“Півтора року одягали та годували співкамерники”: Сергія Дячука в Криму забрали після обшуку і понад рік заперечували арешт
Російські силовики прийшли з обшуком до будинку Сергія Дячука в Бахчисарайському районі окупованого Криму 14 листопада 2024 року. Під час обшуку силовики забрали телефони, ноутбук та інші носії інформації, а самого чоловіка повезли із собою. Родині не залишили документів, які б пояснювали, куди саме його доставили.
Силовики заявили, що звинувачують його в “співпраці з СБУ”, “державній зраді” та “зберіганні боєприпасів”. Після затримання родина понад півтора року не знала, де він перебуває, а російські установи у відповідях на запити заперечували, що затримували чоловіка. Лише в травні 2026 року родина отримала офіційне підтвердження, що Сергій Дячук перебуває в СІЗО-2 в окупованому Сімферополі.
У Криму Сергій займався ювелірною справою, виконував столярні роботи, робив з дерева меблі та предмети інтер’єру. Також разом із дружиною він прихищав безпритульних і хворих тварин. На момент затримання в нього було п’ять собак, 18 котів і два папуги.
Про те, як родина розшукувала фактично викраденого силовиками Сергія Дячука та чому він міг потрапити під репресії окупаційного режиму, розповіли ZMINA його донька Анастасія та друзі, які знали про його проукраїнську позицію.
Понад півтора року невідомості
Вже в листопаді 2024 року родина надіслала запит до ФСБ. У грудні звідти відповіли, що Сергія не затримували й у них його немає. Під час перших звернень до російської поліції рідним радили “припинити пошуки та чекати”. Перші місяці родина також побоювалась активно звертатися до російських та українських установ. Донька Сергія Анастасія пояснює, що вони не знали, як силовики можуть відреагувати на запити, і чули історії про людей, яких після звернень могли перевести або щодо яких родичі повністю втрачали інформацію.
Навесні 2025 року Анастасія почала звертатися до українських державних структур. За її словами, там повідомляли, що інформації про Сергія на території, підконтрольній Україні, немає. Приблизно у квітні-травні 2025 року Анастасія також звернулася до однієї з російських волонтерських організацій. Представники допомогли надіслати запити до прокуратур, МВС та ФСБ у Криму і Москві. Відповіді знову були однаковими – Сергія нібито не затримували або установи не мали інформації про нього.
“Запити-запити, і відповідь одна й та сама: ми такого не затримували, ми такого не знаємо. І взагалі були інстанції, які відповідали: ми вам узагалі нічого не повинні відповідати, звертайтеся до Червоного Хреста”, – згадує Анастасія.
Сергій Дячук. Фото з архіву АнастасіїУ березні 2026 року родина звернулася до російського МВС із заявою про розшук. Наприкінці травня надійшов електронний лист від відомства про місце перебування Сергія. Але ще до того, як Анастасія прочитала його, 1 червня, їй зателефонувала незнайома жінка і повідомила, що її батько живий і перебуває в СІЗО-2 в Сімферополі, знайшовши її за старим прізвищем.
“Я в магазині працюю, і цей дзвінок мене посеред торговельного залу застав. У мене душа в п’яти пішла, я почала прямо ревіти в залі. Дівчатка мене відправили на склад. Кажуть: “Що з тобою? Ми все одно не розуміємо”. Бо ніхто не знав, що в мене така ситуація. А потім, звісно, наступного дня, всі прийшли питати, що трапилося. І ми ревіли всім магазином”, – ділиться Анастасія.
Сергій Дячук з донькою Анастасією. Фото з особистого архіву Анастасії31 травня на електронну пошту Анастасії надійшов лист про місце утримання її батька, але побачила вона його вже після дзвінка. Згодом доньці вдалося налагодити листування із Сергієм. За словами Анастасії, перші півтора року чоловік фактично не мав зв’язку із зовнішнім світом. Одяг йому віддавали співкамерники, які отримували речі від своїх родичів. За цей час Сергій сильно схуд.
“Ці півтора року його вдягали та годували співкамерники, ті, у кого були зв’язки з родиною: хтось віддав кросівки, хтось штани, футболку. За цей час батько дуже схуд”.
