Кримчани хочуть знати, що буде після деокупації півострова, і Україна має дати їм чітке розуміння
Протягом тривалого часу після початку окупації Кримського півострова громадські організації наче говорили самі із собою про те, що Україні варто робити та як ми будемо повертатися додому, повернувши Крим.
Зараз ситуація змінилася: правозахисні організації з більшою кількістю державних органів говорять про реінтеграцію Криму, більше держорганів залучаються до цієї дискусії. Я хотіла б дуже подякувати за цю долученість до розмови про потребу в деокупації Криму та про те, що необхідно зробити після деокупації півострова, як захистити наших людей, які перебувають на тимчасово окупованій території Криму.
Ми завжди маємо враховувати, що нам дуже складно отримати первинну інформацію про Крим. Ми не маємо засобів, якими ми можемо виміряти запити на ТОТ. Зрозуміло, що там є репресивні закони. Тому ми можемо робити висновки на підставі тієї інформації, що є в нас, бо ми працюємо в полях та отримуємо свідчення від людей, які виїжджають з ТОТ та повертаються на територію, підконтрольну уряду України.
Навіть попри те, що всі кордони Російської Федерації фактично закрито, а РФ ще спочатку коронавірусної пандемії зробила все можливе, щоб кримчани не могли виїхати з півострова, ми все ж отримуємо цю важливу інформацію.
І я можу підтвердити, що в кримчан, які залишилися в тимчасовій окупації, є великий запит на визначеність щодо того, що буде після деокупації півострова. Адже, коли ти читаєш розрізнені закони та законопроєкти, дуже складно сформувати враження про те, що ж буде з простими людьми, які виживали весь цей час, які виходили у своїх вчинках із презумпції, що РФ ніколи не віддасть Крим, як бути їм.
Безумовно є питання, яке стосується “документів”, виданих в окупації. А їх мільйони. І ми маємо усвідомлювати, що після деокупації півострова ми зіткнемося з тим, що будуть люди, в яких ніколи жодних українських документів, окрім свідоцтва про народження, немає і не було. І навіть уже є такі громадяни України, у яких немає й свідоцтв про народження українського зразка.
Це означає, що ми маємо як держава не перекладати тягар доведення своєї належності до громадян України на людей, які залишилися в окупації, щоб вони самі щось робили, доводили, встановлювали факти в судовому порядку. Мені здається, тут ми маємо як держава все-таки брати на себе відповідальність і розробляти вже зараз такі механізми, які дали б людям в окупації розуміння, що після деокупації їхнє життя не стане суттєво гіршим.
Є, звичайно, безпекові питання. Ми не знаємо, як саме відбудеться деокупація Криму – дипломатичним чи військовим шляхом. Очевидно, що локальне населення боятиметься війни в такому сенсі, в якому ми її бачимо вже протягом десяти років на окремих територіях та протягом двох років широкомасштабної війни. Важливо говорити, що певні страхи ми не зможемо зняти, бо ми не знаємо, як буде в майбутньому. Але якісь речі мають дати усвідомлення, якою буде практика України та як ми до того чи іншого питання будемо ставитися. Це точно в наших силах.
Ми маємо говорити про документи та про відповідальність. Прокурор Автономної Республіки Крим Ігор Поночовний зауважив, що прокуратура автономії виважено ставиться до питання притягнення до відповідальності за колабораціонізм. Але це потрібно комунікувати із суспільством та пояснювати, тому що російська пропаганда може просто перекладати цю статтю Кримінального кодексу України або прямо на неї посилатися. Ця стаття про колабораційну діяльність не дає впевненості, що прості люди не будуть притягнуті до відповідальності, а відповідатимуть лише керівники.
Ми маємо говорити про розбудову нового інструменту – люстрації. Тобто щоб це було не тільки кримінальне покарання за співпрацю з окупаційною владою і для тих, хто не вчиняв воєнних злочинів, хто не ухвалював рішень, які призвели, наприклад, до ув’язнення заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Нарімана Джеляла, могли б бути альтернативні обмежувальні заходи у вигляді люстрації.
Також важливо говорити з тими людьми, які приїхали з ТОТ Криму на підконтрольну українському уряду територію без документів та стикаються з проблемою просто отримати ці документи.
Ми десять років про це говоримо. Ми бачимо цих людей, які мають тільки свідоцтво про народження і змушені потім, після приїзду на підконтрольну територію, йти до судів та по пів року і більше встановлювати свою особу – це не дружньо. Такі люди не мають бути зрадженими, натомість мають отримати від держави належний рівень підтримки.
Крім того, ми маємо говорити з населенням підконтрольної уряду території, яке не є кримчанами. Вони мають бути також готові до деокупації.
Минулого тижня мій 13-річний син, який виїжджав зі мною з Криму, коли йому було чотири роки, готував презентацію про місця, де він хотів би опинитися. Сімферополь був на першому слайді. Я б дуже хотіла, щоб ті люди, які прагнуть повернутися до свого дому, мали змогу це зробити. А ті, хто ніколи там не був, також мали б змогу познайомитися з нашим домом і побачити, яке це прекрасне місце.
Виступ адвокаційної директорки Центру прав людини ZMNIA Альони Луньової під час форуму “26-2-14: війна почалась в Криму” у День спротиву окупації Криму, 26 лютого 2024 року
