Чи є Білорусь державою-агресором щодо України попри відсутність бойових дій?

Дата: 24 Травня 2022 Автор: Тимур Короткий , Роман Єделєв
A+ A- Підписатися

Питання безпосередньої участі Білорусі у війні проти України постійно постає з моменту повномасштабного нападу Росії на нашу державу. І хоча Олександр Лукашенко регулярно запевняє, що його армія не має намірів брати участь у бойових діях, а 18 травня у зверненні до ООН учергове заявив, що Білорусь не є агресором щодо України, та з перших днів війни і до сьогодні Білорусь надає свою територію для розміщення російських військових та запуску ракет по нашій країні.

Чи допоможе відсутність бойових дій уникнути Білорусі та її очільникам відповідальності за агресію і як визначається її статус держави-агресора та сторони збройного конфлікту, читайте в роз’ясненні експертів з міжнародного права.

Олександр Лукашенко. Фото: www.globallookpress.com

Поняття “держава-агресор” і “сторона міжнародного збройного конфлікту” використовуються в міжнародному праві, але в різних його галузях. Вони не є тотожними. Ба більше, у деяких випадках держава може не бути стороною міжнародного збройного конфлікту, в якому вона є агресором.

Це пов’язане з цим, що в межах окремих галузей та інститутів міжнародного права встановлюються різні правові режими, які мають власну мету та завдання.

Сучасне міжнародне право одним зі своїх основних принципів забороняє “погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином, несумісним з цілями Об’єднаних Націй” (стаття 2 Статуту ООН). Виокремленням цієї заборони є протиправність та заборона агресії, визначення якої міститься в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 “Визначення агресії” від 14 грудня 1974 року (далі – Резолюція 3314). Її положення вважаються нормами загального міжнародного права та такими, що відбивають універсальний міжнародно-правовий звичай з цього питання.

Відповідно до Резолюції 3314, агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави, або яким-небудь іншим чином, несумісним зі Статутом Організації Об’єднаних Націй.

Крім загального визначення агресії Резолюція 3314 містить і перелік дій, які незалежно від оголошення війни кваліфікуються як акт агресії:

а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави, або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія території іншої держави або її частини із застосуванням сили;

b) бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

c) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;

d) напад збройними силами держави на сухопутні, морські чи повітряні сили або морські та повітряні флоти іншої держави;

e) застосування збройних сил однієї держави, що перебувають на території іншої держави за згодою з державою, що приймає, з порушенням умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їхнього перебування на такій території після припинення дії угоди;

f) дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для вчинення акту агресії проти третьої держави;

g) засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які вчиняють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають такий серйозний характер, що це рівносильне переліченим вище актам.

Чіткий перелік дозволяє значно краще зрозуміти, в яких конкретних випадках держава може бути визначена як агресор. І для розуміння відмінності між поняттями “держава-агресор” і “сторона міжнародного збройного конфлікту” нам треба звернути увагу на останні дві дії, які можуть кваліфікуватися як акт агресії.

Щодо поняття “сторона міжнародного збройного конфлікту”, яке використовується в міжнародному гуманітарному праві, необхідно зазначити таке. Незважаючи на широке застосування, часто за межами міжнародного гуманітарного права, зазначене поняття має конкретне визначення та мету.

Відповідно до спільної статті 2 Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року (далі – ЖК), конвенції застосовуються в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту (у розумінні ЖК та Додаткового протоколу до ЖК, що стосується захисту жертв міжнародного збройного конфлікту від 8 червня 1977 року (далі – ДП І), йдеться саме про міжнародний збройний конфлікт).

Наявність “збройного конфлікту” (у разі збройного конфлікту між державами, що є умовою застосування ЖК та ДП І, – “міжнародного збройного конфлікту”) визначається у випадках:

фактичного зіткнення збройних сил сторін збройного конфлікту;

або оголошеної війни між двома чи більше державами, навіть якщо бойові дії не ведуться;

або окупації всієї чи частини території держави, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного спротиву.

Найпоширенішим є перший варіант кваліфікації наявності міжнародного збройного конфлікту між державами.

Головною ознакою, характерною для кожного міжнародного збройного конфлікту, є фактична активна участь двох або більше держав у цьому збройному конфлікті. Водночас інтенсивність такої участі значення не має – міжнародний збройний конфлікт матиме місце з першого пострілу або із захоплення першого квадратного метра території іншої держави. Держава, яка здійснює такий постріл або захоплення, автоматично стає стороною конфлікту.

Такі умови кваліфікації прямо пов’язані з метою застосування поняття “збройний конфлікт” – задля визначення умов застосування ЖК, тобто умов застосування режиму захисту жертв війни. Не більше не менше. Отже, констатація наявності міжнародного збройного конфлікту прямо пов’язана з наявністю та необхідністю захисту відповідних категорій жертв війни – поранених, хворих зі складу збройних сил, військовополонених, цивільного населення. Якщо збройного зіткнення немає, ці категорії осіб відсутні у відносинах між державами. Тобто, повертаючись до мети міжнародного гуманітарного права та всіх його норм та інститутів – захисту жертв війни, ці категорії осіб у випадку, який зазначено в п. 3 (f) Резолюції 1974 року, відсутні.

Отже, якщо держава дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для вчинення акту агресії проти третьої держави, то вона є агресором, але якщо між нею та жертвою агресії безпосередньо фактичні бойові дії не ведуться, то немає умов для кваліфікації міжнародного збройного конфлікту саме між нею та жертвою агресії. Винятком буде випадок, коли між ними оголошена війна, але це інша ситуація.

Відповідно, держава, що погоджується надати свою територію для вчинення нападу на територію третьої держави, навіть за відсутності активної участі в збройному конфлікті є державою-агресором, але не є стороною цього збройного конфлікту.

Таким чином, держава-агресор необов’язково є стороною конфлікту, оскільки агресія може бути вчинена не лише активною поведінкою, а й наданням згоди на використання своєї території для здійснення агресії іншою державою. Агресія є одночасно і міжнародною протиправною діяльністю, відповідати за яку повинна держава, і міжнародним злочином, відповідати за який повинне вище військово-політичне керівництво цієї держави.

Сторона збройного конфлікту (сторона міжнародного збройного конфлікту) є терміном, який використовується в міжнародному гуманітарному праві для позначення суб’єктів, що мають зобов’язання з дотримання норм міжнародного гуманітарного права під час збройного конфлікту. І в цьому полягає фундаментальна відмінність між цими поняттями: агресія потребує розслідування і притягнення до відповідальності, а наявність статусу сторони конфлікту накладає зобов’язання за міжнародним гуманітарним правом.

Тимур Короткий, віцепрезидент Української асоціації міжнародного права, провідний науковий співробітник Інституту інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України 

Роман Єделєв, виконавчий директор Української асоціації міжнародного права, доцент кафедри міжнародного права Навчально-наукового інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: