Як зробити з фермера злочинця: Балух докладно про методу російських репресій у Криму

Дата: 15 Січня 2020 Автор: Юрій Луканов
A+ A- Підписатися

Проти Володимира Балуха в Криму сфабрикували звинувачення в незаконному зберіганні зброї лише через його відверті проукраїнські погляди – український прапор на подвір’ї в глушині півострова та табличку з назвою вулиці на честь Героїв Небесної Сотні.

Він пройшов через знущання під час судового процесу та катування в російській колонії. Його повернули Україні під час обміну. Тепер колишній політв’язень розповів виданню ZMINA, як крок за кроком з нього, фермера з активною позицією, репресивна машина робила терориста. Адже російські сили від початку в будь-який спосіб намагалися змінити свідомість людей, а тих, хто не піддавався пропаганді та інформаційному тиску, жорстоко ламали.

Розповідь Балуха записав журналіст Юрій Луканов.

Побачивши Путіна, зрозумів, що нічого доброго не буде

У 2001 році я бачив Путіна досить близько. Це було в Севастополі, коли був спільний парад українських і російських моряків на день флоту – остання неділя липня. Я був на тому параді. За Будинком офіцерів флоту наче шпаківня така є скляна, де сиділи Кучма і Путін. Я ж був неподалік неї.

Коли гелікоптер палубної авіації виконував фігуру, він підлетів, завис навпроти “шпаківні” і обертався навколо власної осі. Я побачив обличчя і погляд того персонажа. Аж холодок пробігся. Можете не вірити, але ще тоді було відчуття чогось недоброго, для мене було ясно, що стосунки України з ним добром не закінчаться.

А потім була війна в Грузії 2008 року. У мене рідна сестра закінчила технікум у Сімферополі, після того потрапила до Волгоградської області Росії. Вийшла там заміж, уже понад 30 років стажу. Коли 2009 року ми зустрічалися з її чоловіком, моїм зятем, я сказав, що наступна агресія буде проти України. Він казав, що такого бути не може. Але я виявився правим.

Неначе люди подуріли

Коли почалася окупація Криму, а потім так званий референдум, то моїх односельців наче підмінили. “Село неначе погоріло, неначе люди подуріли”. Моє село Серебрянка за 120 кілометрів від Сімферополя. Поз’їжджалися люди, які ніколи не брали участі у виборах. Ідуть мене вітають. Я їм кажу: “Слава Україні!”, а їм це – наче обухом по голові хтось дав.

Я переконаний, що були задіяні різні технології. Адміністративний тиск: бюджетникам довели, що, хто не піде голосувати, може прощатися з роботою.

Інформаційний тиск. От, наприклад, російські військові прибули задовго до того. Син мого однокласника, який живе в Євпаторії, хвалився, що російські спецпризначенці прилетіли та вийшли в місто “такі красиві, такі екіпіровані”. Розповідали людям, що “бандерівців ми до міста не пустимо, не дамо вас ображати”.

Я питаю: як вони з’явилися в Євпаторії? Він каже, що літаком прилетіли. Але там лише вертолітний майданчик. Літак там сісти не може. 

– Ти усвідомлюєш, – питаю його, – що вони були заготовлені заздалегідь?

– Ну і що це змінює? – каже він.

Я пояснюю, що росіяни заздалегідь укладали в голови місцевих “лякалки” про якихось бандерівців, які хочуть приїхати і вбити їх, але тих “бандерівців” так ніхто ніколи і не побачив.

Цей випадок показує, що пропаганда велася не лише через ЗМІ, але й на побутовому рівні. Велася вона задовго до анексії.

Російські ЗМІ і значна частина кримських переконували кримчан, що Росія – це потужна держава, яка всі проблеми повирішує, всіх російських патріотів захистить, а Україна – якесь непорозуміння. І це створювало в людей картину світу, доведену до абсурду.

Після того “референдуму” я зайшов у магазин. Стою в черзі. Там така собі Віра Яківна стоїть і вона до продавчині: “Свєточко, уже привозили російське морозиво? Ще ні? Ти мені подзвони, коли російське буде”.

Продавчиня каже, що тут же повно морозива.

