Чому День матері важливо святкувати під час війни

Дата: 08 Травня 2022 Автор: Вікторія Кобиляцька
A+ A- Підписатися

Усі ми живемо в страшному очікуванні кривавої дати 9 травня, тоді як День матері, який відзначають у другу неділю травня, якось непомітно відійшов у тінь. А дарма. 

Це свято виникло у США. Цікаво, що спочатку його хотіли відзначати як день єдності матерів у боротьбі за мир. Однак таке формулювання не знайшло відгуку в людей. 1907 року американка Анна Джарвіс із Філадельфії у пам’ять про свою маму ініціювала вшанування матерів. Деякі штати почали святкувати цей день, а через сім років друга неділя травня стала національним святом на честь усіх американських матерів. Після завершення Першої світової війни День матері почали відзначати і в Європі.

Нині це свято відзначається у 85 країнах світу. Україна долучилася до його святкування у 1928 році завдяки Союзові українок Канади. Наступного року свято відзначалося у Львові, а згодом організації “Просвіта”, “Рідна школа”, “Пласт”, “Сокіл” організовували концерти, конференції, фестивалі по всій Східній Галичині. Однак зі встановленням радянської влади на західноукраїнських землях свято заборонили. Лише з 1990 року завдяки зусиллям громадських організацій, зокрема Союзу українок, День матері повернувся в Україну. 

І сьогодні матері в Україні фактично творять історію щодня, кожна на своєму фронті. 

Бабця Ліда з російського міста Іваново. Того самого, яке називають “городом нєвєст”. У далеких 70-х роках минулого століття Ліду привіз в Україну її чоловік, який служив у армії в Івановому. Вони одружилися, і жінка все життя прожила на Кропивниччині, в хаті, яку в 40-ві роки збудував її свекор. Із року в рік баба Ліда топить стареньку грубку, згадуючи, як чи не в перший день заховалася на лежанці, бо свекруха чомусь нагримала на неї, а потім кинула їй туди книжку “Кайдашева сім’я” Нечуя-Левицького. Із настановою: мовляв, читай і вчи мову. І таки вивчила, хоча, коли говорить, то трохи чути російський слід. 

Бабця Ліда вважає себе українкою. Із родичами з Росії не спілкується, бо не має сил на сварки. Натомість має важливу місію — сторожує сільськогосподарську техніку синів, яку вони лишають на її городі. Без баби Ліди посівна не відбудеться. 

Оксана в мирному житті була сценаристкою. Зараз вона в Польщі з двома дітьми. Виїхала з Київської області в останній момент, коли це ще було безпечно. Волонтерить як може, збирає гроші на бронежилети  й допомагає Україні із-за кордону. 

Її меншій донечці сім місяців. Саме гаряча пора, коли треба вводити прикорм. Я даю їй гризти іграшки. Це вважається прикормом?” — запитує в мене Оксана й ставить “смайлик”. Вона постійно називає себе “мать од бога” і багато жартує на цю тему. Але за такою бравадою дуже чітко прослідковується бажання дбати про дітей і робити все якнайкраще, а також тривога, коли щось не виходить. 

Віра — відома волонтерка. Вона створила телеграм-канал Волонтерські історії нескорених. Координує евакуацію людей із Маріуполя, збирає кошти на спорядження для воїнів та на ліки. І публікує дуже багато історій про те, як українці й українки проживають війну. У її київській квартирі зараз імпровізований шелтер для соло-мам. Сама Віра теж двічі мама. А минулого місяця в неї стався викидень. 

“Наш малюк вирішив піти. Це сталося практично безболісно, бо термін крихітний. Відкрилась маленька кровотеча, клубочок вискочив, і все… Пішов, бо не відчув, що зараз є на нього час. Певно відчував, що мама зайнята всім на світі, але не собою і не ним”, — написала Віра в фейсбуку.

А це бабуся з Мотижина. Ми не знаємо її імені, бо про неї чомусь пишуть лише як про “літню жінку”, “пенсіонерку” чи маму свого сина. Їй було 70 років. І вона близько двох тижнів наводила нашу артилерію на ворожу техніку. Ішла, роздивлялася, рахувала, а потім телефонувала своєму синові й детально розповідала, що і де стоїть. Так росіяни втратили до 100 одиниць техніки. На жаль, жінку вбили. Вороги зрозуміли, хто інформує українських бійців. Лютуючи, вони переїхали хату жінки танками й зрівняли її із землею. Але військові констатують, що саме завдяки бабусі ворог не рушив далі, бо їхня розвідка отримала по зубах і пішла, далі села не окуповувалися”.

Про цю жінку дуже багато писали в перші дні війни. Ольга Семидьянова — мама 12 дітей. Вона народила шістьох, а ще шестеро — прийомні. Коли почалася війна на Донбасі, Ольга їздила на передову, рятувала поранених. А згодом пішла доброволицею в батальйон “Айдар” — стала бойовою медикинею. Отримала поранення і загинула на початку березня на межі Донецької та Запорізької областей. Через запеклі бої родина не могла забрати тіло, щоб поховати. 

У цих дуже різних жінок є дещо спільне. Вони всіма силами наближають або наближали перемогу. Вони — мами своїх синів та доньок. Є або були. І народжували дітей аж ніяк не для того, щоб їх перемолола своїми жорнами війна.

День матері важливо святкувати саме зараз, бо це свято про повагу й шану, про те, що досвід жінок варто робити видимим, усіляко висвітлювати, заохочувати й підтримувати. Бо так пишеться нова жіноча історія, яка складається із історій мільйонів українських мам. Жінок, які подарували життя своїм дітям, а зараз роблять усе для того, щоб це життя зберегти. Кожна на своєму місці. І в той спосіб, який для неї прийнятний. Вони шукають і знаходять сили, щоб пережити і прожити цю війну. Прожити самій і допомогти це зробити своїм дітям. 

Вікторія Кобиляцька, головна редакторка сайту кампанії проти сексизму в медіа й політиці “Повага”

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: