Анна Шаригіна: “Чекаю, коли в Україні можна буде безпечно сказати “я – лесбійка”

Анна Шаригіна – людина, яка творить себе сама. У кожному її виступі, кожній дії на захист прав лесбійок дзвенить сталева принциповість, звучать залізні аргументи і трохи болю – як мало підтримки в самій ЛГБТ-спільноті.

Про себе правозахисниця, психологиня Анна Шаригіна, іронізуючи, каже, що “волонтерити почала тоді, коли ще не вживали цього слова”. У 2006 році закінчила школу з прав людини Docudays, громадський вишкіл пройшла на російському лесбійському форумі “Волга”, потім продовжувала вести психологічні консультації на українському порталі “Фемінізм” спільно з Лаймою Гейдар.

Згодом разом з однодумицями започаткували лесбійську організацію “Сфера” у Харкові. Анна Шаригіна закінчила аспірантуру Харківського національного університету, тема її наукового дослідження – гендерна ідентичність та сексуальна орієнтація. Захищала наукову роботу ще тоді, коли українське суспільство мало чуло про ці терміни, а депутатам ще не було “страшно” їх вимовляти.

…Наша розмова відбулася напередодні КиївПрайду – Анна Шаригіна відверто розповідала про свої мрії, про проблеми в ЛГБТ-русі, про дискримінацію жінок та виклики бути матір’ю.

Нижче – пряма мова.

“У МЕНЕ НЕМАЄ ЧОЛОВІКА, У МЕНЕ Є ДІВЧИНА”

В Україні немає ніякого лесбійського руху. Про його наявність можна голосно заявляти лиш тоді, коли на побутовому рівні зможемо безпечно, і не очікуючи осуду, сказати “я – лесбійка”.

Мене дуже вразив випадок, який нещодавно стався з Галиною Корнієнко та її коханою Наталею. Дівчата на травневі свята разом поїхали відпочивати і Галина була побита чоловіком за те, що вона… лесбійка. Викликати наряд поліції вийшло з третього разу – на їхні дзвінки відповідали, але втручатися в те, що відбувається, не збиралися…

Багато людей говорять: я відкритий гей чи відкритий трансгендер. Але те, що зробили дівчата, – для України поки фантастика. Галина та Наталя чесно реалізували відкритість, абсолютно нічого не приховували. На дурне запитання “Де твій чоловік?” не почали викручуватися, відповідаючи “ой, та наші чоловіки у відрядженні…” чи “ми подружки”, як це зазвичай роблять.

Мене також захоплює вчинок конкурсантки “Голосу країни” Агати Вільчик, яка відповіла “У мене немає чоловіка, у мене є дівчина”. Ось це реальна, побутова відкритість! Та для Галини та Наталі вона мала небезпечні наслідки.

…Раніше я вважала, якщо буду ходити у спідниці й на підборах, то мені буде легше заходити в гетеро-нормативну патріархальну аудиторію з тематикою прав людини і мене краще будуть чути. Сьогодні я розумію, що не готова поступатися собою, що не досягну великих змін, ідучи на компроміси.

Від чемних розмов мало змін. Нерідко чула після такого спілкування: “Ну так, я знаю одну лесбійку – вона і гарна, і нормальна… Просто хай вони не висовуються”.

Мій досвід показує: якщо ти робиш якийсь різкий рух – це привертає увагу, а якщо ти до цього додаєш серйозний аргумент – то це має достроковий результат.

Ще років з десять тому лесбійський рух проявлявся максимум у просвітницьких заходах, організації трьох лесбійсько-феміністичних таборів, участі в тематичних заходах…

Тоді панували два погляди, як реалізовувати свої права гомосексуальним жінкам.

Одна частина наполягала, що спільнота хоче розважатися, хоче займатися спортом (футбол, волейбол, баскетбол), тож давайте це робити. І організація “Енерге”, яка проводить спортивні змагання, займає таку позицію донині. Для них не є пріоритетом говорити публічно про сексуальну орієнтацію, головне – задовольняти власні потреби й робити це в тому колі, в якому комфортно.

Інша частина лесбійського руху говорила про освітні потреби. За права лесбійок виступили якраз наша організація “Сфера” в Харкові і на той час організація “Інсайт” у Києві. І все…

Усі інші організації позиціонували себе більше як ЛГБТ (у цілому – лесбійки, геї, бісексуали, трансгендерні люди). І причина – фінансування, як це не прикро.

Так, ВІЛ-сервіси з більшою охотою давали гроші на вирішення питань, що пов’язані з чоловіками, які мають секс із чоловіками (ЧСЧ). І через відсутність стабільної фінансової підтримки громадські організації змушені були зосереджувати увагу саме на питаннях ЧСЧ.

Років п’ять тому відбулися деякі зрушення. На одній з ЛГБТ-конференцій, куди мене запросила голова “Інсайт” Олена Шевченко, я зробила доповідь про лесбійок. Мені було дуже цікаво. Бо це про мене. Я говорила про те, що в Україні не створені можливості для жінок в ЛГБТ-русі, у нас є можливості тільки для геїв. І тоді одна чудова тренерка з Естонії після виступу запитала: “Ну, а хто вам має створювати ці можливості – беріть і робіть”.

Якраз із цього часу, я би сказала, більш активно починає впроваджуватися лесбійська тема. Однак це все одно не створює лесбійський рух. Мені здається, для цього нам дуже багато чого бракує.

Якщо подивитися на гей-рух, то варто виділити чотири компоненти. Перше – це освіта. Друге – публічність, вплив на суспільну думку, акції, піар-кампанії. Третій компонент – робота із законодавством.

І четверте… це розваги. Це дуже потужна індустрія, яка передбачає співпрацю з бізнесом. Власне, розваги і розвиток ЛГБТ-бізнесу – це та важлива складова, якої нам, лесбійкам, не вистачає.

Тепер поглянемо на українські реалії. Лесбійки як жінки, які заробляють менше, відкидають повністю потребу в розвагах… за браком коштів. Зазвичай ми розваги накладаємо на ще щось. Наприклад, сімейні тусовки. Для лесбійок вважається більш прийнятними парні тусовки, по одному вкрай рідко ходимо у клуби.

Тисне ще страх, що одна в одної дівчину забере. І, щоб утримати ці стосунки, ми краще будемо сидіти вдома. Я тобі переказую позицію деяких жінок у спільноті, принаймні харківській. І ці побоювання дуже сильні.

ПОТРІЙНА ДИСКРИМІНАЦІЯ

Ще один момент – у тих небагатьох гей-клубах Харкова вхід для жінок… дорожчий, ніж для чоловіків. І це трохи дивно. Адже це не відповідає реальності, що жінки заробляють більше. Це означає, що клуби позиціонують себе так, типу ми не хочемо тут бачити жінок.

Якщо подивитися, то українська лесбійка потерпає від потрійної дискримінації. Як жінка, як гомосексуальна жінка і ще маємо внутрішню дискримінацію в ЛГБТ-русі. Мені трохи ніяково про це розповідати, типу “А кому сьогодні легко?”.

Тим більше після мого виступу на Фейсбуці до Міжнародного дня видимості лесбійок, де я розповіла про дискримінацію щодо нас, деякі транс-жінки почали мені писати: “Ви ще не уявляєте, що транс-жінкам насправді гірше”.

Я не хочу ні в кого забирати привілей жити найгірше. Не про це. Це про дискримінацію: вона існує і з нею варто щось робити.

Лесбійки підпадають під такі самі дискримінаційні дії, як і інші жінки, – на ринку праці, в сім’ї, в побутовій сфері.

Причому дискримінація гомосексуальних жінок інша, ніж дискримінація гомосексуальних чоловіків. Як правило, до чоловіків ставляться вороже агресивно, фізично агресивно, їх можуть побити. В українському суспільстві є ієрархія всього, так само є ієрархія дискримінації. Тож якщо тебе побили, то це вважається дійсно злочин і дискримінація.

Але якщо тебе не сприймають всерйоз? Якщо тебе не помічають, якщо над тобою жартують зле – то це… нічого.

У нас ще полюбляють казати: що дівчата “це” роблять, щоб привабити чоловіків, або “чоловіча гомосексуальність – це гидота, а жіноча – це красиво…”. Більше того, ці слова вважаються компліментом. І лесбійки мають взагалі із цього радіти.

Я навіть не знаю, в чому більша проблема: що дискримінація проявляється в несприйнятті тебе як лесбійки чи коли тобі відповідають: “Ти що серйозно? Жартів не розумієш…”.

БУТИ ЛЕСБІЙКОЮ І БУТИ МАТІР’Ю

Для українських лесбійок є ще один виклик: бути лесбійкою і бути матір’ю. У мене є знайома лесбійська пара, яка готувалася народити дитину, сперму їм надавав гей. Він підтримує стосунки з дитиною, інколи усі вчотирьох проводять разом час.

Але особисто я знаю лесбійок-матерів у стільки разів більше, ніж скільки геїв я знаю. Натомість я не знаю жодного гея-батька, принаймні з активістів.

Більш “традиційний” варіант народження дитини – у шлюбі, коли жінка мала стосунки з гетеросексуальним чоловіком, поки не зробила камінг-аут.

Так, наприклад, сталося зі мною. У мене були гетеросексуальні стосунки доти, доки я не зрозуміла, що це не про мене. Але я завагітніла. На той час я вважала себе вже у гвардії “старих породіль”, бо мені було 26! І все – я повинна народжувати, коли хочу дитину. До того в мене був уже один аборт. Тож все це накладалося і тиснуло – я повинна народжувати.

Мені всі із зачудованим голосом говорили “як гарно – у тебе буде дитинка”, але ніхто не сказав, як це буде важко.

Свідоме материнство моє в тому, що я росту як матір разом зі своїм сином. І це продовжую робити кожного дня. Бо це постійні зміни. Адже тільки ти розумієш, що робити зі своєю дитиною – як вона вже змінилася.

Бути матір’ю – це постійна робота, про яку не дуже багато говорять, більше жартують.

Ще більший цей інформаційний вакуум у лесбійському середовищі. Адже щоб лесбійки тусувалися на материнську тему, у них мають бути діти приблизно одного віку.

От дитина грається в піску – поряд сидять мами і розмовляють. У школі, в дитсадку… У таких мам-лесбійок спільні інтереси, спільні проблеми.

На жаль, батьківство в українському ЛГБТ-русі не трендово. Наприклад, недовгий час проіснував, як на мене, чудовий сайт, де можна було знайомитися, шукати донора сперми або сурогатну матір і на побутовому рівні домовлятися. Але потім якось юридично закріпити ці домовленості – у нас немає відповідного законодавства.

І… цей сайт не зайшов.

Немає також серйозних обговорень законодавства про шлюб для геїв, лесбійок, трансгендерів та інших. Тому що немає потужного голосу людей, права яких порушуються.

І ті, хто кажуть, що нам не треба права на всиновлення, переважно це не активісти й активістки. Вони просто живуть і пристосовуються до тих реалій, які є. Вони не мають часу і привілеїв бути активістом. Тим більше… коли ти маєш дитину, ти мільйон разів подумаєш, чи робити тобі камінг-аут на всю країну.

Як правило, якщо мова йде про батьків, то це дорослі люди, які самі за себе відповідають. І, можливо, уже перебувають на пенсії, тож не втратять роботу через те, що їхня дитина є лесбійкою чи геєм. А ось дитина гомосексуала може піддатися такому булінгу, що ми просто муситимемо поїхати з країни, аби припинити цькування.

Пригадую історію про дівчат з Криму. Вони, розлучившись зі своїми чоловіками, жили разом, спільно виховували дітей. Один телеканал попросив розповісти їхню історію, обіцяючи приховати обличчя. Натомість показали подружжя на всю країну. Це був жорстокий аутінг – про них дізналися в родині, на роботі (дівчата працювали вчительками), їх стало упізнавати все місто.

Лесбійки не поїхали з міста, але особисто вони більше не роблять нічого для ЛГБТ-руху, хоча вже всі про них знають.

Нещодавно я зустрічалася з гетеросексуальною журналісткою, яка мене відверто спитала: “Слухай, а чому ЛГБТ каже про партнерство, а не про шлюби?”. Я їй у відповідь: “Я так само не розумію…”.

Та коли я починаю цю розмову всередині ЛГБТ-руху, мені відповідають: “Подивися на досвід інших країн – вони спочатку відстояли партнерство, а потім шлюб”. Чекайте, але це ж було 60 років тому! А ми живемо зараз. Вони це зробили тоді, щоб ми мали право говорити про шлюб сьогодні. Ми не якісь напівлюди і нам не потрібні напівправа.

ЯКЩО САМА СПІЛЬНОТА НЕ БУДЕ ПІДТРИМУВАТИ КИЇВПРАЙД – ЗМІН НЕ БУДЕ

Нині триває КиївПрайд. Я відповідаю за тижневу програму та її наповнення. І це чудово, що відбувається в нашій країні така подія.

Але особисто мені бракує ідеї саме “Україна Прайд”. І це принципове питання. Це розширює можливості для регіонів, позиціонує рух спільноти цілої країни, а не суто з Києва. Бо підтримка киян не така помітна, як підтримка з усієї України.

Більше того, Прайд є майданчиком можливостей: отримати додаткову інформацію, для регіональних лідерів та лідерок гарна нагода познайомитися з дипломатами і дипломатками, поділитися своїм досвідом й обговорити болючі питання. Це те, що я обстоюю. Адже для мене особисто стоїть питання: їхати до Києва, де більше можливості для активізму, чи лишатися в Харкові й розвивати рух там.

Ще одним хвилюючим питанням для мене залишається залучення до Прайду “інших” людей. І я зараз кажу не про транс-людей чи квір. А тих людей, яких “незручно” показувати: наприклад, про дрег-квін чоловіків, про яких часто кажуть, що вони і є гей-парад.

Утім, сьогодні поки що українські ЛГБТ роблять вигляд, що вони не з нами. Але чому? Тож поки ці люди лишаються в гей-клубах…

Те саме стосується анархістів, екоактивістів та інших груп. І хай вони не потребують окремої колони, але певні додаткові умови їм все ж таки потрібно створювати. Так, анархісти не погоджуються з гаслом про державні інституції. Але ж можна запропонувати їм озвучити свої теми й обговорити це. Та чи готові їх слухати ті, хто підтримує капіталізм?  

Цей пошук компромісу для мене є дуже болісним.

Моє бачення – це максимальна інклюзія різних груп у різні сфери, не тільки громадський активізм, а й участь у бізнесі, державних процесах…

Так, у Харкові свого часу я була знайома з досить потужною ЛГБТ-спільнотою, які погано чують. І це… дуже круто. Пригадую, як на Прайді в Кельні я звернула увагу, що на сцені збоку працюють перекладачі жестової мови. А знизу біля сцени виділене місце для нечуючих людей. При чому там могли бути одна-дві людини, або… й нікого. Але перекладач все одно працює, бо хтось із людей з порушенням слуху може бути в натовпі. І я мрію, що колись і ми зможемо це реалізувати в Україні.

Я розумію, що це утопія – залучити всіх. Але до цього потрібно прагнути. І щоб це сталося, потрібно працювати зі спільнотою. А це не просто не почесний труд, але часто і невдячний.

ЛГБТ-спільнота дуже різна, ти можеш не подобатися, кожний твій крок оцінюється, спільнота більше критикує, аніж підтримує.

І тим не менше, я вважаю, що КиївПрайд має бути для спільноти. І в це твердження я вкладаю смисл: якщо сама спільнота не буде підтримувати КиївПрайд, то змін не буде. Люди мають виходити і захищати свої інтереси. А не тільки тусуватися в кулуарах.

“П’ЯТЬ РЕЧЕЙ, ПРО ЯКІ Я МРІЮ У НАЙБЛИЖЧІ РОКИ?”

Я би хотіла мати трохи більше часу на навчання. І коли я кажу про трохи більше часу – це означає більш оплачувану роботу, щоб мати час для себе. А ще хочу писати – про те, що мене хвилює.

Я зрозуміла, що останні кілька років боюся смерті. Мене від цієї думки – старість і вікові хвороби – просто лихоманить. Але зовсім недавно я згадала, як у США жила в людей, яким було по 80 і більше. І це були такі собі жваві дідусь і бабуся. А мені тільки сорок – тобто в мене є ще ціле життя!

Хочу їздити у відпустку, де сніг не падає в травні. Не хочу кліматичних змін (усміхається – ред.)

А ще мрію, щоб у нашій країні і моїй діяльності було спокійно, щоб можна було пролежати 10 днів на пляжі, і тебе нічого не торкнуло, і нічого не трапилося, на що ти маєш миттєво реагувати.

І, може це прозвучить банально, дуже хочу, щоб скінчилася війна.

Фото – Валерія Мезенцева, Центр інформації про права людини