“Ти не розумієш, – каже Віра Яківна, – російське морозиво – воно смачне як у дитинстві”.

Я потім підходжу до неї:

– Віро Яківно, ви серйозно про російське морозиво?

– Так. А ти хіба не знаєш?

– А ви коли їли востаннє російське морозиво? Я буваю у сестри в Росії, куштував його. А ви коли?

– Ти зі своїми поняттями бандерівськими. Ти нічого не розумієш…

А я ж знаю, що там морозиво значно гірше, ніж в Україні. Та й узагалі якість продуктів нижча, ніж у нас.

Через рік іду. Вона серед жінок стояла. Жінки нарікають, що продукти неякісні з Росії. Я дочекався паузи. Підходжу:

– Віро Яківно, наїлися російського морозива?

 – Володю, не починай. Це ж ваші хохли винні. Вони позакривали кордони. Тепер нормальної ковбаси не купиш.

Тобто у цієї людини Україна апріорі винна. Вона винна навіть у тому, що не постачає продуктів на відірвану в неї територію. А Росія, яка окупувала Крим і яка нормально його забезпечити не може, – вона в усьому права.

1000 рублів на похорон Путіну

Я на будинку своєї колишньої дружини повісив український прапор. Ще в грудні 2013 року. Ми з нею розлучені, але я фактично живу на два будинки – мами і її. Хоча територія і окупована Росією, але жодний закон мені не забороняє вивішувати прапор України, як і будь-якої іншої держави.

Я все чекав, що хтось із сусідів прийде і почне вимагати, щоб я зняв прапор. Однак ніхто із сусідів мені нічого не сказав. По селу дехто вивішував російські прапори, хтось потім – ганчірку від “ДНР”.

Я – людина політично активна. Двічі балотувався до Верховної Ради Криму, щоправда програвав. Але моя проукраїнська позиція всім відома.

Перший конфлікт стався в липні 2014 року, коли в окупованому Криму росіяни проводили агітаційну виборчу кампанію. Здається, це було 14 липня. 

Я порався біля трактора. Мені телефонують друзі і кажуть, що до нас у село приїздить агітувати Володимир Константинов – той, який на момент анексії був головою Верховної Ради. А тепер цей колабораціоніст балотувався вже до російської Держдуми. Я зібрався і прибув туди. Хотів йому поставити кілька запитань.

Спека тоді стояла страшна. Хотілося щось випити. Я сидів біля Будинку культури, де мала відбутися зустріч з Константиновим, і пив із пластикової склянки.

До мене підходить поліцейський. Там їх четверо було. Вони зовсім зеленого сержанта до мене прислали. Той каже, що я розпиваю алкогольні напої.

– З якого дива ви вважаєте, що це алкогольні напої? Я п’ю з пластикової склянки. Яка підстава?

Я скажу чесно. У склянці справді було пиво. Я його не вживаю загалом. Але в магазині більше не було нічого холодного. Тому я мусив узяти саме його. Однак лише з вигляду склянки і напою аж ніяк не можна було визначити, що це таке. Тому річ була не в напої. Пив би я лимонад або просто воду – це не має значення. Їм потрібна була причина. 

А нейтралізувати вони хотіли мене, бо знали мою українську позицію. Хотіли зробити так, щоб колабораціоніст Константинов почувався комфортно і ніхто не заважав йому своїми незручними запитаннями.

Закінчилося це тим, що до цього сержанта приєдналися ще троє, вони мене скрутили, надягли кайданки, засунули до машини і привезли до сільради. Вимагали, щоб я ішов. Я відмовлявся, тому вони мене тягли по землі. Ця вся комедія не через хулігана, який на когось напав, не через злочинця, який щось намагався вкрасти або когось пограбувати. А через людину, яка сиділа собі на лавці, нікого не чіпала і пила якийсь напій, який вони навіть не стали ідентифікувати.

Вони склали протокол про те, що я розпивав спиртне. Я відмовився його підписувати, вимагаючи обґрунтувати законність їхніх дій. Вони мене привезли до Роздольного, нашого райцентру.

