Росіяни взимку тримали бранців прив’язаними до дерев: сім історій викрадених цивільних з Димерської громади
Напередодні російського вторгнення в Димерській громаді не було ані військових, ані ТРО. Після початку війни майже всі представники місцевої влади залишили місто. Щоб зупинити наступ на Київ, українські військові підірвали міст у Демидові. Тож громада опинилася з ворогом сам на сам.
Її мешканці пробули під російською окупацією лише місяць, але за цей час вони пережили всі жахіття війни. Хтось сидів у погребі або чужих будинках, хтось загинув під час спроби виїхати на автомобілі, а когось окупанти викрали, катували, а потім вивезли до російських в’язниць.
Наразі Росія незаконно утримує щонайменше 42 бранців з Димерської громади. Їхні родини об’єдналися в групу “Наші найрідніші”. Учасники групи кажуть, що Росія вважає їхніх рідних військовополоненими, а українська влада – цивільними.
ZMINA поспілкувалась із сімома родинами цивільних заручників з Димерської громади. За словами дружин та матерів викрадених, більшість їхніх рідних тримали на місцевому підприємстві “Вікналенд”. Так, на стіні однієї з кімнат можна й досі побачити видряпані дати та імена ув’язнених. Жінки розповіли про обставини викрадення своїх рідних та про те, де вони можуть перебувати зараз.
Ольга Манухіна: Цивільних допитувало російське керівництво
Багатодітна сім’я Манухіних проживає в Глібівці – невеличкому населеному пункті неподалік Вишгорода на узбережжі Київського моря. Після початку російського вторгнення їхнє селище одним з перших опинилося в окупації.
Максим та Данило Манухіни“У нас троє дітей. Найменшому тоді було лише два роки. Коли росіянин зайшов до будинку, він сказав: “Не бійтеся, ми вам нічого не зробимо”. Тоді Максим у нього запитав: “А ви б не боялися, якби до вас додому прийшли люди з автоматами?” Після цих слів окупант побіг до БТРа та приніс дитині шоколадку”, – розповідає Ольга Манухіна.
Вона пам’ятає, що двоє чоловіків були слов’янської зовнішності. Решта виглядала по-іншому і мала руде волосся. Серед військових були строковики (зовсім молоді хлопці), які сиділи на лавочці та за всім уважно спостерігали.
Після обшуку окупанти наказали Манухіним зняти з автівки реєстратор та перевірили їхні телефони. Знайшовши в середнього сина якесь фото, вони наказали його видалити. Старшого сина Данила, який залишився на вулиці, змусили зняти штани та підняти кофту. У нього на тілі було три татуювання: збоку на тулубі слово “Вірність”, під пупком смайлик, а на коліні – щелепа. Під час перевірки телефона в Данила знайшли смс-повідомлення, яке теж не сподобалось окупантам.
Після перевірки та огляду вони наказали чоловіку Ольги та її сину збирати речі. Поки син діставав з кишень паспорт і газовий балончик, Максиму скували руки стяжками.
“Чоловік до мене нахиляється, цілує в губи й каже: “Все, Олечко”. Я в росіян запитала: “Навіщо ви їх забираєте?” А ті кажуть: “На допит”. Я їм кажу: “Допитуйте тут”. А вони відповідають: “Допити проводить наше вище керівництво”. Тоді ж вони мене запевнили, що через одну-дві години їх повернуть”, – згадує жінка.
Почувши це, вона впала на коліна й почала благати не забирати Максима та Данила. Тоді один з росіян силою відтягнув жінку від чоловіка, сказавши: “Досить! Набридла!” Через тиждень після цього Ольга помітила в себе на руці синяк.
Після будинку Манухіних окупанти пішли до сусідів, яких змусили зняти вуличні відеокамери.
Пізніше Ольга дізналась від людей, що її рідних тримали на пилорамі у Козаровичах. Жінці декілька разів телефонував росіянин, який стверджував, що був разом з її чоловіком та сином. Він її запевнив, що в них усе гаразд і вони тримаються. Коли вона в нього запитала, чи їх там б’ють, відповів, що вони отримують стусани.
“Свідок, який був у Козаровичах і якого відпустили, розповів, що їх утримували в якомусь кабінеті. Вони з Данилом сиділи на підлозі й намагалися зігрітися, притулившись до Максима. Дехто каже, що це могли бути не Козаровичи, а завод “Вікналенд”. Ця людина просиділа разом з ними тиждень в одній кімнаті”, – додає Ольга.
Згодом вона дізналася, що Максима та Данила спочатку перевезли до Гостомеля, потім до Білорусі, а звідти до Новозибкова в Росії. А у квітні 2023 року росіяни через Крим етапували сина та батька до іншої російської вʼязниці. Куди саме, вона досі не знає.
Ольгу постійно підтримують та допомагають впоратися з двома дітьми небайдужі люди. Від Мінреінтеграції жінка отримала фінансову допомогу. Однак Манухіна вважає, що влада робить замало для повернення цивільних заручників.
Наталія Навроцька: Росіяни, які вдерлися на Київщину, воювали в Чечні, Абхазії та Сирії
Наталія Навроцька проживає в Глібівці. 24 лютого її чоловік Микола, який працював водієм, був на роботі в Києві. Почувши, що почалася війна, він одразу ж повернувся додому. Того ж дня над будинком подружжя дуже низько пролетів військовий літак, а в напрямку Києва полетіли ворожі ракети.
Олександр НавроцькийПісля окупації селища російські військові розмістилися в сусідській оселі. Там же окупанти облаштували блокпост, побудували редут і викопали траншеї для танків.
“По всьому городу копали траншеї. І навіть у гаражі. Я в них запитувала, чи буде тут бій, бо в нас мала дитина. А вони мені казали, що не йдіть у бік Києва, а йдіть до Білорусії. Що в нас тут шикарне місце і нічого тут не буде”, – каже Наталія Навроцька.
В окупованому селі залишилися секретар сільради та завідувач клубу. Останній випрошував у росіян бензин, щоб привезти людям гуманітарну допомогу та ліки. Чоловік також забезпечував продуктами та генераторами Ясногорівській будинок для людей похилого віку.
Попри окупацію села родина Навроцьких мала газ, воду та їжу. Хліб випікали на газовій плиті з продуктів, які були в наявності.
Син Наталії – Олександр Навроцький – проживає в Гаврилівці Бучанського району. Після окупації села туди зайшли кадирівці, росіяни та білоруси. 8 березня 2022 року через інтенсивні бойові дії Олександр разом із дружиною та шестирічним сином вирішив переїхати до батьків. Уже тоді зникло світло, а мобільний зв’язок працював нестабільно. Тож Наталя домовилася з Олександром зідзвонюватися щодня в той самий час.
“8 березня в Димері на блокпосту біля пожежної частини росіяни зупинили машину Олександра. Під час перевірки телефонів вони знайшли в нього якесь смс. Сказали сину показати паспорт. Коли дружина дістала паспорт із пакета, росіяни вихопили його в неї з рук. Потім окупанти відпустили невістку, давши їй пляшку води та ковдру. Вона так і прийшла до нас пішки з Димера”, – згадує Наталія.
Навроцькі могли вільно пересуватися селом та поза його межами до комендантської години: із шостої години вечора до шостої ранку. Після викрадення сина батьки поїхали до димерського блокпоста. Там їм сказали, що Олександр був коригувальником. У комендатурі відповіли, що їм нічого невідомо.
“Який він коригувальник?! Він звичайна цивільна людина, він навіть ніде не служив. Досі не віриться, що людей отак безпідставно можуть забирати з вулиці”, – із сумом каже жінка.
9 березня до Навроцьких прийшло 12 озброєних російських військових у балаклавах. Шестеро з них зайшли до оселі, а шестеро залишилось у дворі. Один росіянин став у коридорі, наставивши на родину автомат. Наталя йому сказала, що в будинку є дитина і він може її налякати. Після цих слів він опустив зброю. Інші окупанти обшукували будинок, подвір’я, горище, підвал, сарай та гараж.
“Росіяни перевірили наші телефони й потім їх повернули. Ноутбук вони не дивилися, бо три тижні не було світла, і він був розряджений”, – пояснює вона.
Після Навроцьких росіяни пішли до сусідів, де жили 94-річна та 74-річна жінки. Наталя просила окупантів туди не йти, щоб їх не налякати. Неподалік будинку Наталі стояло двоє молодих росіян, у яких вона запитала про місце перебування Олександра. Один з них, перепитавши в командира, відповів: “Він зараз у комендатурі в Козаровичах. О четвертій годині їх усіх випустять”.
Потім Наталя поцікавилася в окупантів, що саме вони шукають. Відповідь була такою: “Ми шукаємо нацистів. Це які зі свастикою ходять”. Жінка відповіла, що вперше чує про таке. Під час подальшої розмови з військовими з’ясувалося, що один з них з Курильських островів. Він уже встиг повоювати в Чечні, Абхазії та Сирії. Інший, за його словами, був з Уссурійської тайги, і це його друга війна.
За словами Наталі, росіяни призначили головою Димера місцевого бізнесмена. Звали його Олександр Харченко, і він “здав” окупантам багатьох односельців. Пізніше СБУ заарештувала колаборанта. У Глібівці головним був росіянин, якого всі звали Грач. Він весь час ходив з якимось молодиком.
Свідок, якого окупанти тримали на “Вікналенді” разом з Олександром, розповів Наталі, що їх змушували рити окопи. Спочатку бранців вивезли до Гостомеля, далі до Наровлі (Білорусь), а звідти до Новозибкова (Росія). За словами свідка, перед новим роком Олександра так побили спецпризначенці, що він лежав у лікарні.
“Після викрадення їм цілий тиждень давали лише воду. Вони не отримували жодної медичної допомоги. Усіх бранців змушували стояти по 12–16 годин. Якщо закрив очі, одразу б’ють. Хто скаржився на біль у спині, “лікували” так, що люди не могли встати”, – розповідає жінка.
Пізніше родина випадково знайшла в інтернеті фотографію Олександра, на якій він був у військовій формі, валянках, гумових калошах та бушлаті. Світлина була зроблена в Білорусі.
Наталія сподівається, що українська влада якнайшвидше знайде механізми для повернення цивільних та військовослужбовців додому.
Надія Панченко: Сина Руслана росіяни викрали просто на вулиці
За словами Надії Панченко, 9 березня 2022 року її сина Руслана та працівника пилорами росіяни зупинили на вулиці Димера. Під час обшуку окупанти знайшли в телефоні знайомого Руслана якісь фотографії, через які вони вирішили затримати чоловіків.
Дізнавшись про затримання Руслана, Надія декілька разів йому телефонувала, але той не відповідав. Тоді вона пішла до Олександра Харченка – місцевого колаборанта, якого окупанти призначили головою селища. Той сказав жінці прийти о 16-й годині до сільради, коли там будуть російські командири. Від них вона дізналася, що Руслана тримають на “Вікналенді”.
“Один з командирів був повний, а один худорлявий та високий. Вони приїхали на жовтому автобусі. Один з них сказав мені, щоб я не переймалася. Їх там годують. Єдине – у них руки зв’язані стяжками”, – пригадує жінка.
Наступного дня Надія знов прийшла до сільради. Тоді Харченко їй сказав, що затриманих чоловіків відпускатимуть “за гарну поведінку”. Щодня планують звільняти від 15 до 20 бранців. Потім жінка пішла до російських військових, які їй порадили прийти наступного дня о 10-й годині. Але коли вона так і зробила, то сказали, що чоловіка на “Вікналенді” вже немає. Як потім з’ясувалося, 23 березня Руслана вивезли з “Вікналенду” до Гостомеля.
“Червоний Хрест підтвердив, що мій син перебуває в російському полоні. Мені лише відомо, що його перевезли з одної російської вʼязниці до іншої”, – каже жінка.
Лідія Лях: У селі Литвинівка розміщувалися білоруси
Лідія Лях розповіла, що її син Юрій проживав у селі Литвинівка, а працював на меблевій фабриці в Києві. 27 лютого 2022 року чоловік поїхав до димерського майстра, щоб відремонтувати прострелене колесо Mercedes Sprinter. Після цього Юрій більше не виходив на зв’язок.
Юрій ЛяхЛідія пригадує, як у перші дні окупації повз їхній будинок ішли колони ворожої техніки в бік Києва. У небі постійно літали російські літаки.
Після російського вторгнення родина Ляхів 11 днів змушена була сидіти в погребі. Через те що зникло світло та газ, вони готували їжу на багатті.
Біля будинку Ляхів, який розташований у центрі села, стояв ворожий блокпост. Здебільшого там були білоруси. У всіх, хто проходив повз них, вони забирали телефони та розбивали їх. Згодом там утворилося ціле звалище телефонів.
“Біля нашої хати стояли БТРи. Білоруси, які там розмістилися, нас не ображали. Вони обійшли всі будинки в селі”, – розповідає матір.
Лідія пригадує, що попри окупацію в селі залишився староста Василій Возний. Він роздавав людям воду зі своєї свердловини, оскільки до війни влада позачиняла всі колодязі.
8 березня Надія евакуювалася до Львова, де повідомила НІБ про зникнення сина. Наприкінці травня вона повернулася додому, однак досі не має жодної звістки про Юрія. Тож чоловік вважається безвісти зниклим.
Катерина Федотова: У полоні чоловік відморозив пальці на ногах, які йому потім ампутували
Мешканка селища Козаровичі Катерина Федорова перебуває в цивільному шлюбі з Євгеном Мельниковим уже 25 років. До російського вторгнення її чоловік працював на місцевій пилорамі.
Євген МельниковЗа словами Федорової, 26 лютого 2022 року Євген разом із власниками пилорами Дмитром та Наталією пішов на роботу. Того ж дня до села зайшла ворожа колона, яка попрямувала до підприємства. Катерина попередила про це чоловіка і попросила його повернутися додому. Але він не зміг цього зробити через велику кількість росіян. Його з колегами прихистив 60-річний чоловік, який мав будинок на березі Київського моря.
3–4 березня 2022 року з’явився мобільний зв’язок, і Катерина одразу ж зателефонувала Євгену. Але слухавку взяв росіянин, який сказав, що він не її чоловік, і відключився.
“Після цього Євген зник. Він був одягнутий у чорний одяг та кепку. Дехто каже, що росіяни могли його переплутати зі спецпризначенцем”, – додає дружина.
Пізніше чоловік, у якого переховувався Євген, розповів Федотовій, що Євген з колегами пішов до пилорами й звідти ніхто не повернувся. Наступного дня він пішов їх шукати, але підприємство вже зайняли росіяни. Побачивши чоловіка, окупанти його схопили, зв’язали руки та заклеїли очі скотчем. Потім його катували, обливаючи крижаною водою. Від нестепного холоду він відморозив пальці на ногах, одну з яких йому потім ампутували. Чоловіка згодом відпустили.
“Він розповідав, що коли його кудись вели, то один з окупантів запитав: “Цього до нацистів чи до тих?” Через зав’язані очі він нічого не бачив, тож не може точно сказати, хто там був”, – пригадує жінка.
Із 26 лютого до 8 березня Катерина разом із сусідами (шістьма жінками та трьома чоловіками різного віку) ховалась у погребі. До цього жінка запаслася водою, а коли вона скінчилася, топила сніг. Готувати в них не було на чому, тому вони їли сухарі, сало, шоколад та цукерки. Через брак води вони вирішили не відкривати консервацію. Спали люди на застелених ганчірками лавах.
“Поступово зник газ та мобільний зв’язок. Біля мого будинку був приліт, під час якого в нас повибивало вікна. Через це пічка відійшла від стіни, і її неможливо було топити. Також знесло вхідні двері. А на сусідній будинок упав гелікоптер. Добре, що вони тоді ховалися в мене й ніхто не постраждав. Попри це росіяни не пропускали до нас гуманітарну допомогу”, – розповідає вона.
Катерина пригадує, що напроти її погребу росіяни облаштували бліндажі, які були накриті чимось синім. Якщо люди робили спробу вийти назовні, окупанти починали стріляти в їхній бік.
Коли до будинку Катерини прийшли росіяни, їх змусили вийти з погреба. Один з молодиків, які сиділи в погребі, перед вторгненням повернувся з військового училища. Він весь час був у військовій формі. Щоб росіяни його не вбили, Катерина переодягнула його в одяг чоловіка. Оскільки він був невисокий та худий, ніхто з росіян навіть не запідозрив, що він може бути військовим. Того разу вони просто на всіх подивилися й пішли собі.
“Коли збили гелікоптер, росіяни прийшли до нас та забрали 28-річного хлопця, який ховався з нами. Через те що він постійно хворів та сильно кашляв, його потім відпустили. Можливо, подумали, що він може померти”, – вважає жінка.
За словами Федотової, головний росіянин забороняв своїм підлеглим спілкуватися з місцевими. Здебільшого окупанти були невеличкі на зріст і вузькоокі. Вони всі ходили з білими пов’язками на руках.
8 березня Катерина разом із сусідами виїхала із села (тоді біля нього точилися запеклі бої). Після цього жінка написала заяву до поліції про зникнення чоловіка та звернулася до інших державних органів влади.
Навесні 2022 року Федотова дізналась із соцмереж, що Євгена та Дмитра Очеретянка утримують у Брянському СІЗО № 2.
Наталія Кувшинова: Двоє дітей уже другий рік ростуть без батька
11 березня Наталія Кувшинова разом з меншим сином виїхала з Димера до Києва. Старший син Руслан залишився в селищі й сказав матері, що він нікуди не тікатиме. Наступного дня, 12 березня, він безслідно зник.
Пізніше родина Кувшинових дізналася, що до нього прийшло двоє колег з “Вікналенду” та попросили його піти з ними на роботу. До цього в них уже була невдала спроба це зробити. Оскільки Руслан завжди допомагав іншим, він погодився.
Руслан Кувшинов“Росіяни всіх трьох там і закрили. Згодом одного з них – Солодкого – відправили на окуповану територію (він був з Луганщини). Він і досі не виходить на зв’язок. Його мама казала нам, що оскільки його відпустили, то інших теж відпустять. Але Федоров та Кувшинов досі в полоні. Ми вже два роки чекаємо, коли їх звільнять”, – скаржиться жінка.
Пізніше свідок, який був з Русланом в одній камері в Тульській області, розповів Наталії, що її син живий і передає їй привіт. За словами свідка, бранців годують, не б’ють та щотижня водять до бані. Єдиний недолік – відсутність медичного обслуговування. У полоні Руслан відтискається від підлоги, щоб тримати себе у формі.
“Руслан дуже спокійний, високий та гарний хлопець. Він має двох дітей (11 та 3 роки), які вже другий рік ростуть без батька. Він ніколи не був в армії. Він цивільна людина. Але росіяни чомусь вважають його військовополоненим”, – каже мати.
Анна Муштакова: У Козаровичах людей тримали прив’язаними до дерев
22 лютого 2022 року Анна Муштакова разом зі своїм цивільним чоловіком Іваном Дроздом перебувала в дачному будинку за 12 кілометрів від Козаровичів. 28 лютого 2022 року Івану зателефонував його брат і сказав, що він хоче приїхати до них. А оскільки територія була вже окупованою, він хотів іти лісом. Іван мав зустріти брата десь на півдорозі. Але чоловік так і не повернувся.
Іван ДроздПізніше Анна дізналася, що в Димері Іван познайомився з одним чоловіком. Той розповів, що пропонував Івану переночувати в нього вдома. Але Іван відмовився, пояснивши, що має зустрітися з братом о певній годині. Коли наступного дня Іван з новим знайомим дійшли до Козаровичів, їх зупинили росіяни. Окупанти жорстоко побили чоловіків, а потім катували їх.
“Три-чотири дні їх протримали на пилорамі в Козаровичах. Деяких людей там тримали прив’язаними за ногу до дерев. Через це вони обморозили собі ноги. Потім їх перевели на “Вікналенд”, де протримали п’ять-шість днів. 9–10 березня чоловіків завантажили на машини та відвезли до Гостомеля. Там їм сказали, що допитають та відпустять. Свідка, який був з Іваном, вивезли до Димера й відпустили”, – розповідає Анна.
Дехто з місцевих казав Анні, що бачив, як Іван копав окопи в Козаровичах, однак жінка досі не знає, правда це чи ні.
Потім Анна дізналася, що з Гостомеля Івана перевезли до Білорусі, а звідти до Новозибкова. 12–13 травня 2023 року чоловіка відправили до Тульської області. Там цивільним заручникам видали речі, засоби особистої гігієни та станки для гоління. Бранцям дозволили частіше митися та здавати одяг до пральні. Є інформація, що до бранців почали ставитися краще. Самі ж полонені вірять у те, що їх обміняють або повернуть додому.
“Один зі звільнених мені казав, що Іван дуже гарно співає. І, поки він співає, вони відпочивають. Нещодавно Міжнародний комітет Червоного Хреста таки підтвердив, що мій чоловік у Росії”, – розповідає жінка.
Наприкінці лютого 2022 року Анна забрала доньку з її чоловіком та двома дітьми на дачу. Дівчина нещодавно народила, але через стрес у неї не було молока. Тож для немовляти потрібно було шукати їжу.
На самій дачі, де все працювало від генератора, не було ані світла, ані води. Анні доводилося весь час запалювати камін, який дуже слабко грів. По воду доводилося ходити за два кілометри від будинку. Після цих поневірянь родина попросила місцевих дозволити їм пожити в чужій хаті з грубою. Потім сусіди позичили їм буржуйку, щоб вони могли готувати їжу.
“Я щодня чіпляла на руку білу пов’язку та їздила на велосипеді до Димера. Коли росіяни їхали на БТРі, я опускала голову й удавала, що я їх не бачу. Приносила на дачу їжу з дому, купувала в людей сало або молоко, брала у волонтерів, які приїжджали до Димера, пайки та памперси”, – пригадує Анна.
На блокпості біля лікарні стояли елдеенерівці, які щоразу пропускали Анну. Назад вона мала повертатись о 16.30 (бо потім елдеенерівців мали змінювати буряти).
Одного разу Анна запізнилась, і на посту стояв росіянин, який наказав їй роздягнутися. Жінка відповіла, що на дворі дуже холодно і вона вже не в тому віці, щоб це робити.
“Та він почав казати, що я гарна. Добре, що тоді до нас підійшов інший росіянин, який мене пропустив”, – зауважує Анна.
Коли Димер деокупували, Анна написала до поліції заяву про зникнення чоловіка. Жінка обійшла всі можливі інстанції, благаючи допомогти їй повернути чоловіка з полону.
“У мене іноземці запитують, чому ми цим займаємось, а не влада. Наша громада постійно бореться за полонених чоловіків з нашої ОТГ”, – обурюється дружина цивільного полоненого.
Більшість представниць групи “Наші найрідніші”, з якими спілкувалася ZMINA, висловлювали побажання поспілкуватись із президентом Володимиром Зеленським. Зокрема, жінки хотіли б запитати його, чому досі немає механізмів для повернення цивільних заручників, а також чому людей у прикордонних районах не попередили про евакуацію напередодні повномасштабного вторгнення.
