“Хто, якщо не я?”: журналістка про життя в окупованому Херсоні та злочини “ввічливих” російських солдатів

Журналістка Валентина народилася на Херсонщині. В обласний центр переїхала, коли була студенткою. У Херсоні закохалася, народила дитину, жила і заробляла журналістикою. Зрозумівши, що окупації не уникнути, вирішила залишитися вдома. З болем спостерігає за метаморфозами міста, відтоді як російський чобіт ступив на її рідну землю. 

Про життя в окупації та злочини “ввічливих” російських військових дівчина розповіла в матеріалі Лілії Кочерги для ZMINA. 

Хто, якщо не я?

Жителька Херсона Валентина розповідає, що нову хвилю агресії Росії першими відчули на собі мешканці навколишніх сіл. У цей час містяни із жахом спостерігали за ситуацією і розуміли, що Херсон – наступний. 

Обстріляний житловий будинок у селі під Херсоном / Фото Валентини

“Я пам’ятаю, що першими почали страждати навколишні селища. Коли росіяни заходили в місто, були дуже запеклі бої на Антонівському мосту. Там було багато руйнувань, і люди з жахом спостерігали за цим. Ми не спали ночами, весь час відстежували новини. Навкруги Херсона постійно чулися вибухи, була напруга. У бомбосховища люди ховалися з самого початку. Вибух у Херсоні  був один – влучили в житловий будинок. Тоді постраждали два-три під’їзди”, – розповідає вона. 

Виїхати з окупованого міста було складно від початку. Але журналістка свідомо вирішила залишитися, бо хотіла розповідати світу правду про життя в окупованому Херсоні. 

Оскільки я працюю журналісткою, трохи хвилювалася, що у них можуть бути списки, як на активістів, так і на журналістів. Потім побачила, що у місті припинили працювати всі ЗМІ. Зараз мені здається, що в Херсоні все ж таки працюють наші журналісти, але на той момент я була впевнена, що залишилася сама. Я подумала: хто ж тоді буде об’єктивно висвітлювати інформацію? Навіть через це мені не хотілося їхати з міста. Я фанатка своєї справи і вирішила, що просто зобов’язана лишитися. 

Наразі, каже дівчина, люди впевнені, що скоро ЗСУ звільнять місто, тому Валентина “не бачить сенсу виїжджати”. 

“Ввічливі” злочинці 

Коли росіяни зайшли у місто, то заїхало і багато колон важкої техніки. Спочатку місцеві спостерігали за “визволителями” через вебкамери. Потім, коли заїхали далі, росіяни вимкнули камери, говорить Валентина. Російську військову техніку на власні очі дівчина побачила в перші два-три дні окупації міста.

Спочатку, розповідає вона, люди взагалі не виходили на вулиці: 

“Звісно, ми боялися. Потім вже закінчилися продукти вдома, і треба було виходити хоча б у магазин. Магазин розташований приблизно в 30 метрах від мого будинку. Коли я побачила, що у нас під під’їздом стоїть БТР на дорозі, там був встановлений блокпост окупантів, я злякалася. Дуже довго не наважувалася вийти з під’їзду. Потім ми почали їх бачити постійно, вони пересувалися містом на техніці. Друга зустріч із ними вже була на протесті”.

Після протесту ж Валентина три дні нікуди не виходила – боялася. 

Фото з відкритих джерел

З приходом окупантів життя у Херсоні різко змінилося. Перестали працювати магазини та банківська система. Почалися проблеми із мобільним зв’язком. 

“Тепер, коли ти виходиш у місто, треба обов’язково брати з собою паспорт, бо тебе можуть зупинити просто на вулиці, перевірити документи чи телефон. Тож, аби не накликати на себе біду, люди “чистять” телефони перед виходом, або взагалі лишають їх вдома”, – пояснює дівчина. 

Вперше проїхати російський блокпост Валентині довелося 9 травня. Згадує, що окупанти привіталися, попросили відчинити багажник і перевірили документи водія. 

На блокпостах, що на виїзді з області, “перевірки” значно ретельніші. Хоча й там російські солдати намагаються створити ілюзію “ввічливих людей”. 

Наприклад, 9 травня вітали всіх зі святом або, якщо в машині була дитина, дозволяли їй не виходити з салону, “щоб не налякати”. Насправді ж, чимало жителів Херсонщини стали жертвами злочинів представників “братнього народу” і у їхню ввічливість не вірять, стверджує Валентина. 

Вона розповідає, що на початку окупації російські солдати вбили сина її вітчима:

Він був звичайним сільським чоловіком середнього віку, торгував м’ясом. Віз м’ясо в сусіднє село, щоб комусь продати, бо це був його єдиний заробіток. На жаль, ми не знаємо, що там відбулося, але після вбивства люди повідомили, що його автівка стоїть розстріляна, а тіло перебуває у салоні. Я знала цю людину – він би не став з ними навіть прирікатися чи переговорюватися. Це був дуже спокійний чоловік. Він не служив в ТрО чи в ЗСУ, тобто взагалі не було до чого причепитися. Чому так сталося, я не знаю. Розповідають, що вони люблять іноді позабавлятися. Була ситуація, коли містом їхав БТР, раптом розвернувся в бік парковки та розстріляв автомобілі, які там стояли. 

Крім того, дівчина на власні очі бачила, як російські солдати прив’язали до стовпа біля міської ради хлопчика 13–14 років. На очах у перехожих росіянин бив дитину по обличчю. Обставин ситуації Валентині дізнатися не вдалося. В такі хвилини, говорить вона, дуже гірко, адже ти не можеш підійти й заступитися “за свою українську дитину”. 

Скаржитися на злочини рашистів у Херсоні немає кому. Постраждалі лишаються сам на сам зі своїм болем, зазначає Валентина. Правоохоронних органів у місті немає, хоча окупанти закликають, щоб люди зверталися до них.

Та до них можна звернутися у випадку, якщо пограбували будинок, а коли тебе “ображають” самі ж росіяни, то звертатися за допомогою до них якось дивно. Зараз єдиний варіант – надавати розголосу цим злочинам та звертатися до правоохоронців на підконтрольній Україні території онлайн. Але, на жаль, не всі люди це робитимуть, особливо, коли для них це трагедія. До прикладу, я чула, що у матері зґвалтували п’ятнадцятирічну доньку. Але ця жінка не буде добиватися чогось, кричати про це, бо вважає, що це соромно насамперед для її дитини.

 Так само, коли Валентина говорила вітчиму, що він має зафіксувати вбивство сина, той відповів, що поховав дитину, що це війна, що він не має сил боротися. 

Чекаємо, поки нас звільнять 

Окупанти та колаборанти активно поширюють серед населення інформацію на кшталт “Херсон здали”. Переконують, що “Росія тут назавжди”. Але місцеві вірять, що місто звільнять і, як на рідних, чекають на ЗСУ, говорить дівчина: 

“Дуже багато таких “вкидів”. Нам відключили мобільний зв’язок, інтернет-зв’язок не працював. Працював лише телевізор, а по телевізору – виключно їхні канали, тому, звичайно, багатьом дідусям та бабусям це просто “вбили” в голову. Молодше місцеве населення, яке має доступ до інтернету, їм розповідає, що все добре, що ніхто нікого не здав. Тобто росіяни намагаються це розповсюджувати, але, щоб така інформація набирала великої популярності серед населення, то ні”. 

Брешуть, стверджує Валентина, загарбники і про черги охочих отримати російські паспорти. 

“Я проходила поряд із тим паспортним сервісом дуже багато разів і не бачила там черг, про які вони розповідають. Бачила лише одного разу, що бабусі туди підходили і йшли назад із пакетиком. Тож, можливо, їм там видають якусь гуманітарну допомогу”.

Валентина говорить, що у її колі спілкування немає нікого, хто б волів отримати паспорт громадянина РФ. 

“Вони нам не потрібні, в нас є свої паспорти. Усі відчувають відповідальність перед нашою країною за російський паспорт, та й необхідності в ньому немає, хоча окупанти й намагаються встановлювати якісь свої закони. До речі, [Володимир] Сальдо, якого зараз росіяни поставили типу головою ОВА, заявив, що будуть якісь виплати людям. Херсонці можуть оформити громадянство, отримувати пенсії,  при цьому ніхто їм не забороняє отримувати пенсії й від України. Тож, можливо, деякі люди отримуватимуть паспорти, аби мати більше грошей”. 

Просимо не засуджувати нас 

За словами Валентини, через окупацію чимало людей на Херсонщині опинилися у фінансовій скруті. Роботи немає, ціни виросли в рази. Особливо нині потребують допомоги багатодітні сім’ї, пенсіонери. Але не менш важлива і моральна підтримка.

Фото з вільного доступу

“Дуже багато і в місті на вулицях, і в інтернеті таких людей, які просять про допомогу. То було б дійсно важливо допомагати тим, хто цього потребує. Якісь 20 гривень, але вони будуть дуже суттєвими для людини. Готівку з картки тут можна зняти, під відсоток, але можна. Утім, не менш важлива для нас моральна підтримка. Коли люди тобі пишуть: “Ну що там?” – це трохи дістає, тому що просто дізнаватися інформацію в нас не треба. Але коли кажуть: “Все буде класно, тримайтеся, ви молодці!”. Це надихає, як і плакати на підтримку Херсона у різних містах”. 

Фото з відкритих джерел

З першого дня окупації тема “зелених коридорів” надважлива для херсонців. 50% людей, так і не дочекавшись їх, виїхали на свій страх і ризик. І досі немає безпечного способу залишити місто. 

“Виїжджати через Крим, як нам рекомендують, – не найкращий варіант. По-перше, виїжджати через Крим набагато дорожче, а зараз у людей в окупації таких грошей немає. По-друге, ми хочемо виїжджати через Україну, навіщо нам виїжджати через територію Росії?! Дуже багато людей потребують виїзду вже сьогодні, і їм конче потрібен “зелений коридор”. Але ми розуміємо, звісно, що не все залежить від української влади. Ну, і дуже просимо не засуджувати нас, бо багато розповідають, що тут лишилися тільки зрадники, а це неправда”, – говорить Валентина.  

Її гнітить теза про те, що найбільше від росіян нібито постраждали міста, де чекали на “руський мір”. Дівчина з цим не погоджується. Каже, Херсон – це Україна, і супротив земляків – яскраве тому підтвердження. 

Я пам’ятаю, як тільки-но почалася окупація, ведучий якогось каналу сказав, що від Херсона ніхто не очікував такого спротиву. Справді, люди одразу згуртувалися. Чесно кажучи, я теж не очікувала побачити такий патріотизм у місті, коли проти озброєних росіян виходить величезний натовп. Так, можливо, десь є ті, хто чекав окупантів чи почав співпрацювати з ними, але це дуже маленький відсоток. Більшість херсонців та жителів області мають однозначну проукраїнську позицію, і зараз це видно, як ніколи.