вони сприймають українські медіа, як пропагандистські: не довіряють їм, не дивляться. А відтак в них не залишається альтернативи російським каналам. І це насправді величезна проблема для майбутньої реінтеграції окупованих територій.  

– Що було важливо для вас у роботі над цим проєктом, як для режисерки?

Ксенія Кравцова, режисерка проєкту: Найважливішим завданням було зберегти документальність цих мультфільмів. Це була величезна відповідальність, насамперед перед тими людьми, які довірили нам свої історії.

Перед створенням сценаріїв ми спершу проводили інтерв’ю з потенційними героями мультфільмів. Герої всі дуже різні, у кожного – своя причина, чому вони вирішили залишитись. Ми намагалися охопити людей різного віку, щоб показати, наскільки ця тема об’єднує всіх. І розмови вийшли дуже щирими. Ми сміялись і плакали разом з героями. Ми постаралися почути людей, які залишились на окупованих територіях і донести їх історії в художній формі. 

– Як саме анімація допомогла в цьому?

К.К.: Анімація посилила багато моментів. Це потужний інструмент, який дозволяє через художність краще розкрити важливе, передати психологічний стан героїв. За допомогою анімації можна посилювати образи, доводити до гротеска, робити фантасмагорії. І це ті речі, які дозволяють виразніше передати важливі моменти, глибше розкрити їх суть. 

– Як реагували герої та героїні, коли бачили свої історії, втілені у мультфільмах?

К.К: Майже всі плакали. Наші ролики, можливо, справили і певний психологічний ефект: тому що спершу герої в деталях проговорювали свої історії, емоційно ділилися тим, з чим вони зіткнулися й продовжують стикатися день у день. А потім – побачили історію, яка стала важливою частиною їхнього життя, у вигляді анімаційного твору, отримали змогу побачити себе з боку.

Для мене така реакція самих героїв стала важливим показником того, що вдалось передати все чесно. Якщо щиро щось робиш – глядач обов’язково це відчує. 

– Як працювали над самими мультфільмами?

Анастасія Фалілеєва, креативна продюсерка та режисерка анімації: Усі десять серій зроблені в різних стилях. Ми прагнули, щоб цей проєкт міг зачепити і тих, хто не слідкує за політичною ситуацію в країні, чи просто пролистує будь-які новини про тимчасово окуповані території. Ми вирішили, що саме завдяки художній формі й анімаційному стилю вдасться зацікавити цих людей, а вже тоді, через саму історію – викликати в них співпереживання героям та героїням.

Родіон Шуб, режисер анімації: Мене самого емоційно дуже вразили і зачепили історії героїв. Я зрозумів, що певною мірою тема людей, які залишились на окупованих територіях, наче табуйована, або подається в ЗМІ дуже однобоко. А тут стільки нюансів.

Тому хотілось, щоб створені ролики були дуже чесними, і глядач після них задумався, а як би він вчинив на місці цих героїв, якби в нього були саме такі обставини. Тож працювати над серіями було захопливо, я бачив їх соціальну значущість.

Я працював над мультфільмами про Муміне Салієву та про вчителя, який залишився працювати в луганській школі. Ці історії дуже різні за стилістикою.

У Муміне для декорацій я використовував фотоколажі, знайшли відповідні кримські будівлі, ландшафти, щоб все це було документальне, справжнє.

Щодо історії з вчителем, то це повністю стилізована під дитячу творчість пластилінова анімація. Всі герої були анімовані окремо. І через те, що це робота з пластиліном, сама серія вийшла така м’яка, щира.

Клим Климчук, режисер анімації: Я працював над історіями, які безпосередньо стосуються художниці Алевтини Кахідзе. Вона ж намалювала для них більшу частину ілюстрацій, а я вже займався їх анімуванням.

Було дуже цікаво працювати з малюнками Алевтини, вони класні і зрозумілі. Алевтина дуже чітко передає враження і погляд. Зазвичай в анімації рух і зображення важливіші за слова, але в цьому проєкті – слова, діалоги мають величезне значення. Тому все сприймається дуже цілісно, а піднята тема показує, наскільки важливо почути всіх. 

Нові мультфільми “Всі, хто хотіли, поїхали?” щотижня протягом квітня виходитимуть на фейсбук-сторінці проєкту, сторінках Центру прав людини ZMINA та Real Stories Production , а також на сайті видання NV.ua, медіапартнера проєкту. 

Проєкт створено ZMINA. Центр прав людини та студією Real Stories Production за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку USAID.