Тепер родина регулярно збирає для нього посилки. Частину речей допомагають передавати волонтери. Через правила СІЗО навіть звичайні окуляри можуть стати проблемою: вони мають бути повністю пластиковими, без металевих деталей. Шнурки до взуття також заборонено, тому замість них родина придбала силіконові. За словами Анастасії, після затримання Сергій чотири дні провів у підвалі. Що там з ним відбувалося, родині невідомо. Після цього його перевезли до СІЗО.
Дата затримання також залишається не до кінця зрозумілою. Родина вважає датою 14 листопада 2024 року – саме цього дня стало відомо про обшук і затримання. Водночас у листі Сергій називав 13 листопада. Суд у справі Дячука призначили на 13 жовтня 2026 року. За словами Анастасії, йому інкримінують “державну зраду” та “зберігання боєприпасів”.
Людина, яка не приховувала позиції
З Ларою Мос Сергій познайомився приблизно 2015 року, вже після окупації Криму. Їх познайомили спільні знайомі. Сергій разом із дружиною Світланою тоді жив у приватному будинку в селищі Залісне Бахчисарайського району. Подружжя прихищало безпритульних і хворих тварин. Лара згадує Сергія як людину, з якою їх зблизило спільне ставлення до окупації. Вони разом з іншими знайомими однодумцями намагалися зустрічатися за межами Севастополя, де, за її словами, проросійської символіки на вулицях міста було набагато більше:
“Коли ми познайомилися, це вже був розпал окупації, і ми познайомилися на тлі спільного сприйняття цього процесу. Звісно ж, у нього був страх, насамперед тому, що всіх почали там гребти. Він весь час у Криму перебував під радарами, але навіть при тому, що ти під радарами, все одно треба якось комунікувати із зовнішнім світом. Сергій – людина волелюбна, яка постраждала від заборон режиму навіть у музичних уподобаннях і свободі слова”.
Сергій Дячук. Фото з архіву АнастасіїПісля затримання Лара дізналася про зникнення Сергія приблизно через тиждень. Після того як стало відомо про СІЗО-2, Лара долучилася до допомоги Сергію. Із СІЗО надійшов лист, у якому Сергій подякував за допомогу та підтвердив, що отримує передачі. Лара також написала йому листа.
“П’ять собак, 18 котів і два папуги”
Сергій почав займатися ювелірною справою ще в молодості. Його батько жив у Коктебелі й також працював за цим фахом. Згодом Сергій зробив ювелірство основною роботою – виготовляв кулони, браслети та каблучки на замовлення. Для доньки Анастасії він виготовив обручку. Вона очікувала звичайну золоту каблучку, але батько зробив дві складні конструкції зі срібною основою та золотими пластинами.
“Я кажу: “Тату, я вперше виходжу заміж, я хочу, щоб моя обручка була від тебе”. Я думала, буде звичайна золота каблучка. Він привіз мені витвір мистецтва: основа йде зі срібла, а оце золоті пластини, вони впаяні сюди. Це не напилення”, – розповідає донька.
Весільні каблучки, виготовлені Сергієм. Фото з архіву АнастасіїЗ часом через проблеми із зором Сергій поступово відійшов від ювелірної справи та почав займатися столярною роботою. Він робив столи, дощечки, елементи інтер’єру, допомагав з будівництвом і разом з іншими чоловіками виготовив барну стійку для кримськотатарського кафе.
Лара також згадує його як людину, яка могла перетворити старі речі на предмети інтер’єру. Сергій приносив додому шматки дерева, каміння та корчі й використовував їх у роботі, в інтер’єрі свого будинку. За її словами, він облаштовував будинок у Залісному власноруч. У Сергія та його дружини було багато тварин – собаки, коти, папуги, кури, півні та інша живність. Частину собак вони забирали від людей, які погано з ними поводилися. Через господарство та велику кількість тварин родина неодноразово відкладала плани виїхати з Криму.
Деякі з тварин Дячука. Фото з архіву Анастасії“У них на той момент було п’ять собак, 18 котів і два папуги. Виїхати з такою кількістю тварин дуже важко”.
Тепер, після понад півтора року невідомості, Анастасія знає, де перебуває її батько. Родина підтримує з ним листування, передає посилки та намагається отримувати інформацію про його справу й умови утримання.