Три дні я посидів. Відбувся суд. Від поліції був наш дільничний, який брав участь у моєму затриманні. Мені присудили 500 рублів штрафу. За невиконання законних вимог співробітників поліції. Я запитував, що це за вимоги, чи є протоколах від поліції обґрунтування, що це за незаконні вимоги. Виявилося, що там тільки розпивання спиртних напоїв у публічному місці.

Я кажу: має бути візуальна ідентифікація. На підставі чого ви ідентифікували, що напій спиртний? Суддя погоджується, що така ідентифікація має бути. Дільничний пояснити не може. Якщо коротко, присудили мені 500 рублів штрафу за невиконання законних вимог поліції. Вимоги полягали в тому, що я відмовлявся іти з ними.

Кажуть, що поштою надішлють рішення суду і після цього я маю сплатити штраф. Але мені жодних паперів не надходило. Рішення суду не надіслали. А після цього почалися репресії – інакше я це назвати не можу.

Якось повертаюся я додому, а домашні в шоці. Приїздили судові виконавці, вдерлися до хати, описували майно. Це все, бо я штраф 1000 рублів не сплатив. Не 500, як суд присудив, а саме 1000. Тим часом до мене не надходило рішення суду і жодних повідомлень з вимогою сплатити штраф.

Я приїхав до судових виконавців. Знайшов їхнього голову. Вона виявилася завезеною росіянкою. Молода жінка до 30 років.

– На якій підставі ви тероризуєте людей?

– Що значить тероризуєте?

– Вриваєтеся до хати.

Вона пояснює, що я не сплатив штрафу. Маю зробити це через два тижні після того, як отримав повідомлення. Я прошу її показати, на підставі чого вона вирішила, що я отримав рішення суду про сплату штрафу.

Вона почала розповідати, що в них якісь внутрішні інструкції, строки є. Я кажу, що мені все одно, що у вас у внутрішніх документах, що, згідно із законом, мені мають надіслати рішення суду і після цього я протягом двох тижнів маю сплатити штраф.

– А звідки взялися ще 500 рублів? – запитую.

Вона каже, що мені ще поліція виписала штраф за розпивання спиртних напоїв.

– Про це є рішення суду? – питаю.

– Ні.

– То який судові виконавці мають стосунок до штрафів від поліції?

Вона не знайшла що відповісти. Вони все робили криворуко, порушували закон. Ну і через якісь нещасні 500 рублів описувати майно – це взагалі явний тиск, явне залякування. Інакше я це кваліфікувати не можу.

Врешті, надійшов цей папірець. Я витримав два тижні і в останній день пішов до банку й перерахував гроші. У призначенні платежу написав: “На похорон Путіну”.

Український прапор на землі, як ганчірка

А потім сталися майже детективні пригоди – із втечами та переслідуваннями.

30 квітня 2015 року. Я вже посіявся, щоб було на що жити. Сиджу в маминій хаті і розбираю піч. Вона вже стара була, і я давно думав її замінити. Ніколи такого не робив і вирішив, що буде мені для душі розрада навчитися. І от на другий день, коли почав цю роботу, приїздить дільничний із якимось ще чоловіком у формі. Машина була без знаків, що це поліцейська.

Він каже, що треба заїхати до хати моєї жінки ненадовго, поспілкуватися. Я намагався віджартуватися: мовляв, вас двоє, ви і спілкуйтеся, навіщо вам я? Вони кажуть, що не до жартів і треба саме там.

Я відповідаю, що немає законних підстав для спілкування зі мною, я зайнятий, але так уже й бути – можу виділити хвилин 15 на спілкування. Але вони наполягають, що треба саме в той дім.

Я кажу, що саме тут хата, де я прописаний. Для чого мені та хата? Вони наполягали, я відмовлявся. Потім приїхав ще третій – на машині зі знаками поліції. Вони стояли у мене на подвір’ї. Я запропонував їм вийти і радитися за межами нашого двору. Вони ще там постояли, а потім таки поїхали.

І я зрозумів, що все це не просто так. Сів на велосипед, поїхав до товариша, який неподалік того будинку живе. Попросив його сходити до Наталі, дружини колишньої, подивитися, що там відбувається. “Як питатимуть, скажеш, що за болгаркою прийшов”.

Він повертається і каже, що там іде обшук. І важливо: прапор валяється на землі, як ганчірка. Прапор український їм муляв очі.

Я повернувся до мами. Сиджу в хаті коло дивана, курю, думаю, що це має значити. Чую виск гальм. Визираю: там “воронок” зупинився, а з нього вискакують два “космонавти” – у шоломах, бронежилетах, з автоматами в руках.

У мами двометрові ворота. Я їх зачинив. Вони не могли мене бачити. Я втік городами і сховався в чагарнику. Аж заснув там. Прокинувся і пішов до мого хрещеного батька. Попросив, щоб він подивився. Той глянув – спокійно. Поїхали. Прийшов. Мама каже, щоб я тікав, бо вони мене хочуть посадити.

Я пішов до хати знайомих і там переночував. Але вони ще двічі до вечора приїздили.

Це ж тільки подумати. У якомусь глухому селі на периферії Криму приїжджають три машини з трьох сторін, а одного вони ставлять стежити за городами. Там цілий загін поліції полює на селянина. Тому що в нього український прапор на хаті, що він має проукраїнську позицію. Ви уявляєте, як вони тої України бояться?

Виявилося, що з 1 по 9 травня в них критичні дні. Зачищають територію, щоб ніщо не псувало їм свято перемоги. Друзі відвезли мене до Євпаторії. Я там у знайомих пересидів. 

9 травня я повернувся. Повертався іншою дорогою, щоб не зустріти когось. Зайшов у магазин, купив щось, і на виході зупиняється машина. З неї виходять два кримських татарина, вони погодилися підкинути до Березівки, це село з іншого боку дороги.

Я сідаю до машини, а там на задньому сидінні дядько нашого дільничного. Я сподівався, що він мене не пізнав. Бо ми з ним були дуже мало знайомі.

Але він таки пізнав. Дорогою нікуди не телефонував. А коли я вийшов у Березівці, то за деякий час побачив, що поліцейські машини активно прочісують. Я звернув у поля. Ішов 25 кілометрів пішки. Коли прийшов до маминої хати, то дізнався, що вони двічі вдиралися. Не показували жодних документів.

Але що ж сталося? Якісь же підстави для обшуку мали бути? Виявилося, що якийсь дуже свідомий чоловік зайшов до нас у пельменну, бо дуже хотів випити 50 грамів горілки. І тут нібито прийшов Балух, теж узяв 100 грамів горілки. Тоді підсів за столик і почав пропонувати йому запчастини від трактора.

Тими днями за 35 кілометрів від мого села вкрали коробку від трактора. І цей чоловік написав на мене заяву до поліції. На цій підстав суд дав дозвіл на проведення обшуку 30 квітня.

Запчастини від трактора шукали по шухлядах. Нічого не знайшли, крім мого українського паспорта. Його й вилучили. Водночас не склали жодних документів. Просто забрали, і все.

Після 9 травня вони дали спокій. Щоправда, пару разів до мами приїздили. Але вже не вдиралися. Просили, щоб я приїхав. Мама каже їм, щоб вони повістку надіслали. А вони: “Та яка повістка? Ми просто поспілкуємося”.

Дві нишпорки

Наступні кілька місяців я тихенько у мами будував піч. Ніде не світився, не показувався. І виявив, що за кілька хат вони підселили двох агентів. Мої друзі навідувалися і розказали, що в Люби неподалік підселили двох нишпорок. Місяців п’ять вони там жили. Уявляєте, двоє хлопців, сидять цілими днями, нічого не роблять, тільки вистежують селянина, в якого на хаті висить український прапор. Це замість того, щоб справжніх терористів ловити.

А я іноді ночами їздив до хати колишньої дружини Наталі. Там комп’ютер з інтернетом. Я читав новини. Спілкувався в соцмережах. Але тієї ночі просто не спав, мучився очима. Це сталося 14 листопада 2015 року.

Напередодні зварював у мами і нахапався “зайців”. Це коли зварюєш без окулярів спеціальних, то на очі може впливати. Я обпік собі рогівку ока. Цілу ніч ходив. Під ранок Наталя повернулася з роботи – вона в пекарні працює ночами – і пішла спати. Я сів на диванчик у кімнаті, де щільні штори. Світло крізь них не потрапляє, і очам не так боляче.

Раптом чую, що по хаті хтось ходить. І Наталя теж почула. Вона вийшла зі спальні. І секунд через 15 заходить у цивільному молодик і питає мене:

– Ти хто?

– Це ти хто? – кажу я. – І що ти в мене в хаті робиш узутий?

Я не дуже ввічливим був з ним. Прізвище цього чоловіка було Баранов, лейтенант міліції. Він був на рік старший від мого сина, мешканець Роздольного. Я його маму непогано знав.

Він вийшов і за кілька секунд повернувся з жінкою, яка також була в цивільному. Вона каже: “Так, це він”.

Жінка вийшла. Після цього заскочили два омонівці і ще один у цивільному на прізвище Кудря. Вони вчотирьох заламали мені руки за спину. Я пручався, казав, що вони окупанти. 

Наручники так застібнули, що руки моментально посиніли, засунули до машини на заднє сидіння. Я їм кілька разів казав, щоб вони попустили наручники. Хвилин за 15 мене викинули з машини на асфальт. Кудря мені на вухо ставить ногу і підстрибує. Це в них сталий прийом. Боляче було, таке враження, що голова лусне.

Але наручники замінили. Дали вільніші.

Виявилося, що підставою для обшуку й арешту стала заява громадянина Пянтковського. Заявник зайшов у пельменну 13 листопада. Тільки вже не в моєму селі, а в райцентрі Роздольному. Він узяв 50 грамів і пельмені. І тут теж нібито зайшов громадянин Балух. Відрекомендувався йому, навіть адресу назвав. Сказав, що вкрав ВАЗ, розібрав і запропонував йому купити запчастини.

Певне, мозок у них працює так само погано, як і мотор у того старенького ВАЗа. Інакше вони були б здатні якусь іншу байку вигадати.

Обшук відбувався за участю понятих, яких вони привезли із собою. Прізвища їхні пам’ятаю – Козуляк і Решетняк. Один старий зек. А другий – молодий, але спитий, як старий пияк.

Привезли у відділення. Посадили в камеру. Адвоката безкоштовного привели на прізвище Лібова. Присудили мені 10 діб адмінарешту. Це 319-та стаття Кримінального кодексу Російської Федерації – публічна образа представника влади під час виконання ним його службових обов’язків. 

На п’яту добу до мене приїхали колишні співробітники СБУ Леонов і Забара, які перейшли на службу до ФСБ. Вони були присутні ще на першому обшуку – 30 квітня. Іронія в тому, що під час обшуку знайшли в мене візитку Леонова. Його напарник запитав, що його візитка в мене робить.

А ми з ним колись, до анексії, з питань виборів спілкувалися. Я був членом окружної виборчої комісії. На мене представник від Партії регіонів накатав заяву, що я теракт готую. От він на цю тему зі мною і розмовляв. Тоді ж дав свою візитку.

Під час розмови він ляпнув:

– А що, є така держава – Україна? Та ніколи її не було і не буде!

– Ви від неї гроші отримуєте.

– Та які то гроші? Немає і ніколи не буде цієї держави.

Такі настрої панували в кримській СБУ. Нічого дивного, що вони там майже повним складом зрадили і перейшли на службу ворогові.

Цього разу, коли вони приїздили до мене під час відсидки, то розпитували, звідки в мене прапор “Правого сектору” вдома, чи не є я членом ПС, чи не збираюся я вчиняти теракти на території Криму. Я в Києві на Майдані багато сувенірів придбав. Були і візитки Яроша.

– Я схожий на ідіота? – питаю в них.

– Ні.

– Ви допитуєте людину, в якої відкрито висить український прапор. Через це я ледь не щотижня спілкуюся з поліцією. Ви вважаєте, що я за таких умов готую підривну діяльність? Я обрав інший шлях боротьби з вами – публічний.

За п’ять хвилин після того, як вони пішли, зайшов слідчий, який повідомив, що проти мене розпочали кримінальне провадження за 319-ю статтею КК РФ. Я ж оце сиджу за цією статтею. А вони тепер за нею ж ще карну справу відкривають. Нове покарання готують. Це було порушення закону.

Досидів 10 діб. Сидів нічого не робив. Перший день я поїв. А потім з’їв лише один кілограм яблук. Нічого не хотілося. Це було наче тренування перед подальшими голодуваннями у в’язниці.

У грудні, здається 16-го, був суд. Я прийшов, а мене не пускають, бо в мене паспорта немає. Питають, як я з’явився без паспорта. Кажу: це до поліції, бо вони його в мене вилучили. Зателефонували кудись. Мене пропустили. Було установче засідання. Запобіжний захід – підписка про невиїзд.

Я виходжу із суду, а Наталя, яка була зі мною на суді, десь зникла. Виявилося, її викликали до поліції і віддали мій український паспорт.

На цьому етапі до мого захисту долучилася Кримська правозахисна група. На її прохання приїхав адвокат Вільдар Шукурджієв. Він приїхав зненацька. Повідомив, що хоче налагодити контакт і пропонував захист.

Далі було рішення суду про 320 годин виправних робіт. Апеляційний суд скасував це рішення. Призначив повторний розгляд у суді першої інстанції. В апеляційній скарзі було вказано на помилку судді. На технічну деталь. Саме тому почалися нові засідання. Але повторний розгляд просто прибрав цю деталь, а все інше залишив. Навіть орфографічні помилки з першого вироку. В першому випадку була суддя Пиркало, а в другому – суддя Бедрицька.

Апеляційний суд залишив вирок чинним.

Після цього мене викликали і повідомили, що з такого-то дня я мушу виходити на ці роботи. Викликали в приміщення суду, там є виконавча служба. Сказали, що така-то особа наглядатиме за виконанням мною покарання. Склали графік. При сільраді вони даватимуть мені фронт робіт чотири години в робочі дні.

Я їм сказав, що не дозволю принижувати себе і на жодні роботи не ходитиму. Суд окупаційної влади присуджує мені покарання за нібито неповагу до цієї ж влади, яка тут встановлена з порушенням міжнародного права. Це ж просто знущання.

Вони попереджають, що в разі триразового невиходу на роботу без поважних причин буде застосовано процедуру зміни покарання.

Я не виходив на роботу. Вони тричі складали протоколи, які я відмовлявся підписувати. На основі цього суддя Тедєєва ухвалила рішення про заміну 320 годин виправних робіт на відбування в колонії терміном у 40 діб. Я подав апеляцію на це рішення.

Десь приблизно в ці ж дні з’явився ще один фактор, який їх дратував. Приїжджаю додому, а там лежить табличка “Вулиця 40 років Перемоги”. Кажуть, просили повісити. Певне, перед переписом населення, щоб можна було ідентифікувати легше.

Ця вулиця була збудована після катастрофи на Чорнобильській АЕС. Туди поселили білорусів, на чиї населені пункти вітер заніс велику дозу радіації. Так там поселилася Наталя. Хоча вулиця називалася 40-річчя, але насправді вона була збудована вже через 41 рік. Табличка була якась неякісна і швидко відпала.

Я повісив табличку. Але зовсім не ту, яку просили. Домовився з хлопцями, і вони мені виготовили “Вулиця Героїв Небесної Cотні”.

Тротил та набої від ФСБ

Рішення суду я не встиг отримати на руки. 8 грудня вже не просто поліція, а ФСБ з поліцією нагрянули до мене з обшуком. Потім я дивився папери, і там всюди фігурувала ФСБ. З цього я зробив висновок, що саме вона розробляла операцію. Цього ж дня я зробився терористом.

О 7-й ранку я прокинувся, за пару хвилин до цього – дружина. Зібралася іти доїти корову. Я увімкнув комп’ютер, і в цей час влетіли в хату два “космонавти” в шоломах. Мене локалізували – відтіснили в маленьку кімнату. Посадили зі мною якогось працівника поліції з пістолетом. До кінця обшуку навіть до туалету не дозволили вийти.

На горищі вони “знайшли” кілька десятків набоїв і вибухову речовину тротил. Коли мене нарешті повели до туалету, то дорогою до нього завели на кухню, де лежало нібито знайдене на горищі. Запитали, чи знайоме мені це. “Ні, – кажу, –це не знайоме. Це підкинуте”. 

