“Таких, як ти, треба судити та розстріляти”: колишнього військового Віктора Кузьменка викрали у Маріуполі і понад рік утримують в колоніях

Мешканця Маріуполя та колишнього військового Віктора Кузьменка росіяни забрали з будинку 1 травня 2022 року. У його оселі окупанти провели обшук, перерили город та ретельно оглянули сарай. Під час затримання йому погрожували вбивством або 15-річним ув’язненням. Чоловіка вивезли до Мангуша, потім перевезли до Докучаєвська, а пізніше до Донецького СІЗО. Наразі Віктор утримується у Горлівській колонії.

Про це виданню ZMINA розповіла дружина Віктора Кузьменка Ірина.

Фото: Віктор Кузьменко, сімейний архів

Як пригадує Ірина, після того, як згоріла їхня квартира, вони з чоловіком перебралися до оселі її прадіда. Це була невеличка та занедбана хатинка, у якій давно ніхто не жив. Подружжя зібрало вціліли речі, а також ті, які вдалося наново придбати, та перевезло їх туди. Меблі зробили самі з підручних матеріалів.

Батьки Віктора жили у районі Паркове, поблизу центру Маріуполя та біля гуманітарного університету, з якого українські військові довго чинили опір загарбникам. Тож там велися активні бойові дії. Після того, як більшість будинків були зруйновані, район перетворився на суцільні руїни. Через це Кузьменки довго не могли туди потрапити, щоб забрати батьків.

Жінка пригадує, як 5 березня містяни почали активно виїжджати з Маріуполя на підконтрольну українській владі територію або за кордон. Віктор відмовлявся їхати, оскільки хотів дізнатися, що з його батьками. Зрештою, Кузьменкам вдалося їх знайти та забрати до себе.

1 травня 2022-го на вулицю, де проживало подружжя, приїхало декілька білих автівок без номерних знаків та з літерами “Z” на корпусі. З них вийшли озброєні військовослужбовці у російській старій формі та почали ходити від будинку до будинку. Вони також оточили весь житловий мікрорайон.

До Кузьменків зайшли четверо деенерівських військових. Один з них був молодий та мав східну зовнішність, а іншим було приблизно від 30 до 40 років. Вони запитали: “Тут проживає Кузьменко?». Отримавши ствердну відповідь, окупанти зайшли всередину та почали перевіряти документи. Потім вони провели детальний обшук в оселі, перерили весь город та ретельно оглянули сарай. Знайшовши у шафі теплу чоловічу білизну та комбінезон для риболовлі, окупанти забрали їх з собою. Як з’ясувалося потім, росіяни намагалися знайти зброю, якої у подружжя не було.

“Вони питали у мого чоловіка, коли він народився, де проживав, де працював тощо. Роздягли його та шукали на тілі характерні синці від зброї. Потім почали казати, що ненавидять Україну, атовців і всіх українців. Обзивали чоловіка бандерівцем за те, що він служив та “вбив 120 дітей”. Що таких як він треба судити та розстріляти. Що якщо він покається перед дітьми, то 15 років відроблятиме на благо “республіки””,– згадує жінка.

Ірина чула, як окупанти кілька разів називали Віктора “западенцем”. На це він їм відповів: “Я в Донецькій області народився. Маріуполь моє місто. Я тут все життя прожив, тому не приписуйте зайвого”.

За словами дружини, молодий деенерівець під час розмови міг вдарити кулаком в обличчя, живіт, бік або спину. А інші троє просто стояли й за цим усім спостерігали. Ірина спробувала відтягнути молодика від чоловіка. Вона йому говорила: “Що це таке? Навіщо ви його б’єте? Він же не озброєний. Він навіть не пручається. Він тобі в батьки годиться, куди ти лізеш? Відійди від нього”. Але окупанта це ще більше розпалювало.

Ірина також запитала у нього: “Чому ви мені “тикаєте”? Я ж є старшою за вас». На що молодик відповів їй: “Чому це ми будемо тобі “викати”? Ти українська прошмандовка! Їдь до Європи й роби там, що хочеш”. Донька Ірини, яка була присутня під час цієї розмови, дивилась на все переляканими очима.

“Цього молодика встигли за вісім років виховати у ненависті до нас. Він постійно говорив штампами. Я була в шоці від його зазомбованості. Це страшне молоде покоління”, – додає вона. 

Потім Ірина почула, як деенерівці наказали Вікторові взяти з собою паспорт та трудову книжку. Вони також поклали до мішка речі, які, на їхню думку, були схожі на військову форму (спідню білизну та комбінезон). Окупанти навіть не дали батькові попрощатися з донькою, сказавши: “Пішли, будемо з тобою розбиратися”. Коли Ірина запитала, куди його везуть, їй відповіли: “Куди потрібно. Через 15 років побачитесь, якщо вам пощастить вижити”.

Віктора виводили з будинку з заламаними за спину руками та постійно штовхали. Його заштовхнули до машини та повезли у невідомому напрямку.

“Мій чоловік був у вітрівці, футболці, джинсах та кросівках… Деенерівець, який йшов позаду всіх, повернувся до мене і тихо сказав: “Можеш спробувати знайти його у Мангуші””.

Віктор ніколи не був прописаний за цією адресою й останні п’ять років жив з дружиною в іншому місці. Про те, що він був в селі, знали лише декілька сімей, які проживали на їхній вулиці. Тому жінка впевнена, що його здав хтось з сусідів, хто знав, що він колишній військовий.

2 травня Ірина разом з донькою пішла до “поліцейського відділку”, який нещодавно відчинився. Приміщення було огороджене парканом, а навколо стояла охорона. Хтось з солдатів їй сказав: “Тут таких немає, йдіть звідси”. Звідти вона пішла до “прокуратури”, де містяни стояли у довгій черзі для оформлення перепустки на виїзд з міста.

“Я підійшла до охорони й пояснила, що шукаю свого чоловіка. Він записав його ім’я на папірці й кудись пішов. Коли повернувся, то сказав, що тут такого немає”, – розповідає жінка.

Третього травня Ірина пішла знову до “прокуратури”, однак цього разу вона зайняла чергу. Того дня туди приїхали прокурори, які займалися зниклими безвісти особами. Деякі з них виходили до обнесеного парканом подвір’я, щоб покурити. Ірина через огорожу запитала у них про Віктора, але вони відповіли, що у них такого немає.

4 травня Кузьменко поїхала до смт Мангуш, де розміщувались “військова прокуратура” та місцева “поліція”. Там теж була чимала черга людей, які відновлювали свої документи. Ірина знову через паркан запитала вартового про Віктора. Той записав його прізвище на папірці й кудись пішов. Коли повернувся, то сказав, що такого привозили, але сьогодні відправили до Докучаєвська. Він додав: “Чекайте. Вони розберуться і назад привезуть, якщо він ні в чому не винний”.

“До Докучаєвська я не поїхала, бо треба було брати дозвіл та проходити фільтрацію. Та й ще у нас машина, яка стояла у батьків, згоріла. У Маріуполі на той час були проблеми з бензином, тож всі, хто мав автівки, вимагали за свої послуги чималі гроші. А я ще мала доглядати за батьками та дітьми”, – пояснила жінка. 

Кузьменко пригадує, як Маріуполем ширилися чутки. Говорили, що це Україна обстрілювала місто, а росіяни “евакуйовували містян до РФ”. Що українських військових треба судити, їхні родини затримувати, а дітей віддавати до сиротинців.

Коли Ірина помітила, що біля їхнього двору декілька разів зупинялася біла машина з позначкою “Z”, вона злякалася і виїхала з Маріуполя.

Перебуваючи за кордоном, Ірина написала заяву до поліції, а також звернулася до Національного інформаційного бюро, Омбудсмана Дмитра Лубінця, ООН, Міжнародного комітету Червоного Хреста. Час від часу жінка переглядала телеграм-канали, де викладали інформацію про цивільних заручників. Кузьменко почала писала до різних  російських урядових структур. Якось їй відповіли з  так званої “ДНР”, що Віктора як полоненого, “затриманого на 10 років для відбудови республіки”, утримують у Донецьку. У наступному листі вона запитала про його самопочуття. На це їй відповіли: “Він постійно консультується з місцевими спеціалістами”. Пізніше чоловіка перевели до Калінінської виправної колонії №27 у Горлівці.

“У мого чоловіка є інвалідність, у нього артроз колінних суглобів. Йому ще до війни пропонували операцію із їхньої заміни. Ми хотіли її відтермінувати, щоб зробити це якомога пізніше. На відео, яке я знайшла в інтернеті, він попросив знеболювальне для ніг. Я також помітила, що він на одній нозі не міг стояти. Ми змогли передати йому ліки”, – розповідає вона.

Як пояснює Ірина, умови у Калінінській колонії №27 є ще більш-менш нормальними. Наскільки взагалі в’язниця може бути такою. Ув’язнених водять до бані раз на тиждень, тричі на день годують та надають окреме ліжко з білизною. Весною їх почали виводити для прибирання території. У Донецькому СІЗО умови утримування є набагато гіршими: в одній камері тримають багато людей, воду дають за графіком, помитися немає де. В Оленівці погано годували, тримаючи людей у бараках у тому ж одязі, в якому їх забрали з домівок.

“У бараці, де тримають мого чоловіка, перебуває 120 людей. В основному це цивільні. Мій чоловік теж вважається цивільним, хоча він колишній військовий, який свого часу охороняв суди та громадський порядок. Нещодавно туди почали “підселяти” військовополонених, яких прирівнюють до цивільних”, – розповіла Кузьменко.

Ірина зазначила, що донедавна цивільні заручники могли передавати листи рідним, якщо ті проживають на ТОТ. Батьки отримали від Віктора три листи, у яких він писав: “Робимо зарядку. Їмо кашу та рибу. На вулиці вже тепло”. У першому листі він просив передати йому зимовий одяг, взуття, шапку, ліки, цибулю та часник.

Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує насильницькі зникнення, затримання та викрадення цивільних осіб на тимчасово окупованих територіях. Якщо ваші рідні зникли або ви маєте побоювання, що їх могли викрасти, напишіть, будь ласка, на нашу електронну адресу es@humanrights.org.ua. Наш представник зв’яжеться з вами. 

Отримана інформація за згодою заявника буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, а також міжнародних організацій для внесення ними інформації до періодичних звітів, зокрема до Комітету ООН проти тортур, Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Моніторингової Місії ООН з прав людини в Україні, Міжнародного кримінального суду тощо для  документування та подальшого розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні та притягнення винних до відповідальності.