“Через постійні тортури дехто з військовополонених намагався вкоротити собі віку” – обміняний захисник ЧАЕС Андрій Старинщак

Сержант Національної гвардії України та захисник ЧАЕС Андрій Старинщак пробув у полоні 678 днів – з 24 лютого 2022 року по 3 січня 2024 року. Спочатку чоловіка тримали на Чорнобильській АЕС, а потім вивезли до міста Новозибків, де він перебував у СІЗО №2. У травні 2023 року Андрія етапували до виправної колонії у Тульській області.

Про це повідомила його дружина Вікторія Старинщак, членкиня Асоціації ГО “Адамант”.

Фото з фейсбуку: Андрій Старинщак

Через перебування на Чорнобильській АЕС понад 1100 годин без дотримання будь-яких норм радіаційної безпеки, Андрій Старинщак та його побратими отримали надмірну дозу опромінення.

“Окупанти грубо порушували правила та норми радіаційної безпеки на території зони відчуження та самій ЧАЕС. Наслідки надмірного опромінення можуть проявитись через декілька років у вигляді низки хвороб (зокрема раку щитоподібної залози)“, – розповідає сержант.

З ЧАЕС Андрія перевезли до Білорусі, а звідти до РФ. Його утримували у СІЗО №2 в місті Новозибків. У камері, розрахованій на 5 осіб, перебувало 10 людей. Через погане харчування (годували лише супом) чоловік сильно схуд (з 80 до 50 кілограмів).

Щодня Старинщака та інших військовополонених піддавали тортурам. Коли гумові кийки, якими їх били, ламались, їх замінювали на пластикові труби або ніжки від стільців. Також росіяни застосовували електрошокери, які прикладали, зокрема до статевих органів.

“На території СІЗО була спеціальна кімната для побиття. Звідти нас виносили і непритомними закидали до камери. Душ був раз на тиждень, але і він супроводжувався побиттям. Постійно змушували стояти, не було можливості сидіти чи лежати. Якщо присів чи приліг – приходили та били. Про все, що відбувається в камерах, вони знали, бо там були щонайменш дві відеокамери“, – каже боєць НГУ.

У травні 2023 року Старинщака етапували до виправної колонії №2 в місті Донське Тульської області. Там його утримували у бараці посиленого режиму. У камері, яка була розрахована на 12 людей, разом з ним перебували 24 особи. Серед них були його побратими, цивільні з Київщини, маріупольці з 36 бригади, прикордонник та мобілізований. У цій пенітенціарній установі полонених годували трішки краще, додаючи у страви комбіжир для набирання ваги.

До Андрія та інших полонених продовжували застосовувати тортури, після яких вони самі собі вправляли вивихи та переломи. Чоловік особисто реанімував побратимів, які після чергового побиття були на межі смерті.

“Після ударів по голові хлопець втратив свідомість більше ніж на 4 години. Пульс падав до 10 уд/хв, йшла піна з рота. Я надав йому першу медичну допомогу та зробив непрямий масаж серця, фільтрацію легень. Після цих заходів він почав дихати та прийшов до тями. Такі побиття були систематичними. Були нічні підйоми, щоб ми стояли. Всі ці дії були спрямовані на те, щоб в нас не було сил ні на що“, – описує захисник тортури.   

За два тижні до приїзду делегації від уповноваженої з прав людини РФ Андрія та інших полонених не чіпали. Чоловіків змусили зробити у камерах косметичний ремонт (побілку), щоб приховати плісняву. Під час відвідування СІЗО представники омбудсмана дозволили деяким полоненим зателефонувати їхнім рідним. Однак перед цим чоловіків били, щоб вони не казали зайвого. Члени делегації передала українцям псалтирі, книги та деревʼяні хрестики. Після того, як вони поїхали, чоловіків перевели на так званий “штатний режим”, як його називали представники Федеральної служби виконання покарань Росії.

Старинщак додає, що через постійні побиття багато військовополонених мають неабиякі проблеми зі здоров’ям. У них дуже важкий морально-психологічний стан, тож багато з них замислюється про самогубство. Дехто з полонених вже намагався вкоротити собі віку.  

“На минулому тижні мені провели першу та найлегшу операцію з виправлення носа. Ще очікую на оперативні втручання по опорно-руховому апарату й лікування черепно-мозкових травм. Я майже не чую на ліве вухо“, – скаржиться чоловік.  

Також Старинщак зауважує, що під час полону до них не приходили представники МКЧХ, вони не отримували листів від рідних, а також їм забороняли телефонувати близьким. Лише один раз чоловікові дозволили зателефонувати дружині за умови, що Андрій прочитає написаний ними текст. Але це був єдиний шанс повідомити родині, що він живий. Росіяни постійно їм брехали про хід війни та пропонували перейти на їхній бік.

“Вони отримували від нас усіх відмову в грубій формі, за що нас потім сильно били. Нас заставляли кричати, що наш президент Володимир Зеленський “під*рас” й ми “під*раси”. Ми кричали, що ми військовополонені, за що були биті так, що не могли ані лежати, ані сидіти через чисельні переломи“, – додає сержант.

На завершенні свого допису Андрій звертається до всіх українських чиновників з проханням вплинути на РФ та повернути всіх військовополонених, доки вони ще живі.

Раніше ZMINA розповідала історію Сергія Добичі, який під час російського вторгнення служив у 56 бригаді й захищав Маріуполь. Перед полоном їхній підрозділ перебував на заводі Ілліча. Після захоплення в полон чоловіка утримували в Старому Осколі Бєлгородської області Росії, а потім етапували до Каменськ-Шахтинська Ростовської області. В обох колоніях він проходив так звану “прийомку”. Чоловік пробув в полоні майже два роки. Під час останнього обміну, який відбувся 3 січня, Сергія повернули на батьківщину.

Нагадаємо, 3 січня в Україну повернули 230 українців, військовослужбовців і цивільних, яких вдалося звільнити з російського полону, серед них є ті, хто потрапив у неволю в перші дні повномасштабного вторгнення.

Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими наголосив, що нинішній обмін найбільший за час повномасштабного вторгнення.

За інформацією штабу, в Україну повернулися 230 українців. З них 224 – військовослужбовці:

• 130 представників Збройних сил України, серед них ТрО – 14, ВМС – 14;
• 55 – Національної гвардії;
• 38 – Державної прикордонної служби;
• 1 – Національної поліції.

Також серед звільнених – шестеро цивільних, які були незаконно позбавлені волі.

Серед повернутих як ті, хто мав офіційний статус військовополоненого, підтверджений через Міжнародний комітет Червоного Хреста (182 людини), так і ті українські військовослужбовці, які вважалися зниклими безвісти та мали статус “пошук особи” (48).

Більшість звільнених – чоловіки (225), п’ять жінок. До рядового та сержантського складу належать 213 осіб, 11 – офіцери.

Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує насильницькі зникнення, затримання та викрадення цивільних осіб на тимчасово окупованих територіях. Якщо ваші рідні зникли або ви маєте побоювання, що їх могли викрасти, – напишіть, будь ласка, на нашу електронну адресу es@humanrights.org.ua. Наш представник зв’яжеться з вами. 

Отримана інформація за згодою заявника буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, а також міжнародних організацій для внесення ними інформації до періодичних звітів, зокрема до Комітету ООН проти тортур, Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, Міжнародного кримінального суду тощо, для  документування та подальшого розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні й притягнення винних до відповідальності.