Потім я пригадав кілька важливих моментів, які свідчили, що це підкинуте. Під час обшуку, коли я сидів у заштореній кімнаті в компанії озброєного поліцейського, я раптом почув такий шум, наче лопатою сніг відшкрібають.

Я здивувався і суто машинально відхилив штору, щоб подивитися. Поліцейський миттєво зірвався, підскочив до мене і закрив штору. Але я встиг побачити ноги в поліцейських штанях, які спускалися драбиною з горища. Драбина була стара, і саме вона видавала такий звук.

Чого той лазив на горище? Адже обшук проводиться за участю понятих і в присутності когось із господарів. Ніхто індивідуально нікуди не лазить, не має права. Отже, що він там робив? Він лазив туди переконатися, чи не побував там хтось із нас після того, як вони зробили ту закладку з набоїв та тротилу.

Після всіх процедур мене запакували до машини і відвезли до Роздольного. Тримали в кабінеті. І саме там я побачив того молодого чоловіка, якого вже бачив раніше. Це було в період, коли Наталя їздила в райцентр до стоматолога, а я перебував у материній хаті.

Цей чоловік стояв біля моїх воріт, але не бачив мене. Я тоді підійшов і спитав, що йому треба. Він подивився на мене, і його аж пересмикнуло. Почав розпитувати про якусь адресу. Я пояснив, де це, але він пішов у протилежний бік, до сільради. Тобто вони стежили за мною, щоб я раптом не з’явився до Наталчиної хати, куди вони закладали тротил і набої. Після цього неподалік хати Наталі чергував мікроавтобус. Вони стежили, щоб я не виліз на горище.

Я побачив його і питаю в лоб:

– Ви тоді закладку робили?

А він ще молодий. Певне, ще совість не задубіла. Він знітився.

– Як ти з цим будеш жити? Тобі не соромно таким займатися?

Він, певне, взяв себе в руки:

– Мені ні за що не соромно. Я виконував свою роботу. 

Ще два красномовних моменти. Перший момент. Вони коли витягли вибухівку, то не стали викликати саперів. Якби це справді була знахідка, про яку вони не знали, то не стали б ризикувати життям. Викликали б фахівця зі знешкодження.

Після того як знайшли це все, то в гараж навіть не зазирнули. Але ж там я міг тримати ще щось небезпечне. Однак там вони закладку не робили, тому не стали гаяти час.

Другий момент. Коли вони запечатували “речові докази”, підписували бирки, то я почув прізвище Пянтковський. Це прізвище того самого чоловіка, який написав заяву, що я в пельменній пропонував йому купити деталі від краденої техніки. Мені вказали на нього.

Виявилося, що це той чоловік, який заходив до кімнати, де я сидів під наглядом поліцейського. Він тоді почав мені розповідати, що такої держави, як Україна, не існувало й існувати не буде. Що за пів року вся Україна буде Росія. І сидіти мені довго і нудно в російській в’язниці: “Вас, бандерівців, знищимо під корінь. Забудете про існування такого явища, як Україна”.

Я йому казав щось. Але дискусія не могла відбутися. Одразу зрозуміло було: людина неадекватна.

Коли ж я дізнався, що це він автор заяви, то тут же запитав:

– Як горілочка?

– Яка горілочка?

– Ми ж з вами пили горілку разом і їли пельмені. Хіба не пам’ятаєте?

Він не зрозумів, про що йдеться. Навіть коли потім в суді його допитували, то він ледь пригадав. З цього ясно, що ту заяву проти мене він не писав або писав під чиюсь диктовку.

Одне слово, ось так я, селянин, який цікавився політикою, старанням цілої репресивної машини перетворювався на небезпечну особу, яка для чогось зберігає вибухівку і набої. Мабуть, для того, щоб готувати теракти.

Мене зробили таким через мої українські погляди. Такі люди, як я, мабуть, більш небезпечні для режиму, ніж якісь реальні злодії. Бо ми ставимо під сумнів належність Криму до Російської Федерації. А вона цього пробачити не може. 

Мені дали три роки і сім місяців за незаконне зберігання зброї.

Фото Валерія Мезенцева

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: