Понад сотню випадків переслідувань активістів за рік. Чому цифри зростають?
Торік ми налічили 101 випадок переслідувань за громадську діяльність на підконтрольній Україні території. Звісно, це не всі випадки, що дійсно сталися. Адже до моніторингового звіту ми вносимо лише ті випадки, які відповідають нашій методології і які в нас була можливість дослідити: поспілкуватися зі сторонами конфлікту, мати доступ до заяв і документів тощо. Попри це кількість перевищує позаторішню – у 2019-му аналогічне дослідження зафіксувало 83 інциденти. То ж чому цифри зростають?
Якщо подивитися на характер переслідувань, бачимо, що кількість фізичних нападів на активістів знизилася (21 напад у 2020-му проти 25 нападів і одного вбивства у 2019-му), але зросла кількість випадків знищення або псування майна (18 проти 11). У всіх цих випадках поліція починала кримінальні провадження. Але, наприклад, із 21 провадження про побиття активістів тільки чотири було передано до суду, а якщо говорити про торішні підпали автівок чи будинків, то в жодному з них розслідування так і не встановило причетних.
До цієї категорії ми долучали також випадки псування замків і малювання гомофобних графіті або обклеювання плакатами такого ж змісту будівель, де працюють ЛГБТІК-організації. В Одесі та Миколаєві щодо офісів ком’юніті-центру Queer home та двох представництв асоціації ЛГБТ “Ліга” цим відкрито займалась організація “Традиція і порядок”, активно висвітлюючи свої дії в соцмережах, а в Харкові пости про розбиті вікна в офісі “Сфери” публікувались анонімно в телеграм-каналі ультраправих “Фрайкор”.
Що відбувалося з розслідуванням у цих випадках? Нічого. У більшості з них поліція реєструвала заяви про злочини від ЛГБТІК-активістів як звернення громадян.
Те саме часто відбувається, якщо йдеться про погрози (ця категорія була найбільшою з описаних нами в доповіді – 22 інциденти за 2020 рік). Так, наприклад, голова Чорноморської правозахисної групи Ігор Кравець, якому влітку надсилали “застереження” в соцмережах після його висловлювань проти мови ворожнечі щодо іноземців, домігся відкриття провадження тільки через суд.
Як звернення громадян поліція намагалась у вересні зареєструвати заяву від активістки ініціативи “Дисергейт” Світлани Благодєтєлєвої-Вовк, якій невідомі спочатку надсилали погрози зґвалтуванням і свої фантазії на цю тему онлайн, а потім стали приходити до неї додому і вставляти записки у двері. До повідомлень часом додавали фото Світлани, зроблені приховано на вулиці. Це свідчить про те, що за активісткою стежили.
Пізніше, у жовтні, напередодні пресконференції, на якій Світлана планувала розповісти, що відбувається, поліція повідомила їй, що таки почала провадження, кваліфікувавши інцидент як порушення недоторканності приватного життя, але осіб зловмисників досі не встановила. Між тим жінка донині отримує ті повідомлення і увесь цей час перебуває під тиском анонімних кривдників.
Я навела два приклади, коли потерпілі готові були боротися, звертатися до суду і виходити до преси, але так відбувається далеко не завжди. Здебільшого люди мовчать, і тиск на них сильнішає, аж поки не виливається в насильство.
Саме так сталось у Львові з Антоном, неповнолітнім екоактивістом лівих поглядів: у 2020 році на нього двічі нападали опоненти, водночас удруге – з ножем і молотком. Паралельно про нього писали в телеграм-каналах ультраправих: спочатку “Вольєр”, а потім “Концтабір”. В останньому відкрито закликали до насильства щодо хлопця або його дівчини, автори дописів мотивують свою агресію реакцією на дописи Антона в соцмережах.
Обидва телеграм-канали досі функціонують, причому адміністратори першого тепер називають себе “правозахисниками”, що було б смішно, якби не було так сумно.
Що з цим можна робити? Без ефективного розслідування злочинів проти активістів, злочинів на ґрунті ненависті, від яких так само потерпають і активісти, без своєчасного початку цих розслідувань, врешті-решт, без комунікації з потерпілими складно уявити собі будь-який поступ у розв’язанні проблеми. Непокаране зло зростає, і це видно навіть у цифрах.
З іншого боку, і самі активісти не мають дозволяти собі бездіяльність і розрізненість. Досвід показує, що опції “ігнорувати загрозу” або “просто сидіти й чекати, поки вас врятують”, можуть коштувати дорого. Якщо ви постраждали, подавайте заяви про злочин, пишіть запити, оскаржуйте бездіяльність (ми можемо допомогти це зробити), створюйте розголос, гуртуйтесь, підтримуйте інших потерпілих. Бо, як не цинічно це звучить, ви більше зацікавлені в тому, щоб вас не били, ніж будь-хто інший.
Адже тиск на правозахисників чинять для того, щоб навчити їх безпорадності, ізолювати, змусити їх замовкнути й не заважати. Тож заважаймо разом.
Анастасія Москвичова, дослідниця Центру прав людини ZMINA
Фото обкладинки: Сергій Нужненко/Радіо Свобода.
