Правозахисниця та дружина політв’язня Муміне Салієва: “Щотижня в ніч на четвер ми не спимо, бо можуть прийти з обшуками”

Шість років тому, 11 жовтня 2017 року, співробітники ФСБ РФ за звинуваченням у “тероризмі” заарештували в Бахчисараї Сейрана Салієва – кримськотатарського активіста, громадянського журналіста “Кримської солідарності”. Його вина, як й інших сімох людей, заарештованих у межах другої бахчисарайської справи “Хізб ут-Тахрір”, за версією “слідства”, полягала у причетності до діяльності однойменної партії, яка в Росії заборонена.

16 вересня 2020 року у Південному окружному військовому суді в Ростові-на-Дону оголосили вирок фігурантам справи. Салієв отримав 16 років позбавлення волі. Попри явно сфабриковане звинувачення, апеляція майже нічого не дала: 14 березня 2021 року Апеляційний військовий суд підмосковної Власихи практично в повному обсязі відмовив у задоволенні скарг захисту, зменшивши Сейрану вирок лише на один рік – до 15 років колонії. 

Після арешту чоловіка Муміне Салієва змушена виховувати чотирьох неповнолітніх дітей сама. Молодшій доньці на момент затримання батька було всього п’ять місяців. Та навіть в такій ситуації вона не зациклилась на власних труднощах і проблемах, а зайнялася правозахисною та журналістською діяльністю в Криму, підтримуючи не лише чоловіка, який зараз за півтори тисячі кілометрів у російській колонії, а й допомагаючи сім’ям інших політв’язнів.

Як Сейрану Салієву вдається зберігати свої принципи та віру в ув’язненні, наскільки важлива для цього допомога рідних та всього кримськотатарського народу, а також про те, що дає Муміне сили допомагати не лише своїм, а й сотням інших дітей політв’язнів, читайте в інтерв’ю з дружиною бранця Кремля.

Муміне і Сейран Салієви під час побачення у колонії Плавська Тульської області. Фото з сімейного архіву

Муміне, як часто ви можете бачитися з чоловіком?

Якщо ув’язнений утримується в колонії суворого режиму, то дається тривале побачення – три дні кожні чотири місяці. Це за умови, що ув’язнений не у штрафному ізоляторі, не у суворих умовах утримання або приміщенні камерного типу. Є певна тактика тиску адміністрації колонії та російських спецслужб на політв’язнів, які йдуть за статтею 205.5 Кримінального кодексу РФ (тероризм). Ця тактика застосовується доволі часто.

Слава богу, попри те, що чоловік уже рік у колонії, поки що якихось відкритих форм тиску не було, тому ми з дітьми та свекрухою 2022–2023 року були у нього тричі на тривалому побаченні.

А що з телефонними дзвінками? Чи є обмеження?

Сейран не має писати заяву на дзвінки, як це відбувається у слідчих ізоляторах. У нас, наприклад, є п’ята бахчисарайська група “Хізб ут-Тахрір”. Це затримані 24 серпня цього року кримські активісти, вони зараз перебувають у СІЗО №2. І сім’ї щотижня пишуть масово заяви, щоб їхнім рідним дозволили телефонні дзвінки через “Зонателеком”.

На всі заяви надходять відмови, це теж така тактика.

У колонії інакше. Там можуть бути якісь технічні проблеми: телефон зламався або немає камери для відеодзвінка. Головне, щоб сім’я періодично поповнювала рахунок.

Де зараз Сейран? Наскільки я знаю, він дуже далеко від вас.

Після того, як пройшло апеляційне засідання, у березні 2022 року рішення попередньої інстанції залишили в силі. Потім фігурантів другої бахчисарайської групи етапували. Чоловіка відправили до виправної колонії №4 міста Плавська Тульської області. За час етапу він і в Уфі був у слідчих ізоляторах, і в транзитах, і в Ярославлі. Загалом, де тільки не був.

Я не знаю, для чого все це, але етап тривав дуже довго, майже два місяці ми були взагалі без зв’язку. Не знали, куди звертатися, щоб дізнатися хоч щось про Сейрана. Тобто ми пишемо запит до Ростовського СІЗО, вони кажуть, мовляв, ми некомпетентні вам відповідати. Ось коли ув’язнений прибуде до пункту призначення, тільки потім вам прийде офіційне повідомлення.

Чоловіка етапували у липні, і лише 1 вересня надійшло повідомлення, що він прибув до виправної колонії міста Плавська Тульської області.

Ви просили залишити чоловіка відбувати покарання хоча б ближче до дому?

Так, і ми надсилали клопотання, і адвокати. Досі неодноразово порушуємо цю тему на різних рівнях. Але нам приходить абсолютно нічим не мотивована відмова: “Це неможливо”.

Вже те, що ув’язнених примусово вивозять за межі Криму, є правопорушенням, бо суперечить Женевській конвенції №4. Апріорі незаконно судити їх за чужими законами та вивозити на чужу територію.

По-друге, нам – дружинам, матерям, батькам, а це жінки з дітьми, літні батьки з безліччю медичних діагнозів – доводиться добиратися за тисячі кілометрів, проходити шлях щонайменше у два дні.

У нас, наприклад, дорога від Криму до Тули займає два дні з кількома пересадками. В інших сімей це і три, і чотири дні. Географія знаходження кримських політв’язнів – Владимирський централ, Єнісейськ, Мінусінськ, Саратовська область.

Для нас це складно і логістично, і фінансово, та морально дітям важко. Ми додаємо до клопотань безліч документів, де вказуємо, що є захворювання, інвалідність у членів сім’ї. Описуємо, наскільки дорого це обходиться нам фінансово. Але жоден із цих аргументів не береться до уваги.

А навіщо це робиться?

Моїй доньці зараз 13 років, це наша із Сейраном друга дитина. Вона перенесла сильний стрес, коли арештовували чоловіка. Коли він відчиняв двері силовикам, вона стояла за ним за пів метра. Коли вони накинулися на чоловіка, її мимоволі відкинуло від нього.

Ми з’ясували це лише через пів року, бо вона не могла розповісти про ту ситуацію. Навіть коли із нею працювали психологи. У неї з’явилася невпевненість, стали набрякати колінні суглоби, розвинулась ювенальна форма артриту. Нині вона – інвалід дитинства.

Я описувала у зверненні, що моя дочка не може переносити тривале перебування у транспорті. Не має значення, поїзд це чи автомобіль. Вона періодично має отримувати ін’єкцію ліків, у транспорті це складно зробити. У дочки починають боліти ноги без цього.

Тобто долати такі відстані, щоб побачити батька, це вже порушення прав дітей, не лише з погляду гуманності, а й з правового. Але навіть із цією аргументацією, на жаль, нам прийшла відмова на клопотання про переведення його ближче до дому.

А загалом у нас понад 50 дітей кримських політв’язнів із тяжкими психосоматичними, фізіологічними проблемами, які розвинулися на тлі побачених обшуків.

Сейран Салієв. Фото Антона Наумлюка

Ви й надалі плануєте домагатися переводу Сейрана?

Так. Тактику опрацьовує юридичний офіс, адвокати кажуть, що є механізми для цього. Ми подаватимемо прохання до інших інстанцій, аж до Офісу омбудсмана.

Навіщо потрібно взагалі відправляти у такі далекі місця відбування покарання? Адже колонії суворого режиму є й у Криму чи принаймні у Краснодарському краї.

Тут, мені здається, скоріше такий політичний та ідеологічний аспект, бо дії нинішніх спецслужб у Криму – це інструменти колишніх НКВС, КДБ. Тобто ми сьогодні зіткнулися з тією самою системою, з тим самим режимом, за якого кримські татари двічі були на межі зникнення.

Це та сама форма депортації, просто у таких гібридних проявах. Політв’язні так описують свій етап: ти їдеш у склянці – приміщенні, де не можна ні розвернутися, ні сісти, навіть сумку ти ставиш собі на голову. Їхати доводиться нерухомо.

Мій чоловік після етапу сказав: “Ти знаєш, я згадував історії людей похилого віку, наших бабусь, дідусів, які розповідали, як їх у столипінських вагонах депортували 1944 року”. Тобто це ті самі відчуття. Тепер краще розуміємо наших рідних, те, що вони пережили. Це і є репресії, це геноцид.

Багато хто з політв’язнів, народжених не в Криму, а в депортації, повернувся на півострів і знову опинився під депортацією. Це є трагедія нашого народу.

За офіційною статистикою, зі 189 українських політв’язнів на півострові 123 – кримські татари. Наймасовіші політичні справи – це справи кримських татар. Забирають актив, потенційну загрозу будь-якого опору.

За кожним політв’язнем – своя велика історія, своя трагедія, своя родина. Тому важливо говорити про конкретних людей, щоб усі ці безликі статистичні списки ожили. Біда торкнулася фактично кожної третьої кримськотатарської родини. Адже кримські татари – автохтонне населення півострова, маленька моноетнічна група із дуже щільними горизонтальними зв’язками.

Муміне з доньками вдома. Фото надане Муміне Салієвою

Географія репресій така, що з Бахчисарая понад 30 політв’язнів, у Севастополі група політв’язнів, у Джанкої дві групи, у Ялті, Алушті, Сімферополі, Білогірську. Тобто по всьому півострову.

На жаль, це вже така буденність у Криму, що кожного четверга ми практично не спимо або прокидаємося дуже рано, бо з обшуками зазвичай приходять у цей день. У нас він вже асоціюється саме із системними обшуками.

Якщо брати до уваги ще адміністративні затримання та справи, то ми живемо у великій в’язниці просто неба.

Як Сейран почувається зараз? І фізично, і психологічно. Адже ви, напевно, і без слів відчуваєте його стан.

Так, якщо прямо спитаю, що його турбує або що болить, він ніколи не розповість. Тільки у розмові в обтічній формі або через третіх осіб дізнаюся.

Пам’ятаю, як він мені казав на одному з побачень: “Ти знаєш, коли я потрапив до цього анклаву – барак, де близько 80 засуджених, більшість з яких справді злочинці, у тюремний світ зі своїми законами, то відчув, яке це все мені чуже, як ці люди ментально неблизькі мені, які в нас різні погляди на життя… Ти поїдеш від мене через три дні до подібних собі, тобто ти оточуєш себе тими людьми, яких любиш, які тобі близькі, з якими тобі приємно бути. А я залишаюся серед чужих і щодня молюся, щоб не стати таким, як вони, бо я тут один, а їх багато».

І я розумію, що якщо ти не маєш ідейного стрижня, то колектив впливає на тебе, а не ти на нього. Тож для Сейрана перебування в колонії – це щоденна боротьба. Але навіть там він продовжує свою правозахисну діяльність. Наприклад, коли виникає тиск з боку адміністрації, пояснює ув’язненим, як на це реагувати. Запитує: “Можливо, варто подати скаргу? Чому ви не обстоюєте свої права?” І часто чує у відповідь: “А який сенс?”

Тобто для багатьох немає сенсу боротися, чинити опір. А ми маємо інші цінності, інші погляди. Сейрану важко перебувати у такому середовищі.

Щодо здоров’я… Я розумію, що для мене він такий самий, як шість років тому. Тобто він завжди для мене буде гарним, рідним, коханим. Але роки перебування у пенітенціарних установах Росії роблять свою справу. У нього виникли проблеми із зором. Хоча про це чоловік не сказав, я звернула увагу, коли він читав мені свої есе.

Так, Сейран пише есе в ув’язненні, багато малює, навчився каліграфії. У такий спосіб ув’язнені знаходять можливість переключитися з обставин, у які потрапили.

Так ось, я дивлюся, він читає і запинається, хоча це його власний почерк.

Одного разу я прямо запитала: “Як ти тут намагаєшся вижити, не втратити форму?” Відповів, що займається спортом. На волі Сейран займався спортом професійно і в ув’язненні не кинув вправи.

Якось чоловік сказав: “Коли я бачу інших ув’язнених зі страшними діагнозами, від астми та цукрового діабету до онкології, то розумію, що моє становище ще не настільки тяжке”.

Я розумію, що він наводить аргументи, що не все так погано, щоб сім’я не переживала, не панікувала. У його спробах зберегти себе духовно і фізично сім’я – це муза, натхнення для нього. Він думає про перспективи, про те, коли він вийде та яким вийде. Йому важливо вийти тим, хто більш-менш зберіг себе для нас. Та, щоб максимально зберегти себе в тих умовах, потрібна справді колосальна щоденна праця над собою. Щоб залишатися людиною.

Як часто йому дозволяють отримувати посилки, зокрема з ліками?

Передачі Сейрану можна передавати кожні чотири місяці, одна посилка вагою 20 кілограмів. Коли ми їздимо до нього на тривале побачення, то в цей час нічого не можна передавати. Вже після того, як вийдемо від нього, йдемо до магазинів, купуємо все, що потрібно, повертаємось до колонії з сумками. Це і фінансово досить затратно, а також забирає  ще один наш день. Можуть виникати проблеми із квитками, тоді затримуємось ще на день.

А з медичними бандеролями загалом ціла історія. Вагою вони мають бути не більше чотирьох кілограмів. Наперед я чи чоловік пишемо на ім’я начальника колонії перелік медикаментів, які хочемо передати. Щойно він підтверджує підписом, які ліки можна передати з цього списку, я в Криму поштою компоную посилку. Причому обов’язково потрібні сертифікати з аптеки за кожен препарат.

Ти йдеш, замовляєш ці сертифікати, їх треба чекати, і тільки потім відправляєш бандероль, і вона нарешті потрапляє до чоловіка.

Здебільшого все, що я передавала, – це вітаміни та добавки. Вітамін D, тому що нестача сонця, магне B6, йодомарин – такого плану. На щастя, не було такого, щоб нам відмовляли у передачі ліків. Але знаю, що відмовляли іншим, тож кожну ситуацію треба розглядати індивідуально.

Ми намагаємося, щоб по всій Росії, в усіх в’язницях та колоніях політв’язнів відвідували адвокати. Тому що це превентивний захід захисту, моніторинг ситуації навколо ув’язненого. І це певне послання адміністрації колонії, що ця людина під пильною увагою.

З Сейраном ми теж не відходимо від такої тактики, його періодично відвідує адвокат, ми намагаємося часто публічно говорити про нього. Ми вважаємо, що публічність також допомагає нам захищати ув’язнених у пенітенціарних установах від тортур, які ні для кого не є секретом.

У вас із Сейраном четверо дітей. На вас зараз повністю будинок, побут, у вас робота. Окрім цього, ви куруєте або берете участь у проєктах з підтримки кримських татар, зокрема дітей політв’язнів. Можете назвати, з чим зараз працюєте?

Починаючи з другої зустрічі правозахисної ініціативи “Кримська солідарність” у 2016 році, чоловік тоді був ще на волі, я стала їхньою постійною учасницею.

До 2014-го я займалася науковою діяльністю, а зазвичай наука далека від якихось політичних і навіть суспільних процесів. Дуже любила це. А тут геополітичні зміни, перші обшуки, перші викрадення, перші вбивства. І я вже не могла переключитися на свою економіку.

На побаченні з батьком та чоловіком. Фото надане Муміне Салієвою

Ми із Сейраном відвідували сім’ї фігурантів першої севастопольської групи так званої справи “Хізб ут-Тахрір”. Я була присутня на зустрічах “Кримської солідарності”, контактувала з дружинами, складала списки дітей політв’язнів. З того часу і приєдналася до “Кримської солідарності”.

А після арешту чоловіка, вже 2017 року, правозахисна та журналістська діяльність стали моїми основними. Я почала брати активну участь у координації багатьох процесів у межах “Кримської солідарності”.

У день арешту Сейрана я підбивала статистику щодо дітей затриманих або ув’язнених кримських татар. Тоді заарештували ще одного кримського татарина, активіста, вчителя фізкультури, у якого 13 дітей – Сервера Зекіряєва. Був заарештований Марлен Асанов, у якого четверо дітей. У нас із чоловіком четверо дітей. Тимур Ібрагімов, громадянський журналіст – четверо дітей.

І коли я побачила цифру 100, тобто 100 дітей кримських політв’язнів, вона сильно по мені вдарила. Я розуміла, що це вже величезна кількість. І водночас усвідомлювала, що репресивна машина не зупиниться, що таких дітей буде дедалі більше. А у кримських татар чужих дітей не буває.

Спираючись на представників свого народу, ми ініціювали проєкт з розвитку та підтримки дітей політв’язнів “Кримське дитинство”. Він для дітей усіх політв’язнів, яких заарештували на півострові. Це і справи “Хізб-ут-Тахрір”, і так званих “диверсантів”, інші кейси.

Нині під нашою опікою 234 дитини. Це, враховуючи те, що коли дітям виповнюється 18 років, вони йдуть з-під нашої опіки. А загалом через наш проєкт пройшли близько 400.

Окремо ми займаємося дітьми із хронічними захворюваннями, інвалідністю. Це один із напрямів – медичний. Інший напрям – інтелектуальний, проводимо зустрічі, заходи, екскурсії, майстер-класи із представниками нашого народу. Його ми ініціювали, спираючись на інтелігенцію нашого народу, творчих особистостей.

Третій напрям – відпочинок. Кримськотатарські сім’ї на канікулах запрошують дітей політв’язнів у свої домівки. Там про них так дбають, що діти, повертаючись до мам, кажуть: “Ти знаєш, до нас, як до своїх дітей, ставилися”.

І мої діти це відчули. Дівчата гостювали в Старому Криму в одній кримськотатарській родині, повернулися звідти з новими сукнями і кажуть, уявляєш, там тьотя своїм донькам купила нові сукні і нам теж.

Коли діти відчувають, що вони справді свої для інших сімей, це відіграє велику роль у їхньому формуванні як особистостей.

Ще один напрям – реабілітація дітей політв’язнів. Влітку ми за підтримки бізнесменів, рестораторів, власників готелів організовуємо дітям відпочинок біля моря чи в сосновому лісі.

Без Сейрана більше стало справ у побуті, він далеко, йде багато сил, щоб його підтримувати. Наскільки важко вам займатися ще якимись сторонніми проєктами чи, навпаки, це відволікає вас від сумних думок?

Я раніше думала, що людина може мати лише одне життя. А потім міркувала над усім, що сталося, і зрозуміла, що не завжди так. У мене, наприклад, два життя, і вони абсолютно різні.

Одне – до арешту чоловіка, потім воно кардинально змінилося, взагалі весь уклад. У той момент, коли за ним зачинилися двері, мені було дуже боляче. Підсвідомо ти розумієш, що якщо перебувати серед репресій і намагатися чинити опір репресивній машині, то будуть наслідки. Тим більше у Сейрана вже був адмінарешт, його штрафували. Були сигнали в наш бік, ми розуміли, що потрапили у поле зору російських силовиків.

Відвідуючи сім’ї політв’язнів, я думала, що можу опинитися в такій ситуації. Але все це було теоретично, а коли Сейрана справді заарештували, настало зовсім інше життя.

У той момент я зрозуміла, що цей біль треба трансформувати у щось інше. І він трансформувався в надію. Мені важливо було цю надію дати сотням інших людей у Криму. Мій день вдома минає так: я об’їжджаю сім’ї політв’язнів. Ми з ними на постійному телефонному зв’язку, навіть не з ранку до ночі, а цілодобово.

Коли їду за кордон, то думаю, зараз я на іншій території, де все спокійно, і розумію, що не можу залишатися тут довго. У мене всередині є свічка надії, і вона має горіти у Криму, щоб люди відчували це тепло. Тому що ми всі пов’язані та залежні один від одного.

Я не скажу, що це легко – давати надію. Це дуже складна, навіть не робота, а місія. Вона забирає багато часу, змушує багато працювати над собою. Тому що доводиться жити болем інших людей, вникати у їхні проблеми. Просто послухати, та не пропустити через серце? Я так не можу. Моя релігія, моя віра вчать іншому: розділяти з людьми їхній шлях.

Коли сотні таких шляхів накладаються на твоє серце, я взагалі про себе забуваю, забуваю про те, що маю свій біль, свою драму. Люди, з якими ми спілкуємось, вже рідні для мене, моя велика родина. Це справді надає сил, коли тебе підтримує твій народ.

А коли ти бачиш, що тема Криму, політв’язнів на порядку денному в Україні, що є зовнішня підтримка, увага міжнародної спільноти, це також допомагає триматися.

Наша віра, впевненість у тому, що, пройшовши через усі випробування, людина стає тільки кращою, як діамант після огранювання, не залишає нас. Ось уже майже 10 років ми живемо серед випаленого поля, серед репресій, а людей все одно не залишає віра та надія. Це дорогого  вартує.

Муміне Салієва з дітьми. Фото надане Муміне Салієвою

А хто підтримує особисто вас?

Весь Крим (посміхається). Це і дружини політв’язнів у справах “Хізб ут-Тахрір”, у справах диверсантів, мами політв’язнів, родичі… Я намагаюся всім приділяти увагу і відвідувати кожну родину.

Звісно, є в мене близькі люди. Ліля Гемеджи, адвокатка, яку, на жаль, російські правоохоронні служби позбавили адвокатського статусу. Не дивно, бо це наша залізна леді, гроза судочинства.

Ми познайомилися з нею, коли мого чоловіка взяли під адмінарешт на 12 діб. Ситуація у суді була абсурдна, слухачі не могли приховати свого сміху. Сейрана звинуватили в тому, що у нього в соціальній мережі ВКонтакте за 2012 рік у загальному доступі були пісні відомого чеченського барда Тимура Мацураєва, які є і в ютубі.

Виявилось, що деякі тексти цього барда визнані в РФ екстремістськими. Ось за це Сейрана й покарали. Нашим адвокатом був Еміль Курбедінов. Тоді він уже в’їхав у Бахчисарай, щоб допомогти нам. Але його також затримали, дали 10 діб адміністративного арешту за “поширення терористичної символіки”.

Мені довелося звертатися до юридичного офісу, щоб заповнити деякі папери. Я заходжу туди і бачу – сидить жінка у хустці. Я теж у хустці, але бачити в ній жінку-юристку мені було незвично. А ще в неї на столі стояла коробка з-під бананів, я ще подумала, навіщо? А коли підійшла ближче, зрозуміла – там лежала її дочка, четверта дитина Лілі, тоді їй було буквально 2–3 місяці. Так ось, Ліля прийшла на роботу з дитиною, а сама сиділа в ноутбуці, займалася юридичною допомогою політв’язням та іншим людям.

З того часу, а це був 2017 рік, ми дуже тісно спілкуємось. Вона мені багато в чому допомагає, зокрема й у різних проєктах. Коли мені буває важко, я можу про це їй сказати.

Слава Всевишньому, у мене є батьки, моя сім’я, сестричка, братик. Але я не можу їм все розповісти, бо знаю, як вони переживають за мене, за нас.

У 2019 році мене теж затримували співробітники Центру протидії екстремізму. Серед білого дня кілька великих чоловіків заштовхали до машини. Я взагалі не розуміла, куди мене везуть, чи я повернуся. Це було страшно, всі дуже переживали. Тому я намагаюся такі речі, які мене серйозно непокоять, рідним не розповідати. Від моєї родини я черпаю інше: спокій, натхнення. Коли їду до рідних, я хочу відчути їхню любов, турботу.

З Лілею все по-іншому. Коли моє серце переповнюється гіркотою, я можу розповісти про це, поділитися з нею.

Відчуваю підтримку інших активістів “Кримської солідарності”, моїх колег, громадянських журналістів. Наша команда, як одна сім’я, джерело моїх сил і мого натхнення.

Як звати ваших дітей?

Старший син Салех, йому вже 16 років. Коли забирали Сейрана, йому було 10. Друга дочка Самія, їй 13, третя – 10-річна Сурія. І остання наша Софіка, їй 6,5 року, а коли заарештували чоловіка, їй було всього 5 місяців. Тобто лише цей короткий період Сейран був із нею.

Я не брала її на судові засідання, бо часто їздила до Ростова-на-Дону на слухання як журналіст, а це 700 кілометрів. Думала, вона зовсім маленька, все одно ще нічого не розуміє. Вона знову побачилася з Сейраном тільки в березні нинішнього року. А коли він побачив дочку, то заплакав.

Сейран Салієв з молодшою донькою. Фото надане Муміне Салієвою

Пам’ятаю, чоловік заходить до кімнати для побачень, наша Софіка підбігає до нього, охоплює руками його коліна, підіймає до нього обличчя і каже: “Так ось ти який, баба, справжній”.

Сейран її підняв, почав цілувати, обіймати. Тоді мені нічого не сказав, а вже пізніше, після побачення, приблизно через два тижні я приїхала до батьків, заходжу до будинку, а мама сидить і плаче. Я злякалася, а вона мені простягає листа, каже, читай сама.

Це був лист від чоловіка до неї, де він написав: “Хочу подякувати вам за вашу дочку. Я ночами не спав, дуже переживав, як мене зустріне Софіка. Боявся відчути, що я для неї чужий, що буде якась дистанція, що вона мене не сприйме. Але ваша дочка зуміла прищепити любов до мене навіть через відстань”.

Ви казали, що Сейран у колонії пише есе. Про що?

Називається “Про важливість знань”. Він описує свою історію, хроніку того, що з ним відбувалося, в яких слідчих ізоляторах він був, з ким знайомився.

За його словами, найбільша небезпека для людини – це невігластво. Він казав мені, що, перебуваючи в неволі, ще більше зрозумів, що невігластво веде до деградації – інтелектуальної, ідейної та моральної.

Кілька років тому ми презентували альбом із його малюнками, зробленими ще у СІЗО №3 Новочеркаська. Як описують це місце кримські політв’язні – це пекло на землі. Бо, наприклад, перші сім місяців ув’язнені перебувають там, як у карцері, під цілодобовим відеоспостереженням.

Мій чоловік також пройшов через це. Йому не дозволяли телефонувати, побачень не давали, користуючись тим, що було оголошено пандемію. У камері, коли він молився, щури на нього дивилися, він відчував їхній погляд. А ще там були таргани, клопи. І ізоляція. Коли ти місяцями сам, це страшно.

І тоді він відкрив у собі потенціал художника, хоча раніше ніколи не малював. У нього вийшли неймовірні малюнки: Чорне море, Бахчисарай, Ялта, інші визначні пам’ятки Криму. До арешту Сейран був екскурсоводом, дуже любив спілкуватися із туристами, розповідати історію півострова, кримських татар. Жив цим. Для нього це було більше, ніж робота, це була його стихія.

Потім він усі свої враження та любов до Криму переніс у малюнки. Казав, що навіть сам від себе не чекав такого.

Він багато пише своїй амбасадорці, кінорежисерці та письменниці Ірині Цілик, іншим журналістам. У свята чи трагічні дати обов’язково передає лист для громадськості. Тобто він постійно хоче підтримувати зв’язок із зовнішнім світом, йому це дуже важливо.

Продовжує малювати, але зараз переключився на каліграфію. Уявляєте: ось ми всі зустрінемося, наплачемося, наобіймаємося, а він відкриває свій наплічник і всім роздає їхні імена, написані каліграфічним почерком. Дуже-дуже гарно.

А ще Сейран пише вірші. Для нього все це – і боротьба із зовнішніми обставинами, і опір, і захист себе, своїх цінностей.

Наталія Адамович, спеціально для газети “День”