Поліція дала розфарбувати Банкову: чому це порушення права на свободу зібрань

Дата: 22 Березня 2021 Автор: Олександра Дворецька
A+ A- Підписатися

У суботу, 20 березня, біля Офісу президента відбулася чергова акція прихильників одеського активіста Сергія Стерненка, які вважають вирок суду щодо нього упередженим, вимагали звільнення останнього та реального реформування судової системи.

Під час акції мітингувальники залили стіни й бруківку фарбою, намагалися підпалити табличку “Президент України”, розбили скло у дверях на вході до Офісу президента. Журналісти повідомляють, що біля самої будівлі Офісу президента було кілька десятків поліцейських, а у кварталах поруч – значно більше силовиків і десятки одиниць спецтехніки. Проте в перебіг акції вони не втручалися, лише в момент загострення намагалися закрити собою будівлю.

Пізніше заступник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко в ефірі Радіо Свобода заявив, що поліція свідомо не втручалася в протест, буцім активісти хотіли спровокувати поліцію на застосування сили, але поліція не піддалася на провокації.

Тож, як дипломована експертка у сфері свободи зібрань, хочу роз’яснити, що з цим не так і як має бути насправді.

Право на свободу мирних зібрань не є абсолютним і може бути обмеженим, на відміну від заборони рабства чи катування. А раз право можна обмежувати, то одним з найважливіших принципів під час реалізації права є пропорційність таких обмежень.

Учасник зібрання повинен знати, що держава зважує свої дії з погляду дотримання громадської на національної безпеки, а дії правоохоронних органів із застосування сили та інші обмежувальні заходи (перенесення часу, місця зібрання тощо) з боку влади будуть пропорційними до дій учасників і забезпечуватимуть виконання інших принципів, включно з видимістю та чутністю.

Щодо подій на Банковій, то на початку закріпимо один важливий факт, що зібрання не втрачає статусу мирного, якщо окремі його учасники застосовують силу, тобто вдаються до насильства. Організатор не є і не може бути відповідальним за дії всіх учасників зібрання. Ті, хто вчиняє насильницькі дії, можуть і повинні бути виведені правоохоронцями за периметр зібрання. Це і є їхній обов’язок з дотримання громадського порядку.

Окремо висловлюсь щодо тез про “підставили інших”, “наражали на небезпеку інших учасників”. Свобода мирних зібрань – складна штука і містить у собі декілька складових: право на участь, право не брати участі, право не бути притягнутим до відповідальності за участь у мирному зібранні до, під час та після його проведення.

Наскільки мені відомо, то вихід з-під будівлі Офісу президента не був закритий. Тобто кожен учасник міг самостійно прийняти рішення про те, чи залишатися на зібранні після того, як окремі його учасники почали малювати фарбою чи підпалювати фаєри. Загалом більшість учасників акції 20 березня 2021 року зберігала мирність зібрання до його закінчення.

Але повернемося до пропорційності.

Саме непрофесійність дій правоохоронних органів під час акції під Офісом президента вказує нам на проблему. На те, що обмеження права на свободу зібрань використовується не ґрунтуючись на загрозі громадській безпеці, а за політичними мотивами.

Адже, як бачимо, поліція застосовує силу до мітингарів у разі, коли всі поводяться мирно, як на акції 23 лютого 2021-го, і не застосовує обмежувальних заходів, коли частина учасників поводиться не мирно, як 20 березня 2020 року, порушуючи свій прямий обов’язок з охорони громадського порядку.

Виходить, що учасник мирного зібрання в Україні не може прогнозувати, яке саме політичне замовлення отримає поліція (МВС чи персонально Арсен Аваков) на конкретну акцію, і не може знати, чи поліція розганятиме, обмежуватиме зібрання, переслідуватиме учасників. І, що найважливіше, чи виконуватиме поліція свій прямий обов’язок з охорони громадського порядку.

І ще питання: чи відповідатимуть правоохоронці за бездіяльність 20 березня 2021 року?

Пропорційність обмежень є ознакою демократії, а політична вмотивованість обмежень – її протилежністю. Люди з критичним мисленням повинні поставити собі питання: чому поліція не втручалась? Якою була її стратегія? Що вони хотіли показати?

Саме проти цієї вибірковості та політичної вмотивованості й протестували учасники акції на Банковій. Адже ситуація, коли одна справа проти Стерненка дістається із шафи через роки й підозрюваний швидко опиняється в СІЗО, а інші справи – про напади на Стерненка – спускаються на гальмах, не розслідуються, підозрюваних відпускають, є ручним судом, а не незалежним. І мова не лише про Стерненка. Мова про забуту судову реформу, реформу органів слідства та поліції, яку нам, громадянам, влада заборгувала вже сім років. І ми маємо право на свій протест. І на свої вимоги. І на свою безпеку.

Усі ці події не відбуваються у вакуумі, а відбуваються в конкретному політичному процесі. І на події 2014–2015 років треба дивитися в контексті й крізь призму наступних років. Держава, яка не виконує своїх функцій, змушує окремих людей брати на себе відповідальність. Законодавчій люстрації передувала народна люстрація через смітники, а українському спротиву в Одесі передувала окупація Криму і сходу. І нам лише доведеться в майбутньому дізнатися, що б відбулось і як було б, якби всі ми були трохи сміливішими, ризикованими й трохи більше взяли на себе відповідальності в умовах самоусунення держави.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: