Дорога на виживання. Як українці з окупованого Півдня перетинають Василівку, щоб вирватися на свободу 

Василівка – місто в Запорізькій області на березі Каховського водосховища. Російські війська окупували її ще в березні. Відтоді, за словами мера Василівки Сергія Калімана, з міста виїхало майже 80% жителів. Наразі дорога через Василівку до Запоріжжя – єдиний спосіб потрапити з окупованого Півдня на підконтрольну уряду України територію. Люди вирушають в дорогу на власний страх і ризик – жодних офіційних “зелених коридорів” немає. 

Сергій Каліман порівнює місто з пісочним годинником: найвужче місце, через яке проходить кожна піщинка, – це і є Василівка. Вона розташована так, що харків’яни, полтавці, дніпровці, запоріжці, всі, хто їхав, наприклад, у Кирилівку, Генічеськ, Мелітополь, мусили проїжджати через Василівку. 

Тож не дивно, що росіяни скористалися її географічним положенням, пояснює Сергій Каліман. Черги до Василівки стоять з боку Мелітополя та Дніпрорудного і у зворотному напрямку – з боку Запоріжжя. Мер Василівки констатує: російські військові прикрили себе цивільними звідусіль.

ZMINA поговорила з людьми, волонтерами та водіями, які перетнули блокпости у Василівці. За декілька місяців вони перетворилися на окремий світ, підпорядкований мінливому настрою окупантів – тут панує безправ’я, люди змушені ночувати на узбіччі у наметах та автівках або в сусідніх селах, проходять принизливі перевірки та не мають доступу до медичної допомоги. Фізично і психологічно виснажливе очікування на виїзд вже призвело до загибелі понад десять людей.  

Про те, як росіяни штучно створюють черги на блокпості у Василівці, використовуючи цивільних як живий щит – читайте у матеріалі і Матеріал написаний до оголошення контрнаступу ЗСУ на Півдні. Ймовірно, це спричинить нову хвилю охочих виїхати з тимчасово окупованих територій. Передбачити дії окупантів щодо існування блокпосту не видається можливим..  

Анастасія. Каховка–Василівка–Запоріжжя–Одеса

Мешканка Каховки Анастасія – одна з тих, кому довелось перетнути блокпост у Василівці. Деякі її знайомі вибралися з міста ще 24 лютого – в день, коли Каховку захопили російські військові. 

“Не знаю, як люди зібралися з думками і силами. Я не з тих, хто здатен так швидко ухвалювати рішення”, – зізнається вона. 

Тому разом з однорічним сином і чоловіком дівчина залишилась вдома. 

“Русскій мір” приходив до нас крок за кроком”, – згадує Анастасія. – Чому раптом українське місто перетворюється за бажанням якоїсь людини на казна-що? Як сталося, що нас називають іншою країною? Усе це видавалося нереальним”. 

Вона виходила на мітинги проти окупації. Тоді на відміну від Нової Каховки в Каховці на кожному кроці ще не було росіян та їхньої військової техніки. 

Проте ситуація поступово погіршувалася – почали зникати люди.   

“І тоді вже стало по-справжньому страшно. Ми ніби загорнулися в кокон у своєму домі, в своєму світі, в колі рідних і найближчих друзів. Жили в якісь власній паралельній реальності. Зайвий раз не розповідали про свою позицію, були постійно насторожі, чистили телефон. Ми навіть за межі міста за весь цей час не виїжджали. Максимум з дому на ринок і на набережну погуляти. Світ дуже звузився. Ми опинились у своєрідній тюрмі”, – описує дівчина життя в окупації. 

Масовий від’їзд місцевих з Каховки почався в квітні. Жодних “зелених коридорів” російська сторона не погоджувала, тож люди рятувались тими шляхами, які знаходили. То від знайомих, то від родичів Анастасія чула історії про обстріли автівок. 

Це лякало і кілька місяців віднаджувало від ідеї поїхати. 

На евакуацію дівчина наважилась, лише коли почалися розмови про контрнаступ ЗСУ на Півдні України. У самій Каховці теж ставало небезпечніше. Росіяни розмістили тут свої рембази. Почастішали прильоти, зранку над містом пролітали ракети, що їх запускали на Миколаїв. 

Анастасія почала стежити за групою в телеграмі, де люди ділилися досвідом евакуації. Довго вчитувалася в нюанси перетину блокпостів. 

Зрештою наприкінці липня родина сіла в машину і поїхала – з усіх можливих варіантів перетину лінії розмежування залишилась Василівка. З собою взяли речі, термосумку з продуктами, покривало для машини, воду, термос, іграшки для дитини, мультики в телефоні. В іншій автівці їхали батьки дівчини та родичі. До Василівки дісталися з боку Дніпрорудного.

Анастасія пригадує : 

“У перший день все було досить плутано: ти не розумієш, як працює черга, як дізнатися, скільки перед тобою машин. Було ніби 250, але точно сказати важко”. 

Той день родина провела в черзі. Син нудився. Температура повітря сягала 35 градусів. 

Машини за такої спеки перетворювалися на розпечені пательні: 

“Тому такі важливі всі ці нюанси – накрити автівку, заморозити воду, щоб продукти якомога довше зберігалися холодними”. 

На узбіччі було брудно від людських нечистот та сміття.

“Ночувати ми поїхали в село Скельки. Знімали півтори кімнати, в якій розмістилися семеро людей. Мій батько спав надворі в машині. На ранок всі повернулися в чергу. Лише ми з сином попросили дозволу в господарів будинку залишитися. Сина розважали курочками і качечками”, – пригадує дівчина. 

Російські військові пропускали машини повільно, тож черга майже не рухалась. За другий день випустили близько ста машин. На ніч всі повернулися в село, а на ранок знову в чергу на трасу. Потім історія повторилась. 

Лише на четвертий день родина Анастасії опинилася в четвертій десятці машин та мала шанс виїхати:

“Думаю, орки навмисно створили таку ситуацію. Іноді зранку випускали, іноді під вечір. Там немає якихось правил. Як вони хочуть, так і роблять. Нарешті наші дві машини потрапили на перевірку. Ми дістали всі речі з багажника і показували все, що було в сумках. В окремій будівлі оглядали ноутбуки і планшети. Напередодні виїзду ми їх почистили від усього, що могло видатися підозрілим”. 

Батьків та родичів Анастасії запитували, куди та навіщо вони їдуть. З ними була родичка з хворими нирками, яка пояснювала, що їй треба на лікування:

“А що ще казати? Не скажеш же їм: “Від вас тікаємо”. 

Ті діалоги виглядали так: 

– А чому ви в Крим не їдете лікуватися?

– У мене діти в Одесі, а в Криму нікого немає.

– А що ж це за діти, що маму не провідують? Повернутися збираєтесь? 

– Сподіваємось. 

– А ми вас не пустимо. 

Перевірка колони з десяти машин триває від пів до години, веде дівчина: 

“Російські військові дивляться техніку, а ти мимоволі переживаєш, чи все там видалив, а раптом вони там щось знайдуть. Вони психологічно тиснуть. Мені здається, вони все роблять для того, щоб людям не хотілося виїжджати, щоб вони боялися це робити. У всіх же різний поріг витривалості”.  

Зрештою колону, в якій їхала родина, випустили. Але коли здається, що найгірше позаду, то попереду чекає сіра зона і ризик обстрілів. Тут автівкам треба мчати. 

“Ґрунтову дорогу розмило через дощі напередодні. І там була конкретна багнюка. Ми в сірій зоні загальмували, бо деякі машини застрягли. Їх витягували наші МНС-ники, які там чергують. Коли мій чоловік побачив одного з них, то кинувся обіймати, стільки радощів ми відчули”, – згадує Анастасія.

Поки люди чекали, коли витягнуть машини, почався обстріл. Вибухи лунали близько. Чоловік заспокоював Анастасію: 

“Не переживай, то вильоти”. 

І тільки потім зізнався, що обстріл вели росіяни, а одній з машин в кінці колони уламком продірявило бампер. 

“Добре, що син замалий, аби щось розуміти. Ми закрили вікна в машині, щоб було тихіше, і я його обіймала. Люди виїжджали з сірої зони зі сльозами на очах і на заспокійливих пігулках. Бо ж ти сидиш в автівці і нічого не можеш вдіяти, тільки руки трусяться. Наші хлопці, МНС-ники, заспокоювали, казали, що це постійно відбувається, і якби росіяни хотіли влучити в колонку, то давно б влучили. Це такий елемент залякування”, – пояснює дівчина.

Повз розбиті села, зруйновані будинки, міни на узбіччі, снаряди, що не розірвалися, колона доїхала до Запоріжжя: 

“Коли ми дісталися, то моральна і психологічна виснаженість була настільки сильною, що навіть сил порадіти не залишилось. Навпаки, мучили думки: “Навіщо це все, краще б сиділи вдома, навіщо ми виїхали”. Мабуть саме цього відчуття вони і домагаються всіма своїми діями. Недарма ж питають: “Навіщо ви їдете, а вам тут що, погано?”. Треба бути дурнем, щоб не зрозуміти, що люди тікають від їхнього “русского міра”. 

На ранок прийшло усвідомлення, що вони на свободі:  

“Тут наша територія, тут нас захистять. Тут ми маємо права, маємо свободи. А там ми фактично перетворилися на заручників”.  

Наразі Анастасія в Одесі. Ще півроку тому дорога туди з Каховки тривала 4 години. Тепер – 6 днів.

Штучні бар’єри

Не всі здатні подолати важкий і небезпечний шлях через Василівку. Фізично і психологічно виснажливе очікування на виїзд вже призвело до загибелі понад десять людей.  

Повільне просування машин, за словами мера Мелітополя Івана Федорова, – ситуація, штучно створена росіянами за рахунок дозованого пропуску транспорту. 

“Комендант – людина настрою. Він сам вирішує, скільки машин випустити. І це певне приниження, елемент тиску та залякування. Ми не маємо відчувати себе людьми. Фільтрація теж відбувається по-різному. Але в багатьох забирають ноутбуки, флешки, продукти харчування. Принаймні мені відомо чимало подібних фактів”, – каже він.   

При цьому потік охочих виїхати великий, хоча і хвилеподібний. Наприклад, у Мелітополі до чергової хвилі евакуації призвели декілька факторів. Передусім, це наближення бойових дій та обстріли. Другий – проблеми майбутнього опалювального сезону. І третій, звісно, початок навчального року. 

“Велика кількість наших мешканців чекали на деокупацію, сподівались, що діти зможуть піти до своїх шкіл. Але оскільки цього не сталося, то тепер вони хочуть виїхати, – пояснює Іван Федоров. – Загалом окупанти намагаються залякати мелітопольців у різний спосіб. Зараз нова лякалка. Розповідають, що з 1 вересня не випускатимуть дітей з міста. Чи буде так, чи ні, важко передбачити. Але такий психологічний тиск чиниться. І звісно, люди хочуть від цього втекти”.

Так само російські військові поширювали інформацію, що для виїзду з міста вимагатимуть перепустку, оформлену в комендатурі:

“Щоб зменшити чергу у Василівці, коли вона стала максимальною, росіяни сказали: “Хоч стійте, хоч не стійте, але все одно з понеділка будуть перепустки, і ви всі поїдете в зворотному напрямку”. Але на сьогодні перепусток немає”. 

Іван Федоров переконаний, що окупанти хочуть, щоб люди боялися виїжджати і більше населення залишилось на окупованій території:  

“Бо, по-перше, їм потрібна картинка, що місто живе своїм життям, що в місті все добре. А по-друге, людей, які залишаються в Мелітополі, використовують як живий щит”. 

Дорога через Василівку — не є офіційним гуманітарним коридором. Ситуація тут постійно змінюється. Це стосується і правил перетину, і довжини черг. До того ж, говорить Іван Федоров, не можна виключити, що і цей шлях з окупованих територій російські окупанти зрештою закриють. 

Михайло. Херсон—Василівка—Запоріжжя—Житомир

Херсонець Михайло, програміст за фахом, з родиною живе за 5 км від Чорнобаївки. 5 місяців вони перебували в очікуванні, що Херсон звільнять. Урешті-решт вирішили поїхати, щоб бути якнайдалі від бойових дій. До того ж новий навчальний рік, а дітям треба вчитися. Їх у Михайла з дружиною четверо: дворічний син і три доньки 8, 18 та 22 роки.  

“Викладачі, медичні працівники відмовляються співпрацювати з росіянами. Звільняються. Жити в Херсоні все складніше. І водночас страшніше. Людей викрадають, катують по підвалах, – говорить Михайло. – 30 липня зник мій друг. Наразі невідомо, де він. Його тримають нібито за те, що він ходив на проукраїнський мітинг і засвітився на фотографіях. Додому прийшли до іншого друга. 5 днів тримали, погрожували, але все ж відпустили. Він з дружиною і маленькою донькою одразу виїхав з Херсона. Є знайома, яка працювала тестувальницею в IT-компанії. Вона волонтерила. Її викрали з дому ще в середині травня і до цього часу її доля невідома”. 

На світанку 31 липня родина Михайла залишила свою домівку і попрямувала по Бериславському шосе через Дар’ївський міст, Каховську ГЕС, Мелітополь і на Василівку. У легковій машині вмістилися двоє дорослих, троє дітей (найстарша донька разом зі своїм хлопцем виїхала на тиждень раніше), дві собаки. А в причепі, у спеціально облаштованих клітках, – дев’ять котів. Кермувала дружина Михайла. 

Родина готувалась до виїзду: 

“Читали групу “Як виїхати з Херсона”. Знали, на що йдемо, як це відбувається, куди і в якому напрямку їхати. Напередодні, мабуть, найбільше лякало те, що доведеться довго жити на спеці в черзі під Василівкою. Цей страх справдився. Бо ми там були чотири ночі, і випустили нас лише на п’ятий день”.

Дорогою до Василівки нарахували 30 блокпостів. На кожному автівку зупиняли і перевіряли документи. На двох Михайла просили зняти футболку, показати татуювання. Ще на декількох перевіряли, що родина везе в багажнику та причепі. Розпитували, куди їдуть. Десь біля Херсона чи Каховки Михайло казав, що в Мелітополь, а в Мелітополі, що в Василівку:  

Вже під Василівкою нас питали, чому ми їдемо. Ми говорили правду, що вивозимо дітей в безпечніше місце. Відчуття від спілкування неприємні. Це люди, яким ти нічого поганого не зробив, а вони прийшли зі зброєю, відібрали в тебе все. Але мусиш тримати себе в руках. 

Від Мелітополя їхали трасою прямо, поки не побачили чергу з автівок. Спочатку помітили фури, потім звернули увагу, що на узбіччі заправка, а на ній – багато машин: 

“Ми приєдналися до звичайної черги. Це була 79 колона. Колона зазвичай формується з десяти машин (8 автівок плюс два місця в колоні росіяни тримають вільними, аби туди когось за їхнім бажанням приєднати). Але нам порадили записатися в пільгову чергу. Її нібито пропускають швидше, бо там діти, люди з інвалідністю, пенсіонери”. 

Та все одно швидше не вийшло.   

“Російські військові випускають машини потроху. Тільки в певні години. Загалом, як їм заманеться. Можуть випустити одну-дві колони зранку, кілька ввечері. Або взагалі за весь день нікого не випускають”. 

Михайло не сумнівається в тому, що російські військові навмисне створюють черги:

“Це чисте знущання. Бо ж в черзі стоять різні люди. У пільговій колоні запам’яталась вагітна на 38 тижні. Вона була найпримітніша, хоча там були й інші вагітні, діти, старі люди. Вона, як і всі, спала під відкритим небом”. 

Увесь цей час родина жила на заправці. Спочатку на одній, а потім, як просувалася черга, перемістилися на іншу. На трасі залишатися заборонено. Дорогою на великій швидкості носяться російські вантажівки. І навіть на заправці люди радили родині бути подалі від траси: траплялися випадки, коли росіяни на великій швидкості заїжджали на заправку БТРом. 

“Поки ми там перебували, якийсь джигіт постійно катався на красивому новенькому мотоциклі. Напевно, в когось його відібрав. І нехай би гасав трасою. Але ж він навмисне катався саме там, де спали люди. Як вечір, то він починав їздити заправкою, де бігали діти, дорослі розставляли намети. Але що ти йому зробиш?” – каже Михайло.  

Його діти з дружиною спали в машині. Він – в наметі. І все було б добре, якби не сильні грозові дощі дві ночі поспіль. Спати було незручно – мокро і холодно.  

“Найважчою для мене була друга ніч дощу. Я розумів, що дорогу розмиває вщент. А в нас маленька легкова машина, до того ж причеп. Хвилювався, що нас випустять вдень і ми застрягнемо”.  

Колону і справді на наступний день перевірили, але комендант завернув її назад.  

“Під час перевірки в нас перетрусили всі речі, включно з трусами і шкарпетками. Це принизлива процедура”, – зізнається Михайло. 

Наступну ніч родина знову провела в полі, а виїжджали вже, коли трохи підсохло.

Зараз вони в Житомирі. Планують тут жити, поки не звільнять Херсон, а потім сподіваються повернутися додому.  

Черги на виїзд

“Евакуюйтесь. Йде важка зима. Нам треба вам допомогти, врятувати від холодів і ворога”,  – закликала в серпні мешканців Херсонщини віцепрем’єрка Ірина Верещук на відкритті Центру підтримки переселенців в Запоріжжі.

Сказати легше, ніж зробити. Не всі мають змогу виїхати на власному транспорті або з приватними перевізниками, у яких ціна питання варіюється від 3 до 7 тисяч гривень. 

Значна кількість людей чекає в черзі на безкоштовну евакуацію, яка тримається переважно на волонтерських плечах.

Олена допомагає одному з таких волонтерських об’єднань, що безоплатно вивозить людей з Херсонської області. З кінця квітня команда допомогла виїхати трьом тисячам мешканців Херсонщини, які фінансово не можуть дозволити собі евакуюватися самостійно. 

“Коли по всіх каналах казали “виїжджайте”, у нас летіла заявка за заявкою. По 500–600 людей на день. Уявляєте собі потік? Ми за тиждень стільки не вивозимо”, – каже Олена. От зараз перед очима маю список запитів з майже 10 тисяч рядків”. 

Деякі чекають на свою чергу ще з травня. Заявок тисячі, але можливості такі, що команда вивозить у кращому випадку 300 людей на тиждень. Не вистачає транспорту. І ситуація загострюється з кожним днем. 

“Пошкоджені мости, повільний пропуск машин у Василівці. Іноді погода втручається. Одного разу дорогу розмило так, що автобус ночував в сірій зоні. І це було страшно, тому що в ньому знаходилась жінка, якій за два тижні народжувати”, – розповідає волонтерка. 

Інші волонтери стикаються з подібними проблемами. Серед них – Стефан Воронцов, співзасновник волонтерської організації Humanity, яка від початку широкомасштабного вторгнення допомагає виїхати мешканцям Нової Каховки. 

“Спочатку це було так: комусь не вистачає коштів, ми скинулись, людина виїздить. Але тепер зовсім інші потоки”, – говорить він. 

Наразі у них в черзі 300 запитів. Це близько 900 людей. Humanity вже має один евакуаційний автобус. Але цього замало. Наразі організація акумулювала кошти і готова купувати додатковий транспорт та оплачувати роботу водіїв.   

Стефан розповідає, що охочих виїхати було менше, коли не “прилітало”:  

“Після першого прильоту по Новій Каховці, а це було 12 липня, коли українські військові влучили по складах БК окупантів, все змінилося. Тоді і почалися ці величезні черги. У Василівці стояли по тисячі машин. Ми навіть хотіли перечекати, не приймати заявки, думали, що стане менше. Але менше не стало. От тільки сьогодні дивився, що зараз пишуть в телеграм-групі: сотні машин стоять і з боку Дніпрорудного, і з боку Мелітополя. Люди кажуть, що сьогодні орки втомилися і роблять собі вихідний. Нікого не пропускають”.  

Зазвичай росіяни випускають по 100–200 машин на день. Це мізер, говорить Стефан: 

“Наші військові не можуть почати в тому районі рухи, бо черга не зникає, в ній постійно багато людей. І росіяни мають два напрямки, які фактично собі прикрили. Наші люди теж шкоду роблять, ускладнюючи рух черги пияцтвом. Сваряться, фотографують, роблять відео. Орки це бачать. І в якості “покарання” можуть не пускати. Щоб проїхати швидше, треба ходити на блокпост, домовлятися. Ви ж розумієте, що домовляються не тільки словами. І це, мабуть, ще одна причина черги”. 

Стефан наголошує, що дорога неймовірно важка у фізичному, моральному і психічному планах. У черзі в людей вже ставалися інсульти, інфаркти, є випадки дизентерії. Там немає туалетів, душів. Є технічна вода, але відсутня медична допомога, немає шелтерів. 

“Оркам на це байдуже. Було б дивно, якби вони про це потурбувалися. Але найбільша біда, яка може статися, – дощ. Буде осінь. І це жах”, – каже волонтер про небезпеку розмивання дороги.

Подорож небезпечна і для самих водіїв. За словами Стефана, до п’ятьох з них з Херсонської області, які співпрацюють з волонтерами, вдерлися з обшуками. Одну водійку забрали. Її місцезнаходження невідоме.

Ігор. Перевізник

Ігор і Ім’я змінено задля безпеки героя з Херсонщини займається пасажирськими перевезеннями вже 20 років. Перші евакуаційні рейси організував ще в квітні самотужки. Охочих було набагато більше, ніж можливостей.

“Їхати було небезпечно і через Снігурівку, і через Давидів Брід. Тепер так само з Василівкою, яка залишилась єдиним шляхом з окупованих територій. Обстріли — це найстрашніше. Всюди допомагає тільки Бог”, – каже він.  

Зараз Ігор співпрацює з однією з волонтерських організацій, яка безплатно евакуює людей з окупованого Півдня: 

“Росіяни звели потоки на виїзд і в’їзд в одну точку – Василівку, централізували все. Так їм вигідніше і простіше, бо робити інші переходи – це розпорошувати власні сили”, – пояснює він. 

Водії намагаються зробити все, щоб не ночувати в дорозі. Бо цілим автобусом це дуже важко. 

“Фактично наші волонтери йшли пробоєм, пояснювали росіянам на блокпосту, що є жінки, малі діти, пенсіонери, хворі, щоб нас пропустили. Ми по цій схемі й далі намагаємось проїжджати. Хоча вона спрацьовує через раз”.

Усіх водіїв, які їдуть до Василівки, готують. Для них проводять інструктаж про те, як треба поводитися. Чи не головне правило – не брати участі у конфліктах. 

“Якщо наших автобусів кілька, то першим пускаємо того, хто вже знає ситуацію, всі нюанси, що казати і як спілкуватися з росіянами. Бо вони дуже специфічні люди. Люблять, щоб перед ними кланялись, просили”, – каже Ігор. 

Його часто питають, як поводитися на блокпості під час перевірки. То він радить: 

“Поводьтеся природно. Це ви вдома, а вони в гостях”. На питання росіян, куди везеш людей, кажу: “Я і до цього їх возив, і ніколи не питав, куди вони їдуть. Людям треба. Студентам екзамени здавати, хтось до родичів, на лікування. Не можу ж я за всіх відповісти. Зайдіть та й спитайте в них”. Помітив, до речі, що коли багато людей в салоні, то росіяни поводяться з осторогою”. 

Дорогою до Василівки доводиться проїжджати чимало й інших блокпостів. Десь військові навіть у салон не заходять, десь дивляться паспорти в чоловіків. Десь всі чоловіки мають вийти з речами, їх питають, куди їде, навіщо, служив, не служив, ким працює. Було таке, що й забирали чоловіків з автобуса. 

