“Я б їх власноруч вбила. Я їх ненавиджу”: російські медики причетні до катувань українських полонених

Міжнародні медичні стандарти та Женевські конвенції гарантують військовополоненим і ув’язненим право на своєчасну, безпечну та недискримінаційну медичну допомогу, а також забороняють будь-яку участь медичного персоналу в катуваннях чи неналежному поводженні. Водночас звільнені українські полонені описують системні порушення цих норм – від відмов у лікуванні до насильства під час медичних процедур і залякування пацієнтів.

Про це йдеться в аналітичній записці “Анатомія тортур: свідчення про катування та жорстоке поводження з боку медичного персоналу в російській неволі” Центру громадянських свобод та Військові медики України.

Експерти пояснюють, що міжнародна медична етика зобов’язує лікарів лікувати всіх пацієнтів однаково, без дискримінації, і діяти чесно та в інтересах людини. Люди, які перебувають у місцях несвободи, повинні мати доступ до будь-якої необхідної медичної допомоги – як звичайної, так і невідкладної, у в’язниці або поза нею. Медики мають реагувати на скарги, фіксувати травми та проводити обстеження, коли це потрібно.

Окремо підкреслюється, що військовополонені мають право без перешкод звертатися до лікарів, а держава зобов’язана забезпечити їм лікування відповідно до Женевських конвенцій.

Також ці стандарти прямо забороняють лікарям брати участь у катуваннях чи будь-якому жорстокому поводженні та вимагають повідомляти про такі випадки.

“Лікар не повинен схвалювати, потурати чи брати участь у застосуванні тортур або інших форм жорстокого, нелюдського чи принижуючого гідність поводження. Свідчення українців, які пережили російську неволю, вказують на те, що порушення права на медичну допомогу – частина системної практики ненадання медичної допомоги органами влади РФ. У низці випадків медичний персонал безпосередньо бере участь в катуваннях та жорстокому поводженні“, – йдеться в аналітичній записці.

Свідки описують, що в Оленівці (Волноваха, виправна установа №120 – Ред.) відсутня належна медична допомога попри формальну наявність персоналу. За словами одного зі звільненого полоненого, після прибуття 847 полонених їх жорстоко побили, багатьох утримували у вантажівках по 20–30 годин без доступу до повітря, через що люди втрачали свідомість. Медична допомога фактично не надавалася, а керівництво медслужби обмежилося поверхневим оглядом без будь-якого втручання. У свідченнях також зазначається, що персонал ігнорував звернення і реагував лише у критичних випадках.

“В Оленівці було дуже складно з медичною допомогою. Лікарка запитує: “Що болить?” Я відповідаю їй. А вона просто розвертається й йде геть. Це була вся допомога, яку я отримала“, – пригадує свідок.

Подібні свідчення є з інших місць утримання, зокрема з Мордовії, де медичний персонал також не реагував на скарги до моменту критичного погіршення стану.

“Вони звертали увагу, коли ти кричав: “Ідіть сюди, він впав!”“, – каже експолонений.

У виправній установі №10 у Мордовії та окремих слідчих ізоляторах свідки описують відсутність медичної допомоги та відмови навіть у критичних станах. При цьому кожне звернення за допомогою сприймалося як привід для приниження.

Звільнені полонені повідомляли, що інфекції та хронічні захворювання залишалися без лікування, а спроби потрапити до лікаря часто були марними або каралися. Медична допомога нерідко ставала інструментом залякування, а саме прохання про неї могло призвести до побиття всіх ув’язнених.

“Скільки б разів я не записувався на прийом, все було марно, абсолютно марно. Іншими словами, вони давали нам зрозуміти, що буде, якщо ми про щось попросимо. Приймання ліків починалося з команди: “На коліна!”. Якщо ти не ставав на коліна, то не міг отримати ліки“, – розповідає потерпілий.

Також свідки згадують медичного працівника, якого називали “Доктор Зло”, який, за їхніми словами, брав участь у побиттях, застосовував електрошокер під час оглядів і фактично застосовував насильство до ув’язнених, перетворюючи медичні процедури на інструмент тортур.

“Камера відкривається, і він б’є людину, яка до нього звертається, та людину, яка чергує в камері. У його присутності нас постійно били до такої міри, що ми навіть не могли стояти“, – згадує свідок.

Щодо слідчих ізоляторів Старого Оскола та Курська, колишні військовополонені повідомляли про вороже й принизливе ставлення з боку медичного персоналу. За їхніми словами, лікарі та медики інколи відмовляли у допомозі навіть у тяжких станах, зокрема при тривалих нелікованих інфекціях, що призводило до погіршення здоров’я. Також описуються випадки, коли медичні працівники застосовували електрошокер під виглядом “лікування” та брали участь у насильницьких “оглядах”.

“Ходила молода медикиня, років 22-23, яка казала, що “пробила б нам п’ятки” або: “Я б їх власноруч вбила. Я б їх порізала. Я їх ненавиджу“… У Старому Осколі хлопчина страждав на грибкову інфекцію, яка почалась на нозі. Протягом 16–17 місяців, що я там перебував, жоден медичний працівник йому ніяк не допоміг… Ми її називали “тьотя в рожевому”, бо вона одягалася в рожеві кольори. Вона називала удар струмом по болючому місцю “електрофорезом”… Якщо болить голова, то найчастіше били в сідниці або геніталії. Бо там болить дужче“, – розповіли звільнені полонені.

Експерти пропонують створити змішані медичні комісії відповідно до Женевських конвенцій, щоб перевіряти стан здоров’я військовополонених і вирішувати, кого можна репатріювати. Також вони закликають посилити контроль за місцями утримання через Міжнародний комітет Червоного Хреста, механізми ООН та незалежні медичні організації.

Нагадаємо, російські війська застосовують систематичне сексуалізоване насильство над чоловіками з України. Після окупації регіону вони формують мережу місць, де утримують цивільних під вартою. Ключовими цілями сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК), є контроль, домінування та приниження постраждалих.

Фото: колаж