“За перехрестям була братська могила. Там вбили близько 10 людей”: цивільний провів пів року в катівні на Запоріжжі, а потім рив окопи на позиціях росіян

Мешканця Запорізької області Юрія росіяни викрали 26 серпня 2022 року. Його здав колишній однокласник, з яким він напередодні посварився. Чоловіка пів року тримали у місцевому СІЗО, а потім нібито депортували (Так окупанти називають насильницьке переміщення з окупованої території на підконтрольну Україні. – Ред.). Юрій так і не зміг дістатися території, підконтрольної українській владі. Дорогою його затримали російські військові, які змусили його рити для них окопи. Вдень Юрій разом з іншими бранцями працював на російських позиціях, а вночі їх тримали в одному з місцевих будинків. Через два місяці його та інших полонених забрала окупаційна поліція, допитала та відпустила. 

Про тортури у СІЗО на території Запорізької області, обставини так званої депортації, а також про те, як росіяни експлуатують, а потім вбивають полонених, Юрій (ім’я змінено з міркувань безпеки) розповів виданню ZMINA.

Вивезли за місто і жорстоко побили в одній з лісосмуг

26 серпня 2022 року зранку до будинку Юрія під’їхало дві машини, у яких знаходилось до 10 озброєних російських військових. Зайшовши до квартири, окупанти наказали йому одягнутися і взяти з собою телефон, ноутбук та документи. Поки чоловік збирався, вони переглядали його особисті речі:

“Я прокинувся і бачу, що в коридорі стоїть якийсь чоловічок у військовій формі та спілкується з моїми батьками. Я одразу зрозумів, що колишній однокласник “настучав” на мене через нашу з ним розмову”.

Юрія вивели з під’їзду на вулицю, накинули на голову пакет, скували за спиною руки кайданками, заштовхали до однієї з машин, вивезли за місто і в одній з лісосмуг почали жорстоко бити. Кожного разу, коли він підводився, його збивали з ніг і починали бити  знову. Так повторювалось декілька разів. Інколи вони пересмикували затвор автомата та казали, що дають йому останній шанс. При цьому росіяни постійно питали про ЗСУ, ТрО та зброю. 

“Коли вони (росіяни) мене запитали, чи є у мене зброя, я їм відповів: “Ні, на жаль, немає”. Вони це сприйняли так, нібито я хочу їх усіх розстріляти. Хоча я мав на увазі, що тоді б у них був привід до мене “доколупатися”. Після цього мене почали вважати вбивцею. Ще я їм сказав, що я не веду активного соціального життя, а сиджу вдома та ні з ким не спілкуюсь. В телефоні вони теж нічого цікавого не знайшли”, – розповідає Юрій.

Він перебував у такому шоковому стані, що навіть не намагався кричати або благати про припинення знущань. Він знав, що він не скоїв нічого поганого, тому йому нема чого приховувати. 

Від катувань струмом в одного з ув’язнених зупинилося серце, а у іншого пішла з рота піна та повипадали зуби

Після побиття Юрія повезли до “відділку поліції”, де на той час перебували російські військові (пізніше їх замінили місцевими поліціянтами-колаборантами). Там записали його ім’я, прізвище, дату народження та адресу проживання. Далі розпочався допит, під час якого до кімнати зайшли двоє наглядачів з позивними “Хрест” та “Шахтар”. Один з них так сильно вдарив Юрія в бік, що той не міг дихати якийсь час після цього.

“Один з них був дуже жорстокий – йому подобалось просто так бити людей. Він міг будь-кого вивести з камери та відгамселити без особливої причини. Коли мене били, то хтось з них мене запитав: “Ти хотів росіян вбивати?” – згадує Юрій.

Після допиту його з пакетом на голові завели до камери і так сильно штовхнули, що він заточився та впав. Люди, які там були, допомогли йому підвестися та зняли з голови пакет. Посидівши у камері певний час, Юрій помітив, що зазвичай у ній знаходилося до 10 людей. Їхня кількість постійно змінювалась, оскільки деяких відпускали, а замість них привозили нових. Багатьох затримали випадково, декого здали свої, а ще когось забрали під час “фільтрації”.

Отямившись, Юрій побачив, що камера, в якій він знаходився, була зовсім маленькою. Частину місця у ній займав туалет, через що вільного місця було ще менше. Ліжко (нари) було лише одне, а рукомийник не працював. З меблів, якщо їх так можна назвати, були лише полиці на стіні та невеличкий столик. Також були матраци, ковдри, постільна білизна та подушки, які залишилися від попередніх ув’язнених. 

“Спали ми як кільки у консервній банці. На одних нарах спало двоє людей “валетом”. Інші спали на підлозі на матрацах. В деяких камерах нічого не було, і люди змушені були спати на голому бетоні. Це тривало доти, доки їхні рідні не передали їм необхідні речі. У деяких камерах не було туалету, тому їх виводили на вулицю або вони використовували пляшки”, – розповідає Юрій.

Після побиття у нього боліла вся задня частина тіла, тому він довго не міг сидіти. Ноги були вкриті гематомами, а на обличчі були рани.

Найважчими для Юрія стали перші декілька днів ув’язнення. Його та ще одного хлопця постійно били: виводили з камери, ставили обличчям до стінки, надягали кайданки на руки та змушували розставляти ноги. За недостатньо широко розставлені ноги, ув’язнених били по ногах, стегнах та боках. Били так сильно, що люди потім довго не могли нормально дихати. Юрія змушували надягати протигаз і відтискатися від підлоги:  

“Коли ми мили душову, то нас весь час питали: “Росіян не любите?”. Одного разу наглядачі змусили мене зав’язати стрічку з триколором на руку іншому хлопцю. Коли я це робив, вони казали: “Любіть нашу велику Росію-матінку”.

За словами чоловіка, під час допитів росіяни катували людей струмом. Найулюбленішою їхньою забавою був “тапік” (польовий телефонний апарат з індукційною котушкою, який використовують для катування струмом. – Ред.). Перед його застосуванням вони наносили на руки бранців гель, щоб тіло краще пропускало струм. Робилося це тоді, коли бажаний результат, тобто отримання необхідних показів, не можна було вибити “звичайними” методами:

“Оскільки людям не було чого розповісти, вони починали брехати. Було таке, що в одного з ув’язнених зупинилося серце, у іншого з рота пішла піна і повипадали зуби. Струм був настільки потужний, що людину трусило та скручувало бубликом. І ти не міг цьому зарадити жодним чином. Зі мною це робили лише раз, але струм був помірний”.

На допитах Юрій розповідав, як намагався уникати призову, вступаючи до вишу, щоб закінчити навчання у непризовному віці. Окупанти пропонували йому записати відео про те, як ЗСУ нібито розміщують техніку в закладах освіти, але він під різними приводами цього уникав.

Коли замість росіян прийшли колаборанти, то ставлення до ув’язнених покращилось. Наглядачів було шестеро: троє головних і троє помічників. Тричі на день вони вдвох розносили їжу по камерах. З моменту їхньої появи бранців почали нормально годувати та припинили бити.

Батьки Юрія щодня приносили йому передачі, здебільшого – їжу, ліки та одяг. Найсмачніше з їжі наглядачі могли забрати повністю або половину.

Полонених використовували, як рабів, зокрема змушували проводити “розмінування” прилеглої території

Протримавши Юрія у в’язниці 6 місяців, окупанти вирішили його депортувати. Перед цим у нього взяли відбитки пальців, сфотографували та внесли до бази даних. Чоловікові повернули ноутбук, телефон та інші речі. Потім його привезли до російського блокпосту, де стояли росгвардійці, та залишили там.

“Мені росіяни зачитали документ про начебто мою депортацію, а потім кажуть: “Ну все – іди”. Вони зарядили мій телефон, щоб я міг комусь подзвонити, коли перейду на український бік. Я й пішов”, – розповідає Юрій.

Пройшовши декілька кілометрів, він помітив, що вийшов на позиції російської регулярної армії. Там же ж був їхній блокпост, на якому у нього почали перевіряти речі, телефон та ноутбук. Він їм розповів про свою “депортацію” і про те, що прямує на підконтрольну українській владі територію. Під час перевірки до блокпосту підійшов один з офіцерів і сказав: “Ми не можемо вас відпустити. Ви ж бачили наші позиції”.

Потім Юрія викликали до командира роти, який сказав: “Ми тебе не відпустимо. Ти підеш на ту сторону, візьмеш автомат в руки і на боці ЗСУ прийдеш вбивати наших хлопців”. Після цього командир розповів чоловіку правильну, на його думку, версію історії. А наостанок додав: “Ну що ж, даємо тобі шанс. Поки возитимемо землю, попрацюєш у нас”.

Після розмови Юрію дали лопату і наказали робити насип на бліндаж. Потім його протягом двох місяців використовували, як раба: змушували з ранку до вечора рити окопи, робити землянки та облаштовувати позиції для кулеметників. За словами Юрія, росіяни викрадали місцевих чоловіків, щоб вони робили їхню роботу. Час від часу до них приїжджали з перевірками, тому їм потрібно було відзвітувати про результати своєї “праці”:

“Російські солдати не хотіли нічого робити, тому перед перевіркою вони змушували полонених рити окопи цілодобово. І це лише в одній російській роті таке було. А там ще батальйон стояв. І ми не знаємо, що там було. Тобто вони могли перехоплювати усіх, хто їм не сподобався, та тримати у себе як безплатну робочу силу. Все робилося за принципом: “Хочеш жити – працюй””.

Окрім Юрія, росіяни силоміць утримували ще 18 людей, яких теж використовували, як рабів. Полонених постійно змушували проводити “розмінування” прилеглої території. Це робилося так: двом з них видавали лопати і наказували йти туди, де могли бути міни. Там вони мали рити окопи з ризиком для власного життя. Позаду них їхала МДК – машина для риття окопів, яку росіяни застосовували після “розмінування”. На щастя, за присутності Юрія ніхто не постраждав. Водночас росіян, які самі облаштовували позиції, якось з мінометів обстріляли ЗСУ. Їх одразу ж відвезли до лікарні з контузіями та уламковими пораненнями.

“По нас доволі часто стріляли українські міномети, особливо, коли ми тільки туди приїхали. Було таке, що метрів 50 від тебе падає. Ти чуєш, як перший падає, і розумієш, що зараз прилетіть наступний і починаєш закопуватися”, – каже Юрій.

Його разом з іншими тримали у будинку в сусідньому селі. Ввечері їх туди привозили на ночівлю, а зранку відвозили на роботу. Разом з ними жили троє 50-річних жінок, яких теж викрали росіяни. Вони готували для них супи, а також прибирали помешкання майора.

“Вдень нам привозили їжу з їдальні або давали консерви, а ввечері ми їли суп. Взимку нам давали хліб, який так замерзав, що був схожий на цеглу. Також нас усіх змусили перевдягнутися у військову форму, і мені дісталась українська”, – згадує чоловік.

Інші полонені розповіли Юрію, що після втрати працездатності бранців розстрілюють, особливо це стосувалося людей з психічними розладами або серйозними захворюваннями. Наприклад, якось до них привели хлопця з психічними порушеннями, який уві сні ходив під себе. Після цього росіяни його застрелили, а двох інших полонених змусили його поховати:

“За перехрестям була братська могила. Якщо порахувати, то там окупанти вбили приблизно 10 людей. Я пам’ятаю, як до нас привели двох чоловіків, яких звинуватили у коригуванні вогню для ЗСУ. Через це солдати ставилися до них дуже погано. У одного з них, літнього чоловіка років 50, почала з рота йти кров. Він сказав, що у нього виразка шлунка, але росіяни подумали, що це туберкульоз. Тому вони вирішили розстріляти обох затриманих”.

Як пригадує Юрій, серед російських солдатів не всі були байдужими та жорстокими. Дехто з них казав, що так не повинно бути, але вони нічого не можуть зробити. Допомагали одягом, їжею та різними речами. Пропонували подзвонити з їхнього телефону додому, але більшість бранців відмовлялися. Ніхто не хотів, щоб рідні знали, чим вони тут займаються. До того ж самі військові не хотіли, щоб про їхнє місцезнаходження хтось дізнався, тому всіляко приховували сам факт перебування полонених на їхніх позиціях. Тобто вони приховували те, що експлуатують людей.

“Серед нас був один бізнесмен, який скористався такою можливістю та подзвонив своїм друзям. Він повідомив їм, де він знаходиться, і попросив про допомогу. Після цього на позиції військових приїхала поліція та почала про нього розпитувати. Але оскільки військові його сховали, то поліцейські поїхали ні з чим”, – розповідає Юрій.

За його словами, потім цього бізнесмена кудись забрали і більше його ніхто не бачив. Через місяць “поліція” забрала усіх інших полонених до місцевої школи, яку окупанти переобладнали під склад. Після цього бранців відвезли до “поліційного відділку”, де їх допитали та нарешті відпустили.