Головний ворог людей під час перевірок – це телефон, пояснює Ігор: 

“Всі знають, що його треба почистити, але до певної міри. Бо хтось бере і витирає все. Тоді вони [окупанти] починають доколупуватися. Задавати навідні питання. І не дай Боже вони знайдуть у телефоні якийсь ролик, де буде слово “орки”. Їх на цьому клинить. Вони забирають людину і починають психологічно на неї тиснути”.   

На Василівці розвантажується весь автобус до найменшого багажу: з машини треба винести все, відкрити всі бардачки.  

На евакуаційні автобуси, які виїжджають поза чергою, сильно зляться люди з черги на власних автівках, визнає Ігор: 

“Всі ж накручені та втомлені. Були випадки, коли нам люди перекривали дорогу. Мені одного разу розбили лобове скло. Я намагаюсь пояснити їм, що везу людей, в яких немає можливості вибратися самостійно, і маю повернутися назад за іншими”.  

Але найскладніше для Ігоря – сіра зона. Цей відрізок дороги забирає 40 хвилин, проте він найнебезпечніший. Його Ігор завжди намагається проїхати якомога швидше. Найстрашніша ділянка – балка і Суха або з тимчасовим водотоком долина із задернованими схилами. Буквально 500 м, а в одному місці ще й трохи під гірку. Можна застрягнути, якщо дорогу розмило. І Ігор застрягав. 

Зрештою тоді довелося ночувати в сірій зоні, згадує він:  

Уявіть, спочатку люди проїжджають цією зруйнованою дорогою, потім застрягають у балці, починається обстріл. Я бачив, як у вантажівки від вибухової хвилі вибило скло. Дуже близько вибухало. Гриміло всю ніч. Росіяни так залякують. Або роблять це, ніби наостанок, навздогін. Випускають колони і одразу починають стріляти. Вони вважають, що ми маємо бути з Росією, а ми тікаємо, тож ми для них зрадники. Ось, тримайте за це. Розважаються так.  

Порушення міжнародного права

Ситуація, яка склалась у Василівці, є серйозним порушенням норм міжнародного гуманітарного права. Вона може підпадати під визначення воєнного злочину відповідно до статті 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду – посягання на людську гідність, коментує юристка Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини Віталія Лебідь. 

Росія як окупаційна держава несе певні обов’язки щодо захисту та забезпечення прав цивільного населення, яке опинилося в окупації. Вони передбачені Женевською конвенцією про захист цивільного населення. 

По-перше, конвенція гарантує право на гуманне ставлення, повагу до честі і гідності людини. При цьому право на особисту свободу і свободу пересування є невід’ємною складовою поваги до людини в розумінні Женевської конвенції. 

“Природно, що його можуть обмежувати під час воєнних дій. Але виключно в обставинах, які загрожують життю і здоров’ю населення, що виїжджає. Тобто такі обмеження чи навіть заборона виїзду окупаційна держава може запроваджувати лише для захисту цивільного населення”, – пояснює юристка. 

По-друге, стаття 49 IV Женевської конвенції прямо передбачає: окупаційна держава не повинна затримувати людей на території, яка є особливо небезпечною через ведення воєнних дій. 

За винятком, якщо необхідно убезпечити населення або у зв’язку з особливо вагомими причинами військового характеру. Лебідь зауважує, що лише одна з цих двох умов може залежно від обставин виправдати заборону права на виїзд: 

У будь-якому разі має існувати справжня необхідність. А вжиті заходи не повинні використовувати як покарання чи засіб завдати страждань. До того ж такі заходи не мають слугувати якимось чином інтересам держави-окупанта.

Враховуючи ситуацію, яка склалася у Василівці, Росія штучно створює перепони для виїзду цивільного населення з окупованої території, підсумовує адвокатка: 

“І це не можна виправдати якоюсь метою захисту. Навпаки, це робиться для того, щоб завдати додаткових страждань українцям, які рятуються від наслідків агресії Росії. Про це свідчить сама процедура спеціальних детальних перевірок людей, які виїжджають, огляди, обшуки, вилучення особистих речей, що безумовно спричиняє додатковий стрес, психологічне напруження та загалом принижує людську гідність”.