Мешканця Донеччини Антона Шурденка тримали в бараці Оленівки напередодні теракту проти азовців. Рідні розповіли його історію

Мешканця села Урзуф Донецької області Антона Шурденка деенерівці затримали у власному будинку 27 березня 2022 року. Того ж дня чоловіка разом з іншими цивільними привезли до ангара для зберігання зерна, де вони провели ніч. Потім Антона вивезли до Оленівки, а пізніше перевезли до Горлівської колонії №27. Там йому дозволили щомісяця листуватися з батьками, які час від часу привозили йому передачі. У квітні 2023 син перестав надсилати листи, і наразі родина нічого не знає про його місце перебування.

Про це виданню ZMINA розповіла сестра Антона Шурденка Тетяна.

За словами Тетяни, люди, які виїхали з Маріуполя, попереджали мешканців Урзуфа про те, що окупанти перевірятимуть у них документи та телефони.

Вона згадує, як 27 березня 2022 року перебувала вдома з чотирирічною дитиною, батьками та братом Антоном. Брат, який сидів біля вікна, першим помітив окупантів, які прямували до їхнього будинку, і повідомив це решту родини. Батько Тетяни й Антона пішов відчинити їм ворота і притримати собаку, який охороняв двір.

Після цього на подвір’я зайшли шість чоловіків зі зброєю. П’ятеро з них були молодими хлопцями, а ще одному було років 40, каже Тетяна:

“Батько їх попередив про те, що в хаті є маленька дитина, та попросив не лякати її. Зайшовши всередину, вони поводили себе дуже зухвало та нахабно, ніби прийшли до себе додому”.

Окупанти вивели Тетяну та Антона на вулицю для “бесіди”, бо вважали їх подружжям. Один з російських військових перевірив їхні телефони, а інший запитав у брата, де він працював із 2014 до 2022 року. Той відповів, що у 2018 році проходив строкову службу, після чого демобілізувався. На це вони йому сказали: “Ми тебе забираємо, перевіримо та повернемо додому. Йди вдягайся”.

“Батько вже все зрозумів і сказав одному з окупантів: “Ти мені тут казки не розповідай. Зараз сина забереш і ти його через дві години не повернеш”. Деенерівець відповів йому: “Батя, все нормально. Не переживай. Все буде добре”. Тато не став загострювати ситуацію через хворе серце матері й дитину”, – ділиться спогадами Тетяна Шурденко.

За її словами, Антона змусили оголити спину, руки та ноги. Оскільки він не має татуювань, то йому не було чого приховувати.

Під час допиту Тетяни та Антона четверо окупантів оглядали прилеглу територію в присутності батька. Побачивши його машину, вони спробували її забрати. Молоді деенерівці вимагали в нього документи та ключі від автівки, але він навідріз відмовився це зробити. Як уже потім з’ясувалося, в інших людей, до яких приходили окупанти, машини забирали та не повертали.  

Тетяна пам’ятає, як окупанти забрали Антона. Вони навіть не одягнули на нього кайданки, а коли вели селом, то заходили ще й до інших будинків:

“Уже сутеніло, зв’язку не було, інтернету теж. Пізніше деенерівці під’єднали мобільний зв’язок “Фенікс”. Тоді ж ніхто ні до кого не міг додзвонитися та дізнатися, що відбувається в селі”.

Пізніше Шурденки дізналися, що з інших родин окупанти також позабирали чоловіків. На всіх затриманих одягнули кайданки та розмістили в ангарі для зберігання зерна. Частину людей потім відпустили, а частину вивезли до Оленівки. Там чоловіків утримували в бараці, де пізніше підірвали 200 бійців з полку “Азов”. Перед терактом цивільних заручників перевезли з Оленівки до Горлівської колонії № 27. Замість них у приміщенні розмістили азовців.

“Один зі свідків мені розповів, що в Оленівці їх усіх били – як військових, так і цивільних”, – каже Тетяна.

За її словами, під час перебування в Горлівці Антон щомісяця листувався з батьками. У листах він зазвичай писав: “Усе добре. Нас годують. Нас не ображають. Передайте речі. Я сумую за домом, за вами. Я хочу повернутися додому. Дайте Україні про мене знати. Сестро, спробуй зробити так, щоб Україна дізналася, що я тут”. Антон також просив батьків передати продукти, теплі речі, відра та інструменти. Батько відвозив передачі до в’язниці, але із сином не бачився. У квітні 2023 року листування з ним припинилося.

“Деенерівці за всі передачі брали гроші, тобто це не було безкоштовно. Мама читала мені листи Антона тремтячим голосом та постійно плакала. Інколи навіть неможливо було розібрати всі слова. Затримання та зникнення брата дуже вдарило по здоров’ю моїх батьків. Вони почали хворіти й зараз майже не ходять”, – із сумом говорить Тетяна. 

Вона пояснила, що, поки в колонії № 27 керували представники так званої “ДНР”, цивільним дозволяли писати листи та отримувати посилки. Коли керувати в’язницею почали росіяни, вони заборонили все.

“Де мій брат перебуває зараз, ніхто з нас не знає. Чи живий він, чи перевели його, чи він залишаються там – невідомо“, – каже сестра. 

Тетяна додає, що військових, хоч і рандомно, але відпускають, а цивільних продовжують утримувати. Свідки їй розповіли, що після затримання окупантами їх примушували взяти російські паспорти та стати громадянами Росії. Тих, хто відмовився, після восьми місяців ув’язнення відпустили, а чоловіка, який погодився, – ні.

Після затримання брата Тетяна, побоюючись за безпеку своєї дитини, виїхала з окупованої території.

Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує насильницькі зникнення, затримання та викрадення цивільних осіб на тимчасово окупованих територіях. Якщо ваші рідні зникли або ви маєте побоювання, що їх могли викрасти, – напишіть, будь ласка, на нашу електронну адресу es@humanrights.org.ua. Наш представник зв’яжеться з вами. 

Отримана інформація за згодою заявника буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, а також міжнародних організацій для внесення ними інформації до періодичних звітів, зокрема до Комітету ООН проти тортур, Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, Міжнародного кримінального суду, тощо для  документування та подальшого розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні та притягнення винних до відповідальності.