Журналістика правди: коли дві точки зору не є балансом думок
Уявімо ефір за участю потерпілої та кривдника. Їх багато таких у нас – через бажання драми на екрані або через недоумкуватість медіа. Бо ж багато хто вважає, що на все є дві точки зору. І це – справа механічна: дві хвилини Богу, дві хвилини дияволу. Подивимося, що таке журналістський баланс та що з етикою. Класична “неупередженість ВВС”, якою в нас усі, навіть сумнівні сайти, прикривають свої слабкі місця, виросла з того, що британський громадський мовник намагався забезпечити подання в ефірах позицій двох основних політичних партій – консервативної та лейбористської. Але змінилися технології, медіа, суспільство, і нині “неупередженість вимагає більшої тонкості у висвітленні та протиставленні різних відтінків думок”.
“Тоді як колись думку можна було збалансувати простими альтернативами та порівняти з гойдалкою або маятником, нині доречнішою метафорою можуть бути численні спиці колеса… Одна думка не обов’язково є прямо протилежною іншій, і всі вони не досягають меж доступних аргументів”. Це із сайту BBC.
Однак принцип неупередженості ніколи не означав ставити під сумнів права людини, суспільний інтерес і здоровий глузд. Група молодиків нападає на учасниць Маршу жінок, штовхає, хапає за руки, відбирає плакати. Це напад на ґрунті ненависті. За умов звичного в наших медіа хибного балансу нападники представляють в ефірі “іншу точку зору”. На що? На право взяти участь у мітингу про право взяти участь у будь-якому мітингу?
Інший приклад. Уявімо ефір про вакцинацію. “А давайте покличемо антивакцинатора і винахідників вакцини й скажемо, що в нас баланс!” – це хибний, але дуже поширений підхід.
Це безвідповідальне бачення, згідно з яким усі думки – безпідставні, не базовані на знаннях, такі, що підважують права людини, – повинні мати однакову вагу.
Одна з провідних журналісток та головна міжнародна кореспондентка телекомпанії Сі-Ен-Ен Крістіан Аманпур колись слушно сказала, що мета журналістики – правда, а не нейтральність. Якщо точніше, мета журналістики – реальність, факти, докази, але точно не легітимація насильства, цькування, ненависті.
У цьому всьому немає жодної “іншої точки зору”. Бо, окрім балансу, є ще етичний обов’язок журналістики – не нашкодити аудиторії. Якщо повернутися до теми вакцинації, то розмова про тривогу, про недовіру, про різні вакцини, про роль лікарів та інше дає безмежне поле для багатьох точок зору. Але серед цих точок не може бути “часникової води”.
І, звісно, немає двох точок зору на права людини, двох точок зору на домашнє насильство, двох точок зору на дискримінацію.
Завдання журналістики – боротися проти нормалізації неприйнятного. Сумніватися – нормально. Проте спотворення дискусії задля фальшивого балансу просто підриває суть професії.
Тетяна Трощинська, головна редакторка “Громадського радіо”.
Опубліковано з дозволу авторки, оригінальна публікація тут.
