Анна Зайцева, дружина “азовця”, 65 днів провела на “Азовсталі” з немовлям. Дівчина розповіла про життя у бомбосховищах та “фільтрацію”

Дата: 26 Травня 2022
A+ A- Підписатися

Анна Зайцева, дружина колишнього військового, який від початку повномасштабної війни приєднався до полку “Азов”, 65 днів провела на “Азовсталі” з немовлям. Її чоловік наразі перебуває в російському полоні. Дівчина розповіла TheVillage про побут у бомбосховищах комбінату, фільтраційний табір та евакуацію. Переказуємо її історію. 

Фото надані Анною Зайцевою The Village

До початку повномасштабної війни Анна Зайцева викладала французьку мову у школі №10 в Маріуполі. За рік до того вона вийшла заміж, а пів року тому стала мамою хлопчика Святослава. Її чоловік Кирило був морським піхотинцем, але після народження сина родина вирішила, що професія військового не сприятиме сімейному життю. Тож Кирило почав працювати на “Азовсталі”. Однак тут він встиг попрацювати лише три місяці. 

“25 лютого Кирило пішов на роботу на завод, а біля нашого дому почали прилітати снаряди. Ми жили на лівому березі Маріуполя, з боку кордону з Новоазовськом. З першого дня ми чули, що звідти йде наступ”, – розповідає дівчина. 

Згодом чоловік написав Анні, що родини працівників “Азовсталі” можуть пересидіти бомбардування у сховищі заводу.

Вона взяла документи, плед, їжу на кілька днів, підгузки та трохи дитячих сумішей, бо відчувала, що від стресу зникає грудне молоко. Сину на той момент було 3,5 місяця:

“Сказати, що цього було недостатньо, нічого не сказати. Разом із батьками і сином ми пішли на “Азовсталь”.

Водночас перше бомбосховище, в якому вони жили, було не дуже безпечним. Там не було спальних місць, лише лавки для сидіння. Для людей заготували цивільні сухпаї, яких виявилось замало. У цьому бомбосховищі разом ще з десятьма людьми родина прожила тиждень. 

Ще 28 лютого чоловік Анни вирішив приєднатися до полку “Азов”, який уже був на заводі. Кирило обіцяв дружині, що так вони будуть поруч. Утім, бачилися вони лише двічі за увесь час. 

Цивільні та військові на “Азовсталі” перетиналися приблизно раз на тиждень, говорить Анна, коли військові передавали їм продукти та ліки, а подекуди – останні новини. 

Чоловік Анни натомість завжди був на завданнях по всьому місту. На “Азовсталь” прибув тільки, коли його тяжко поранили, у ногу Кирила поцілив снайпер, її також зачепило уламками бомби.

“Я носила “медальйон смертника” – військовий жетон з усіма даними чоловіка. Показувала його “азовцям”, побратимам чоловіка, щоб вони розповіли мені бодай щось. Але вони не хотіли, щоб я засмучувалася”, – каже Анна. 

Доволі гостро у бомбосховищі стояло питання їжі, вона закінчувалася, а людей ставало дедалі більше. На початку березня в бомбосховище прилетіла ракета. Тож люди “переїхали” в більший бункер, де провели ще 58 днів. Назовні майже не виходили.

Приміщення цього сховища було за площею приблизно як трикімнатна квартира. Тут жило 75 людей, 17 з яких – діти.

Син Анни був наймолодшим: 

“Порівняно з іншими дітьми, нашому сину “пощастило”. Йому ще не потрібно багато їжі, і військові віддали нам манну крупу. Тож він вийшов назовні навіть з щічками. Щодо інших дітей, яким було від 3 до 5 років, – вони постійно були голодні. Всі їхні ігри точилися навколо їжі. Вони малювали іграшкові гроші, за які купували іграшкові продукти”.

Для дорослих варили водянистий суп з макаронами та дрібкою кукурудзяної крупи. Військові щотижня щось приносили людям. Віддавали все, що в них було. 

“Коли ми питали, а як же вони, вони казали, що з ними вже все зрозуміло. Головне, щоб ми і наші діти вижили і вибралися”, – говорить Анна.

Ніхто з тих, хто був у бункері, не вірив, що вийде звідти.

Бомбосховище постійно обстрілювали, використовували навіть протибункерні бомби. Приміщення здригалося, сипалася штукатурка, генератор відкидало вибуховою хвилею, і він припиняв працювати. 

“Часом, щоб підігріти воду для дитини, мені потрібно було пів години нерухомо сидіти над свічкою з металевою чашкою у руці, – пригадує дівчина. Пальне і воду також знайшли на “Азовсталі”. Але, щоб їх “добувати” треба було ходити під обстрілами до різних будівель заводу і шукати там. Це було дуже небезпечно”, – говорить Анна. 

На “Азовсталі” люди, за її словами, носили заводську уніформу. Вона була дуже теплою і щільною – могла захищати від уламків. Цивільний одяг лежав захований на згадку про дім.

Вперше люди одягли його перед евакуацією. Люди кілька разів невдало пробували виїхати з міста. 

Один із найстрашніших днів, згадує дівчина, – 25 квітня і чергова спроба евакуації.

Ми вийшли на поверхню, один із українських військових зачитував списки тих, хто мав виїжджати першими. Разом з нами мали їхати ще двоє російських військовополонених. Але російські солдати вкотре перервали режим тиші. Було поранено чотирьох наших бійців, вбито одного з полонених. Нам довелося швидко ховатися знову у бункер. Над будівлею, де знаходилося наше сховище, 24/7 літав ворожий дрон. Вийти було неможливо. З нами того дня залишилися на ніч двадцять українських військових і один поранений російський військовополонений. Ми його погодували і напоїли, але говорити з ним було заборонено.

Того ж дня на “Азовсталь” скинули бомбу. Військові, які відкопували потім людей з-під завалів, казали, що вона важила близько 3 тонн. За один”приліт” склалася вся п’ятиповерхова будівля, під якою перебували люди.  

Від удару цієї бомби Анна та її мама отримали легку контузію. Мама впала і зламала руку. Згодом через це російські військові у фільтраційному таборі запідозрять жінку у тому, що вона має поранення через участь у бойових діях. 

“Багато повторних контузій було і серед військових. Я провела день біля одного з наших хлопців після важкого удару. Він не бачив, не чув, у нього не працював жоден з органів чуття. Він намагався запхнути викрутку собі у вухо, так йому там дзвеніло”.

Реальна евакуація відбулася 30 квітня з допомогою українських військових.  

Дехто з проросійськи налаштованих сусідів по бункеру, каже Анна, втік через діру в паркані від снаряду на територію так званої “ДНР”: 

“Ми виїхали з “Азовсталі”, попрощалися з військовими, нас зустріли представники ООН, Червоного Хреста та церкви. За 5 метрів до автобуса увійшли двоє російських військових з автоматами, які супроводжували нас всю дорогу до фільтраційного табору”.

Фільтрацію проходили всі без винятку, але не всі з неї повернулися. Людей розділили: чоловіків та жінок окремо. Анну разом з іншими провели до першого намету, де треба було повністю роздягтися. У наметі російські жінки-військові обмацували кожну жінку, кожен сантиметр тіла, включно з інтимними зонами. Вони робили це не змінюючи рукавиці – однією парою всіх.

“Оглядачок страшенно обурювало, що ми виглядаємо занадто гарно як для людей з бункера. Вони чіплялися до того, що у нас чисте волосся, цілий одяг, а в когось навіть нафарбовані вії”, – переповідає дівчина. 

У другому наметі просканували у людей документи, забрали телефони, з яких завантажили собі всі дані: контакти, фото, доступи до соцмереж. А відбитки брали не лише з пальців, а з усієї долоні. Після цього в кожного був допит.

Дівчину, крім звичайного військового, допитував ще й ФСБшник, особливо їх цікавив Кирило:

Вони оточили мене і сказали, що мені було б краще відповідати їм. Дізнавалися, чи мій чоловік – фашист, які в нього є татуювання. Я відповіла, що не знаю, бо ми кохаємося в темряві. Пресинг посилювався, але мене врятувала французька. Повз проходив представник Червоного Хреста. Він був французом. Він побачив, що їх троє на одну мене і спитав, що відбувається. Я відповіла йому французькою. ФСБшник миттєво припинив говорити до мене, фиркнув: “Скажіть йому, що ми вас тут не їмо”, і від мене відчепилися.

Зараз Анна перебуває на підконтрольній Україні території. Дівчина сподівається на одне — що над цивільними чоловіками, військовими, які перебувають у полоні, не знущаються. І що вони повернуться додому: 

“Під час останньої розмови з чоловіком, за день до того, як їх забрали у полон, я пообіцяла, що коли він повернеться, я народжу йому ще й доньку”. 

Оригінальна публікація за посиланням. 

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: